Кася Комар-Мацинська ■ ПОГЛЯДИ ■ №23, 2018-06-10

Кася Комар-Мацинська, культурознавчиня, Перемишль
Кася Комар-Мацинська, культурознавчиня, Перемишль

Важко мені згадати, коли саме мені вперше захотілось поговорити з поляками-перемишлянами. Як новоспечена перемишлянка я почала випитувати родичів і друзів, чи вони знають таких польських мешканців міста, які радо поспілкуються зі мною про українські проблеми. Мене дуже здивувало те, що у декого, крім сусідів або колег з роботи, взагалі немає польських знайомих. Згодом я почала аналізувати, скільки в мене друзів-поляків (зрозуміло, що ще не перемишлян), з якими я можу побазікати про всяке українське. Скоро виявилося, що, крім невеликої освіченої групи людей, з якими я час від часу маю різні, переважно професійні контакти, знайомих поляків майже нема.

Колись, шукаючи роботу, я була на одній співбесіді. Менеджер запитав мене (до речі, це не було політично коректне питання), як живеться українцям у Польщі. Лише пізніше я зрозуміла, чому він мене про це запитав. Він як поляк, працівник міжнародної компанії, мав багатолітній досвід життя в Німеччині. Проте тоді я на мить утратила здатність говорити. Поперше, тому що ще ніколи жоден поляк не запитав мене, як мені живеться у «його державі»; по-друге, тому що я ніяк не почувала себе в цій державі гостем, адже Польща – це також мій дім; по-третє, я відчула, що це питання було викликане чистою цікавістю і, якби не обставини, ми би змогли провести цікаве порівняння нашого досвіду. Остаточно, коли я вже відкрила рот, щоб відповісти, у моїй голові загорілась червона лампочка: таке питання може бути своєрідним тестом на стриманість у висловлюванні власних поглядів. І я відповіла, як вимагають правила поведінки чемного «гостя», що мені, українці, живеться у Польщі цілком непогано. (Але про те, що я завжди шукаю довкола себе українців, подумала вже пізніше).

Мабуть, більшість представників меншини так поводиться – ближчі відносини все-таки підтримує, перш за все, зі «своїми». Бо на друга, кума і чоловіка «свій» – найкращий. Не треба йому пояснювати усі ці наші закручені традиції, не треба розшифровувати культурні коди і розповідати про історичні контексти. Під час розмови з поляком весь час горить у голові червона лампочка – чи не оцінюватиме, чи не образиться, чи за хвилинку не забажає повернення Львова або не почне порівнювати жорстокість поведінки «своїх» стосовно «моїх» у 1943 чи 1944 р. Чи не почне випитувати про червоно-чорні кольори і не вискочить з якимось «бандеризмом» чи «упізмом» або не захоче, щоб його перепрошували за споконвічні кривди. У найкращому випадку, якщо виключити з цільової групи співрозмовників дві крайності – тих, що без слова «повернули б» українцям Перемишль, і тих, що хочуть доступу Польщі до Чорного моря, – найкраще, чого можна сподіватись у розмові з поляком про українські справи, це відкритої байдужості до історичної задухи та прагматичної цілеспрямованості на сьогодення. Маючи такий неґативний досвід страху й упередження, важко нам утримувати нормальні відкриті відносини, не говорячи вже про взаєморозуміння.

Чи не тому мріялося мені українське життя в Перемишлі? Стільки «своїх», що навіть не треба говорити з «чужими». Можна закритися в українській бульбашці, жити маленькою Україною, розтягнутою між Народним домом, Греко-католицькою церквою та кладовищем у Пикуличах. Це був би прекрасний сон українського патріота, якби не відомий напад на Пикулицьку процесію 2016 р. і те, що після неї почалось. Бульбашка тріснула, а її «мешканці» опинилися самотні і розгублені у жорстоких реаліях перемоги більшого і гучнішого над слабшим і тихішим.

Мені здається, що у всій Польщі таких «українських бульбашок» багато. Звісно, з одного боку, вони допомагають нам триматися разом; з другого – створюють лише ілюзію безпеки (мильні бульбашки рано чи пізно тріскають). Перемиські події — це лише пересторога. І я починаю розуміти, що нам заздалегідь варто подумати про справжніх союзників, щоб при падінні мати за кого зловитись, а на щодень нормально і відкрито жити; щоб мати з ким випити каву у найкращій кав’ярні міста і польською мовою поговорити про результати розкопок у Грушовицях або про проблеми з утриманням двомовності своїх дітей; щоб не почувати себе в Польщі, як непрошений гість; щоб потренуватись у відважних, але спокійних відповідях на важкі питання (чомусь я переконана, що вони довго ще будуть з’являтися). Ці стосунки повинні природно і неспішно будуватись звичайними людьми, без нав’язування другій стороні своїх власних цілей. Немає нічого гіршого, ніж корислива дружба і політична тактика, жертвами яких падають усі ті, хто стоїть нижче
престолу.

Мені неймовірно приємно, що завдяки запрошенню Ігоря Горківа, я стала членом згідної ініціативи перемишлян з нагоди відзначення 100-ліття незалежності Польщі «Спільно на 100», яка почала функціонувати на початку цього року в Перемишлі. До її складу входять поляки, українці і нащадки перемиських євреїв, які разом готують ряд важливих подій, визволяючи в Перемишлі приглушену національну поліфонію. На зустрічах ініціативи «Спільно на 100» я познайомилася з чудовими поляками, з якими зараз у різних ситуаціях зустрічаюсь, вітаюсь, а іноді й заговорю. Часом проведу довгу дискусію або лише посміхнусь до них, біжучи містом. Мені здається, що це гарний початок дружби. Вірю, що це мій вклад у будову Перемишля нових мрій. А мильними бульбашками я граюся вже тільки зі своїми синами.

Поділитися:

Категорії : Погляди

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*