Кася Комар-Мацинська ■ ГРОМАДА ■ №15, 2022-04-10

Частина вчителів називає їх «новенькі». Але інші педагоги намагаються не акцентувати увагу на відмінностях між дітьми, а шукати щось спільне, точки дотику між «новими» і «старими» учнями. Зараз унаслідок російської агресії до перемиської школи з українською мовою навчання ім. Маркіяна Шашкевича зарахували додатково 120 учнів. Це, по суті, пік спроможності цієї установи. Тому ще багато дітей внесли у додатковий список.

Як розказує мені один із учителів, попри усю трагедію війни школа зараз отримала немовби «ін’єкцію адреналіну», нової енергії. Не надто великі досі класи тепер нараховують понад 20-25 учнів – на більшу кількість уже не вистачить парт. Дуже гарне враження справляє також україномовність новоприбулих. Вона має позитивний вплив також на інших учнів. Українська мова зараз скрізь, російської вже зовсім не чути. Більшість дітей, що з’явилися тут після 24 лютого, походять із Західної України, але є також приїжджі з центральної частини держави і з Києва.

У «шашкевичівці» працюють зараз три підготовчі групи: для IV-VI, VII-VIII класів та для ліцею (І-ІІІ класи) – у кожній навчається близько 20 людей. Усім їм зараз збільшили кількість годин польської мови на тиждень – до 9 уроків. Окрім того, у кожному «звичайному» класі з’явилися додаткові учні, зокрема серед наймолодших, для яких немає підготовчих груп. Батьки самі вирішують, куди віддати дитину. Передусім береться до уваги рівень знання польської мови та чи може учень/учениця відвідувати уроки, які ведуться саме нею. Учасники підготовчих груп дуже часто продовжують паралельно дистанційне навчання у своїх рідних школах в Україні. Вони кажуть, що це дуже схоже на реалії пандемії. Утім, зараз уроки іноді несподівано перериває повітряна тривога.

Нові обставини – це, безперечно, організаційний виклик, зокрема тому, що життя біженців дуже непостійне. Буває, що одного дня вони записують дітей у школу, а наступного – виїжджають до іншого міста або навіть закордон. Слід згадати, що жодна інша школа в Перемишлі не прийняла стільки нових учнів. Наш заклад має перевагу: багато вчителів вільно спілкуються українською мовою. Не без значення також те, що учні тут також є українцями, і у школі панує родинна атмосфера. Це своєрідний «інтеграційний буфер» перед входженням до польського суспільства. 

Нові виклики, великі зусилля та відповідальність у цьому процесі лягають на плечі учителів. Багато з них працюють набагато довше, ніж до цього, мають додаткові обов’язки, а також і самі переживають нові емоції, що породжує війна та досвід молодих людей, з якими спілкуються педагоги. На жаль, школа ще досі не отримала системної психологічної підтримки, яка була би доречною в роботі з дітьми та молоддю, які зазнали травми.

Коли я приходжу до школи о 12:00, якраз починається обідня перерва. Діти швидко вибігають у коридор і наповнюють його галасом. Учителі вже казали, що постійні учні дуже привітно ставляться до своїх нових друзів. Зараз я бачу доказ цього у класі, де на уроки підготовчої групи чекає молодь із ліцею. Серед нових облич я помічаю також хлопців і дівчат, які вже віддавна є учнями «шашкевичівки». Бажання інтегруватися та прийняти у своє коло спілкування нових друзів стосується і учнів з нацменшини, і мігрантів з України. Бібліотекарка Боґуся, яка привела мене, сюди рекомендує поговорити з двома дітьми, які саме готуються до уроків. Вони вже неодноразово приходили у бібліотеку, отже, цікавляться літературою та новими знаннями. 

Струнка, доброзичлива і красива Настя приїхала зі Львова. Вона вчиться дистанційно у мовній школі, але після своїх регулярних уроків приходить на додаткове навчання до «шашкевичівки». Їй тут подобається, каже, що у закладі панує приємна атмосфера; зокрема, Настя відзначає, що поруч із ними, учнями середньої школи, на перервах бігають і наймолодші діти. З приємністю роздивляється фотографії випускників, розвішені на стінах, вишивані рушники, українські написи. «Тут поєднується, переплітається польське і українське, – каже Настя. – Відчувається також, що це школа з історією. Я тут почуваюся гарно. Я приїхала зі своєю мачухою, батьки залишилися у Львові. Попри те, що тут добре, я хочу повернутися додому, як тільки це буде можливо. Проте я переконана -– це місце і цей досвід мені однозначно знадобляться. І запам’ятаються назавжди».

«Як тільки снаряд потрапив у сусідній будинок – все. Я мама, сестра, сумки і собака зібрались. Та й поїхали», – розповідає мені Денис із Києва. Йому 16 років, він майже на голову вищий за мене. У нього теплі, темні очі і м’яка українська мова. Будинок поруч, у який влучив снаряд, – це багатоповерхівка з дірою від обстрілу, фото якої згодом облетіло весь інтернет. «Ми їхали старою електричкою, там був натовп людей, діти спали на сумках. Поки ми залишалися у Києві, я був волонтером у бомбосховищі під лікарнею. Там я помітив, як сильно люди об’єдналися. Це відчувалося і в тій електричці. Там навіть коти із собаками дружили, – на доказ цього хлопець показує фото. – Дорога була важкою. Наш потяг перевели на порожню колію, погасили світло та наказали вимкнути телефони. Нас могли виявити й обстріляти. Так ми стояли 40 хвилин, було дуже страшно».

Моторошно також було біля вокзалу у Львові. Коли Денис розказує про це, я бачу, наскільки йому важко. Він каже, що така велика кількість людей і їхня поведінка нагадували звірів. Не вистачало ані евакуаційних поїздів, ані автобусів. Шукаючи транспорту, Денис бігав парковкою перед вокзалом навіть під час повітряної тривоги. Зрештою вони доїхали до кордону приватною автівкою. Отримали надзвичайно багато допомоги від поляків, чого абсолютно не очікували. Зараз Денис думає, що робити далі. Багато його однолітків також виїхали з Києва. Вони перебувають у Чехії або в Німеччині; утім, є і такі, які залишилися в українській столиці, вони всі на зв’язку. Денис багато вчиться і готовий наступного року вступати до університету. Але він не зможе зробити це у Польщі, тут йому доведеться ще 2-3 роки вчитися в середній школі. Це складне рішення, адже зараз він дуже близько до Західної Європи, про яку мріяв. Проте система допомоги з навчанням не дозволить йому вчитися за українським планом.

Денис носить у кишені сірники, які купив у київській крамниці у перші дні війни. Робить це спеціально. Вони нагадують йому про цей складний досвід та про Україну.

Поділитися: