Оля Русіна ■ УКРАЇНА ■ №14, 2022-04-03

24 березня минув місяць від початку повномасштабної війни. Зранку цього дня я стояла на платформі метро і чекала на потяг. Він тепер на лінії один, тож із самого ранку подорожує від однієї кінцевої станції на півночі Києва до іншої на півдні (моєї). Тепер я знаю, що на перший потяг можна сісти приблизно о дев’ятій п’ятнадцять, тож можу запланувати поїздку у центр міста. Для людини, що не має власної автівки, це – велика зміна у порівнянні із першими тижнями великої війни, коли я одного разу дві години прочекала на платформі і зрештою нікуди не поїхала. Тепер навіть у метро, на станціях якого люди ночують, ховаючись від російських авіанальотів, виробився певний ритм життя – як і у всіх нас.

Чекаючи на станції, я з першого погляду розрізняю два типи людей. Одні – такі, як я, мешканці навколишніх районів, які прийшли сюди, аби вибратися в місто у справах. Інші – люди, що тут ночують. На позір й ті, й інші одягнені приблизно однаково (ніхто ж не ходить станцією метро у піжамі, навіть якщо там спить), але насправді відрізнити їх досить легко – за рухами, тим, як ці люди пересуваються, як почуваються у цьому просторі, чи став він для них звичним. Вони ніколи не тиняються туди-сюди, немовби з нудьги або машинально, як це роблять пасажири, що чекають на потяг. Мешканці станції якщо кудись ідуть, то впевнено і з якоюсь метою: набрати гарячого чаю з термоса, привітатися з сусідом, відвести кудись дитину. Хтось заряджає телефони, хтось – лежить читає. За кілька тижнів війни тут з’явилося декілька туристичних наметів. Біля одного з них стоять дитячі чобітки. Одна із колій зайнята потягом, що тепер нікуди не їде – там також можна поспати. В окремих вагонах стоять розкладні столики з їжею, уздовж вікна розставлені дитячі забавки. 

Зрештою приїздить наш поїзд. У нього заходить неочікувано багато людей. Хвилин десять він стоїть, потім рушає. В одному з тунелів між станціями зупиняється тричі; зрештою дуже поволі виїжджає на освітлений перон.

Я проїжджаю загалом станцій сім, і зрештою виходжу на «Олімпійській». На виході з метро тут – величезна площа поруч з однойменним стадіоном; вона й у мирні часи виглядала велетенською, а зараз, без людей – узагалі неспівмірна з навколишнім простором. Зрідка їздять автівки, лункі порожні вулиці викликають асоціації із годиною 6 чи 7 ранку, коли місто ще не прокинулося. Але насправді вже 11. 

Утім, з протилежного боку, за 3 хвилини від метро, є моє віднині одне з улюблених нововідкритих місць: кав’ярня, що працює. 

У перші тижні війни про таке ніхто й подумати не міг. Зараз бізнесу, що відкривається заново у різних куточках Києва – одиниці; одним із перших був First Point на столичному Подолі (одному з центральних районів, до війни відомому як осередок вечірок, барів, кав’ярень, а також студентського життя – саме там розташована Києво-Могилянська академія). Потім відкрилося ще кілька закладів у різних точках міста, переважно ближче до центру. Деякі ресторани і не припиняли роботу – але працюють зараз не для відвідувачів, а готують їжу для бійців територіальної оборони та Збройних сил. 

Кав’ярні відкриваються ненадовго і зачиняються ще до того, як стемніє. Знаю, що для людей, які не жили в умовах війни, це може здатися дикістю. Яка кава, якщо росіяни регулярно обстрілюють Київ ракетами? На початку березня навіть продуктові магазини, працівники яких відважувалися вийти на роботу попри все, здавалися нам чимось надзвичайним. Утім, кожна така кав’ярня і кожна крамниця – це малий та середній бізнес, який платить податки, забезпечує рух коштів і підтримує економіку країни, що зазнає величезних втрат від російського вторгнення кожного дня. Київська влада навіть зробила мапу бізнесів столиці, що працюють, і додала її до застосунку «Київ цифровий» (до війни ми оплачували через нього проїзд у громадському транспорті; тепер транспорт – який працює – безкоштовний, а у додатку є мапа укриттів, сповіщення про повітряну тривогу тощо). Так само, до слова, важить зараз уся на позір «непомітна» робота – працівників комунальних служб, завдяки яким у наших домівках є електрика, вода і тепло, водіїв того ж-таки транспорту, який, попри все, виходить на маршрути там, де це можливо. 

Тож я стараюся за кожної нагоди взяти кави у кав’ярні поблизу станції метро «Олімпійська». Іноді купую й печиво («Ще тепле, випікаємо самі!» – не забуває сказати бариста). На порожній вулиці – особливо, якщо поруч вмикаються сирени, а вони у центрі міста особливо гучні – це виглядає як дивний, примарний епізод з минулого життя. А утім, він важливий – це не примха, без якої, здавалося би, можна обійтися (хоча насправді – звісно, можна); для мене особисто це радше символ того життя, яке намагаються у нас забрати росіяни і яке ми – попри все – намагаємося зберігати там, де це можливо. Я багато думаю про те, що час не повернеш: у нас буде тільки одна весна 2022 року, і хай навіть багато годин цієї весни ми змушені проводити в підвалах або коридорах будинків, варто також шукати радість й опору – навіть якщо це така на позір несуттєва річ, як капучино на арабіці; шукати втіху там, де її ніхто не відбере, бо вона залежить від нас самих.

Отже, я випила свою каву і пішки пішла до Київського політехнічного інституту – це десь хвилин 40 ходи; десь там поблизу є стоматологічна клініка, яка нині перепрофілювалася у склад ліків і звідки мені треба забрати – неочікувано – три пари берців для бійців тероборони. Це дефіцитні великі розміри – їх привезли із Хмельницького люди, яких я навіть жодного разу не бачила, і залишили для мене у Києві в інших людей, яких я також бачу вперше. Увесь цей пазл склався завдяки моїй колезі з редакції, яка також поза роботою волонтерить, допомагаючи із гуманітарними вантажами. Оскільки у Києві зараз багато речей у дефіциті, бо попит не встигає за пропозицією (особливо у випадку територіальної оборони, до якої за кілька днів доєдналися десятки тисяч людей), купу всього довозять з західних регіонів та навіть з-за кордону – часто це незнайомі люди або хтось, із ким ви раніше були знайомі побіжно; чи люди, з якими вас сконтактували спільні друзі чи колеги. Усю цю на перший погляд хаотичну мережу об’єднує бажання допомагати одне одному. Так мені вдалося роздобути ці три пари берців, купити спеціальні захищені моделі телефонів у Львові, Ужгороді та Чернівцях (у кожному місті на складах залишалося по кілька штук) й організувати доставку їх до Києва; і навіть зробити збір коштів на потреби бійців на сайті zrzutka.pl, із яким взялися допомагати мої знайомі із Кракова (точніше – один мій знайомий поляк і його друг, із яким ми, знову ж-таки, ніколи навіть не бачилися, але вже чимало переписувалися). 

Звісно, така допомога стосується не лише постачання для військових: приміром, у Києві діє величезна волонтерська мережа «Добросусідська доставка», розподілена по районах – її учасники займаються доставкою харчів та ліків для людей літнього віку чи маломобільних осіб, які залишилися одні і не мають змоги самостійно піти до крамниці чи в аптеку. Хто має автівку – допомагає з логістикою: пригадую, в один із перших тижнів я написала на фейсбуці пост з питанням, чи може хтось з’їздити забрати речі з кордону із Польщею, і відразу отримала стільки пропозицій допомоги, що можна було би покрити ще утричі більше моїх запитів. Волонтери навіть допомагають евакуйовувати людей із населених пунктів, де тривають бойові дії, ризикуючи при цьому своїми життями. 

Коли росіяни після першого невдалого наступу на Київ та кількох тижнів відносної тиші поновили свої спроби (передусім побільшало ракетних ударів), ми якогось вечора під час повітряної тривоги звично вже переховувалися в коридорі і дослухалися до вибухів – доволі гучних, але, судячи зі звуку, все-таки віддалених (ще одне цікаве спостереження цієї війни – ти швидше вчишся розрізняти за звуком не види зброї, а те, наскільки далеко від тебе її застосовують). Найбільш тривожний проміжок часу – це коли ти вже чуєш, що Київ обстрілюють, але ще не знаєш, які саме райони потрапили під вогонь цього разу, і думаєш про всіх своїх рідних і друзів, які живуть у різних куточках столиці. Найчастіше під обстріли потрапляє північна частина міста – саме з півночі, з боку Білорусі, росіяни підійшли найближче. Саме там живуть мої батьки та молодша сестра. В один із таких вечорів вона написала мені: «Здається, влучили у “Ретровіль”».

«Ретровіль» – це великий торговельний центр за 15 хв від нашого будинку. Його відкрили роки півтора тому поруч із новозведеним житловим масивом (куди, за іронією долі, я збиралася переїхати якраз цієї весни). Київ довго «славився» хаотичною забудовою, а цей район мене завжди тішив тим, що виглядав інакше: продумано і по-європейськи. Сам торговельний центр зробили просторим, а навколо добре облаштували громадський простір: висадили багато дерев, зробили зони для відпочинку. Поруч із новими будинками – чимало дитячих майданчиків і сучасна школа. 

Дивно вживати слово «пощастило» у цьому контексті, але все ж пощастило, що російська ракета влучила того вечора не у якийсь із цих будинків, де залишалося багато людей, а саме у торговельний центр. Дивно і не хочеться вживати це формулювання, бо все одно загинуло восьмеро осіб. Але жертв могло бути більше. У будинках поблизу повилітали вікна й позносило віконні рами. Після вибуху почалася пожежа, яку гасили до ранку. Зранку згарище і великий зруйнований торговельний центр потрапили на шпальти світових медіа, світлини швидко розлетілися інтернетом, адже цей район так нагадував яке-небудь європейське місто. На фоні почорнілого каркасу будівлі можна було помітити кольорові багатоповерхівки. 

Як виявилося невдовзі, росіяни вдарили по торговельному центру гіперзвуковою ракетою «Кинджал». Це – дуже дорога зброя, великої точності і дальності (кілька тисяч кілометрів). Сестра розповідала, що перед вибухом удома моргнуло світло і спружинили стіни. Наступного ранку я вмикалася у прямий етер ВВС – щойно у Києві більшає атак, зростає і кількість запитів від іноземних журналістів, які хочуть отримати інформацію «з перших рук». Пам’ятаю, як ведучі спитали дещо здивовано: «Але чому росіяни туди стріляли – у тому районі є якісь стратегічні об’єкти?». «Та ні, – відповіла я, – це спальний район, там тільки будинки, школи й магазини. Власне, вони стріляли саме туди, бо вони росіяни. Вони роблять так постійно».

За кілька днів я приїхала провідати батьків – саме звідси, з північної частини Києва, я пишу зараз цей текст. Тут суттєво, як зараз у нас кажуть, «голосніше». Передусім значно ближче чути артилерію, від якої, бува, дрижать вікна у кімнаті, де я працюю. Попереднього дня на кілька годин у нас пропала електрика і майже зник інтернет. У перервах між повітряними тривогами я змогла все-таки трохи походити районом, де виросла і де збиралася (і досі збираюся) жити, коли зроблю ремонт у замкненій поки що квартирі. Росіяни забрали багато всього, за що я особливо любила ці місця. Із заклеєних скотчем вікон батьківської квартири видно ліс, де я любила гуляти, – зараз заходити туди небезпечно (і хтозна, скільки часу ще після перемоги займе його розмінування). Так само не можна потикатися і до озера поруч. На місці торговельного центру тепер згарище, огороджене попереджувальними стрічками. А утім, навіть тут працює одна невелика вперта кав’яренька – на алеї неподалік від лісу, що її якраз кілька місяців тому почали ремонтувати і навіть встигли поставити тут нові зручні лавочки. До цієї кав’ярні я заходжу тепер щодня. 

Поділитися: