Павло Лоза ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №16, 2022-04-17

«Нам треба домогтися поєднання своєї пристрасті в одне ціле, у нашому випадку – це також і праця», – говорить Григорій Троханівський, голова Об’єднання лемків.

Павло Лоза: «Гнески не знаме іщи, який буде сьвіт по епідемії. Як буде виглядати фінансування організацій національних меншин? Якою буде активність нас самих?». Це ваші слова, надруковані у виданні «Ватра» взимку 2020 року, коли ви стали головою Об’єднання лемків (ОЛ). Як оцінюєте діяльність організації за останні два роки?

Григорій Троханівський: Я прийшов на посаду на третій день після того, як у Польщі на коронавірус захворіла перша людина. Тоді всі думали, що буде далі. Ковід, з одного боку, спричинив обмеження, а з іншого – пандемія стала поштовхом до розвитку. Ми в ОЛ досить швидко почали зустрічатися онлайн. Зараз більшість представників української меншини у Польщі –це жителі великих міст, які працюють у різних фірмах чи школах; багато хто на роботі почав використовувати різноманітні месенджери. Це показало нам, що й члени організації можуть так спілкуватися і працювати. У перші місяці пандемії ми розмовляли між собою більше, ніж коли це було наживо. Таким чином нам вдалося багато подій перенести в інтернет. Це продемонструвало, що ми вміємо працювати навіть попри різні перешкоди.

Одна справа – це зробити онлайн-конференцію, а інша – масштабний фестиваль. «Лемківська ватра» у Ждині – це один із небагатьох заходів, організованих українськими та лемківськими структурами, який не відмінили через коронавірус. Чому ви наважилися на таке?

По-перше, нагадаю, чим є «Ватра». Це передусім можливість для людей із Польщі та інших країн світу, яким близька лемківська культура, раз на рік зустрітися. Я пригадую, як моя мама їздила на «Ватри». Вона найбільше раділа тому, що могла побачити своїх односельчан. Середнє та молодше покоління людей з нашої організації знайомляться саме на цьому заході. Я сам під час свята у Ждині зустрів багатьох людей, зокрема членів Головної управи Об’єднання лемків, до якого батько записав мене, коли я мав кільканадцять років. Серед засновників організації є прізвища Гладик, Шлянта, Ґоч, Клапик. Чому понад тридцять років тому вони вирішили її заснувати? Відповідь одна – щоб протидіяти наслідкам акції «Вісла».

Від самого початку для ОЛ також було важливим питання повернення лемках їхньої власності. Об’єднанню вдалося випрацювати спосіб, завдяки якому сьогодні цей процес регулює прийнятий закон.

Звичайно, є теж культурна діяльність, а найбільший наш такий проєкт – саме «Ватра». Я щасливий передусім тому, що вона взагалі відбувалася упродовж цих двох років, попри пандемію. Цей захід – це не лише концерти на сцені у Ждині, а й дискусії, презентації, події для дітей. У 2020 році ми все це поєднали у формат «ранкової передачі» на телебаченні. Її подивилися 50 тисяч людей – це більше, ніж лемків у Польщі, а може, і взагалі на світі.

Ще один позитивний момент онлайн-«Ватри» – під час підготовки фестивалю, окрім кількох осіб, які займалися зйомками, звуком та монтажем, на місці могли спробувати свої сили кільканадцять молодих членів нашої громади. Кожен отримав своє завдання: хтось був асистентом людини, відповідальної за світло, хтось займався сценографією тощо. У 2021 році ми мали іншу ситуацію: уже можна було робити заходи із частковою участю публіки.  

Тоді правила безпеки та коронавірусні обмеження часто змінювалися.

Саме так. Було невідомо, чи зможуть приїхали ансамблі з України, чи раптом не зменшать дозволену кількість глядачів тощо. Однак 2021 рік дав мені зрозуміти одне: до пандемії у Ждиню приїжджало кілька тисяч людей, тож попри те, що захід організовують аматори, він уже став професійним. Слід зауважити, що інші події у Польщі, які збирають таку кількість відвідувачів, мають у п’ять-шість разів більші бюджети, а також офіси, що працюють весь рік, і принаймні кількох людей у штаті. А ми є організацією, члени мають якої…. пристрасть.

Це достатньо для існування ОЛ?

Для багатьох бути представником громади та членом меншинної структури – це приємність. Кожен із нас працює, має особисте життя. Однак треба теж знайти час для організації. За таким принципом вона і діє. Ви питаєте, скільки ще так продовжуватиметься? Подивімося на спонтанну допомогу Україні, до якої долучилася уся Польща. Минуло півтора місяці, люди втомлюються. Що робити у такому випадку? Для мене прикладом є Народний дім у Перемишлі, який співпрацює з іншими структурами – невдовзі волонтери працюватимуть там у штаті, тобто вже не будуть доброчинцями, а працівниками, які займаються саме допомогою.

Думаю, що це також наш шлях. Маємо потихеньку перетворюватися з громадської організації на сучасну неурядову.

Це серйозний виклик.

Ми вже намагаємося отримувати кошти не лише від нашого головного донора, тобто Міністерства внутрішніх справ та адміністрації, але й від ЄС. Із початку року працюємо над одним проєктом, про який ще будемо говорити. Певно, можна було би зробити вже зараз, але ситуація в Україні змінила напрями роботи багатьох організацій, зокрема й нашої. Ми, як багато хто, збираємо допомогу і навіть доставляємо її на передову для хлопців.

Ще спитаю про виклики. Ставши головою, ви говорили, що треба зайнятися відкриттям гуртків ОЛ у Ґданську, Варшаві, Перемишлі. Що з цього вдалося реалізувати?

На жаль, не вийшло утворити нових структур у Ґданську та Варшаві. Щодо Перемишля – є плани. Серед членів тамтешньої громади є лемки, які відчувають потребу долучитися до Об’єднання. Нам вдалося заснувати гурток ОЛ у Кросні. Там є наші люди з Вільхівця та Зиндранової, тобто із сіл Центральної Лемківщини. Саме члени цього гуртка організовують «Лемківський кермеш» у Вільхівці. Цей захід під час пандемії був першим проєктом, який реалізували онлайн, у формі передачі у Радіо Ряшів. Звичайно, для жителів Вільхівця це не той сам «Кермеш», що наживо. Проте ми записали матеріал, який залишиться в архіві. Це буде пам’ятка для майбутніх поколінь.

Крім збільшення структур ОЛ, які ще проблеми зараз треба вирішити?

Є одне суперечливе питання. Об’єднання лемків є членом Європейської федерації національних меншин (Federal Union of European Nationalities). Ми брали участь у різноманітних конференціях і зустрічах, які вона організовувала. Я мав нагоду поговорити з головою цієї федерації, що представляє угорську меншину в Румунії. Коли я почав читати звіти з однієї конференції, то помітив, що там наголошують на проблемах російської громади в Україні, на тому, як українська держава нібито погано ставиться до нацменшин тощо. Найцікавіше у цьому всьому – той факт, що  найбільшим донором Європейської федерації національних меншин є угорська держава. А всі, мабуть, знають ставлення Угорщини до питання війни і до самої України. Чи варто нам бути у такій структурі? Звичайно, ми можемо з неї вийти. Проте можна також спробувати щось змінити і почати пояснювати іншим членам Федерації весь контекст. Може, в Об’єднанні лемків варто обрати постійного делегата, який буде їздити на всілякі конференції і розтлумачувати деякі питання. Я би хотів, щоб у нашій організації чимшвидше задумалися над цією проблемою.

Фото з архіву Об’єднання лемків

Поділитися: