Розмова з Антонієм Тудаєм – автором книжки «Дотик терпеливого життя»: лемківські спогади років 1940-2022

Анна Вінницька ■ РОЗМОВА ■ №39, 2022-09-25

«Дотик терпеливого життя» це заголовок книжки, яку Ви присвятили 75-м роковинам акції «Вісла». Родом Ви з Лемківщини народились у селі Верхомля-Велика 1942 року. Під час виселення Вам було всього п’ять років, однак спогади Ваші живі…

Поросли й поростають надалі стежки мого дитинства – за оці 75 років у моєму рідному селі багато лісів вже наросло. У моїй рідній Верхомлі або Верховні, бо так по-нашому говорилося, до війни мешкало 1700 людей, а зараз, можливо, третина того, але воно залишається моїм селом. І до сьогодні Верхомля є для мене найгарнішим місцем на землі: перед очима постає дерев’яна хата, крита листовим металом, дерев’яна стодола, клуня  та зерносховище, покриті ґонтом, з початку 30-х років ХХ століття. Усе побудоване силами найближчої та дальшої родини, а також сусідів.

На південь від нашої хати розкинувся сад, у якому були бистриці, тобто сливи, та загорідка – город. А на схід від хати пролягла чародійська стежка, яка вела до чарівного джерельця, що постійно дзюркотало. Саме оце джерельце та його околиці для мене та моїх братів – старшого Петруся та молодшого Михася – були місцем, де ми гралися. Часом приносили з цього джерельця у цеберку мамі води.

Після виселення вперше до Верхомлі я поїхав під час навчання. Це був, здається, 1963 рік. Тоді у Верхомлі жила моя двоюрідна сестра Марія Бяловоцька, нині вже покійна – вона ще до війни одружилася з поляком. З того часу я щороку відвідував рідне село, і лише пандемія стала мені на заваді. Звісно, будучи п’ятирічним хлопцем, я багато чого не запам’ятав, але любов до рідного прищепили мені батьки, за що я їм дуже вдячний. Вже не можу дочекатися, коли наприкінці вересня поїду до Верхомлі і знову побачу джерельце дитинства…

У вступі книжки написано: «спогади є потребою заповнити цю пронизливу порожнечу, яку носив я в собі від виселення на захід та опісля, під час студій та професійної роботи, аж до 90-х рр.». «Дотик терпеливого життя»: лемківські спогади років 1940-2022 це титанічна робота, адже у ній зібрано багато фактів, насамперед про Ваше рідне село Верхомлю-Велику, а потім – про життя на новому поселенні.

Справді, це й стало приводом для того, що вирішив записати свої спогади. Бо ж траплялося, що уявлення поляків про акцію «Вісла» ґрунтувалося на таких виданнях, як «Łuny w Bieszczadach», чи історіях, що передавались з уст до уст. І саме така «література» значною мірою призвела до нетолерантності до інакшості, в тому числі до лемківської інакшості. І це призводило до анонімності українців, тим більше що ми жили доволі розпорошеними,  отже це приводило і до моєї анонімності в польських середовищах.

Дослідницьку роботу про рідне село я почав, ще вивчаючи бібліотекознавство – можливо, й тому хотів вивчати етнографію, однак доля розпорядилася по-іншому. Пам’ятаю, що мене завжди цікавила історія українців, намагався відповісти сам для себе, чому нас виселили, тож маю багато історичних книжок. До речі, усі джерельні публікації, на які покликуюся у «Дотику терпеливого життя», є у моїй домашній бібліотеці. Тим не менше, ніколи не думав, що видаватиму спогади, тому що мені бракувало всякого роду записок чи родинної кореспонденції, насамперед з родиною, яка живе в Україні. Тож у моїй книжці я насамперед посилаюся на вже опубліковані книжки – як я вже згадував, я студіював бібліотекознавство, отже дуже добре розібрався у різних архівах.

Велику частину Вашої родини в 1946 році вивезли до України, однак у книжці Ви не досліджуєте цих переселень, оскільки неможливо було знайти саме архівні матеріали.

Справді, чи не 90 відсотків сім’ї моєї мами та батька в 1946 році було вивезено в Україну. Деталі тих виселень та історія їхньої пізнішої долі, особливо після здобуття Україною незалежності, вимагає окремого дослідження, оскільки історію моєї родини зараз потрібно досліджувати також поза межами України. Думаю, що це завдання вже для молодого покоління ентузіастів – аматорів та істориків. У мене вже немає того натхнення, тому мої спогади стосуються виключно однієї сім’ї, моєї.

Книжка вийшла у важливий для українців час: 75-річчя акції «Вісла» та 50-річчя чоловічого хору «Журавлі», членом якого Ви також були. І тут ми дізнаємося, що за Вами стежили під час професійної роботи, в тому числі коли Ви співали у хорі «Журавлі».

У 2016 році в Сілезькій бібліотеці в Катовицях я мав нагоду брати участь у лекції історика Сілезького університету др. Єжи Пайонка, який розповідав про історію сілезької общини на Верхній Сілезії, в тому числі лемків. Тоді я зацікавився своєю «teczką osobową» в Інституті національної пам’яті, яку Служба безпеки вела багато років. Виявляється, за мною стежили від початку моєї професійної праці, зокрема тоді, коли я був членом хору «Журавлі». Стежили на вулиці, читали мою кореспонденцію, можливо, підслуховували телефони.

У хорі «Журавлі» я співав майже двадцять років і за двох диригентів – мало не до 1992 року. Першим диригентом був Ярослав Полянський, з яким я познайомився у 60-х рр., коли навчався у середній школі у Сквєжині біля Ґожова-Великопольського. Там я ходив до одного класу з його молодшою сестрою Марусею. Хористом став я за рік після започаткування «Журавлів». Другим диригентом був Роман Ревакович, який спочатку і сам співав у хорі.

А третій диригент хору «Журавлі», Роман Радзівонович, який також має видавництво, випустив у світ Вашу книжку.

У моєму житті багато «невипадкових» випадковостей, і так сталося і цього разу. З Романом Радзівоновичем ми, звісно, знайомі з хору «Журавлі», проте він зовсім випадково довідався, що збираю матеріали для видання книжки (сміється – прим. авт.). А випустити її в світ запропонував, коли побачив рукопис. Я вдячний йому за це, оскільки завдяки цьому, мої спогади мають цікаве графічне оформлення. Видання книжки співпало з широкомасштабною війною в Україні після нападу бандита путіна.

Так, у післямові книжки Ви згадуєте найновішу трагічну сторінку історії України – початок повномасштабної війни. Коментар до подій в Україні писали наприкінці березня. Під час акції «Вісла» українців хотіла знищити комуністична Польща, а зараз – путінський режим. Паралелі тут дуже промовисті…

Я обов’язково хотів подати коментар до подій в Україні, хоча сама книжка не посилається на її історію. Бо знаю, що цього кремлівського божевільного може зупинити лише об’єднаний демократичний світ, і не тільки організувавши комплексну гуманітарну та збройну допомогу воюючій Україні, а вдаючись до заходів, які змусять агресора згодитись на мир і закінчити цю жорстоку війну. росія має бути виключена з усіх міжнародних організацій на багато років, доки не будуть виправлені політичні помилки минулого і вона не буде покарана за рішення воєнного злочинця, якого слід судити разом з його командою. Інакше наш маленький світ прямуватиме до руйнування, якого можуть завдати всім нам такі авторитарні держави, як росія.

«Дотик терпеливого життя»: лемківські спогади років 1940-2022 можна придбати у видавництві «Тирса».

Поділитися:

Категорії : Розмова

Схожі статті

Про книги, службу та сум за сім’єю: розмова із українським військовим та письменником Артемом Чапаєм

Валерія Гуржий ■ ІНТЕРВ'Ю ■ №39, 2022-09-25 Повномасштабна війна змінила кожного з нас. Український письменник Артем Чапай (справжнє ім’я – Антон Водяний) з перших...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*