Дарина Попіль ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №43, 2024-10-27

Софія Андрухович, «Катананхе». Київ: Комубук, 2024. – 224 с.

Пристрасть, якій не підвладні вік і час, давні міфи, безмежна любов до собак, реальність після війни, неймовірна краса урбаністики Києва. Такі хештеги можна було б прописати під новим романом Софії Андрухович «Катананхе», але навряд чи вони б пояснили багато. Книга проста і складна водночас. Цим і приваблива.

Справжнім мистецтвом письма є вміння створити текст, який читач зможе прочитати на такому рівні, на якому йому хочеться, можеться, вміється. Вирішувати – чи заходити на глибину і відшукувати там підводні течії та камені, чи залишитись на гладкій поверхні з легкими хвильками – це вже індивідуальний вибір кожного, хто розпочне своє знайомство з «Катананхе».

Мені здається, що інтеракція з романом починається взагалі ще здалека від його читання. Найперше ми контактуємо з цим цікавим словом «катананхе», воно засідає нам в голову вже опісля першого разу, коли ми почули про нове видання Андрухович. Вариться собі у нетрях підсвідомості і викликає потрохи різні асоціації. Особисто я вирішила не дивитись значення слова аж до моменту прочитання книги. Мені хотілось насолодитись власними варіаціями.

Мною чомусь володіла впевненість, що «катананхе» – це щось пов’язане з індійськими практиками медитації. Якесь чарівне слово для позначення глибокого стану самопізнання або досягнення вищого рівня свідомості. 

Попереджаю, далі будуть спойлери щодо істинних значень слова. Назва насправді теж багатошарова, розкривається пелюстка за пелюсткою, як квітка, адже це і є квіти. Блакитні, прості, але дуже красиві квіти. Можливо, вже й не дуже прості, бо колись давно їх використовували для варіння еліксирів кохання. Інша назва квітів – «стріла Амура» або «стріла Купідона». Герої ж книги поводяться справді так, наче їх раптово в якісь моменти б’ють в груди стріли шаленої пристрасті.

В одному з інтерв’ю Софія Андрухович також розповіла, що ще одним значенням катананхе є компульсивність, якась компульсивна дія. І таке трактування дуже вписується у події роману, у спонтанну та іноді, здавалось би, нелогічну поведінку персонажів.

Розпочинається роман коротким пасажем про мисливця Актеона. Одна з версій міфу про нього доволі сумна. Якщо коротко, то мисливець побачив оголеною богиню Артеміду. Та у гніві за таке зухвальство перетворила Актеона на оленя, якого розірвали власні улюблені собаки.

Також в одній з розмов з медіа Софія Андрухович зазначила, що міфи найточніше відображають ті переживання, через які зараз проходять українці.  Міф про Актеона демонструє історію про аутоагресію і про те, як іноді безперечна любов та відданість можуть обернутись проти того, кому вони присвячені.

Одразу після зарисовки про полювання Актеона з собаками ми різко переносимось у атмосферу сучасного Києва, а точніше, може, трохи після сучасного, тому що події в романі розгортаються у майбутньому, опісля російсько-української війни. Взагалі, «Катананхе» цікаве також тим, як авторка на різні способи показує посттравми війни своїх героїв, жодного разу не вживши слова «війна».

Отже, дуже стрімко перед нами розгортаються навстіж життя однієї київської родини. Мами Лесі, тата Олекси, доньки-підлітки Таї і їхньої собаки Діни. Оповідь ведеться таким чином, що виникає відчуття, начебто ми є поруч з героями. Ніби сидимо з ними разом у їхньому помешканні, йдемо на прогулянку, переживаємо їхні емоції. Цей ефект присутності дуже відчутний, роман затягує нас всередину.

Як зазначалось на початку, кожен з читачів може прочитати «Катананхе» по-своєму. Для багатьох це буде, власне, історія про певну кризу кожного з членів родини і про те, як вони на свої способи дають собі з цим раду. Хтось прочитає книгу, як текст про пошук любові та прийняття героїв. Інші будуть шукати підтексти і знайдуть їх багато. Міф про Актеона наштовхуватиме на різні роздуми та відчування цієї прози.

Епізодом з твору, реакція на який блискавично завірусилась в українському інтернеті опісля виходу роману, є сцена пристрасних любощів Олекси і його сусідки Жанни. Цей момент привернув так сильно увагу читачів, тому що мова йде про сексуальний акт поміж молодим чоловіком та жінкою старшого віку. Мовляв, це якесь збоченство, огида та сором. Багато хто обурювався та засуджував авторку за порнографію та пропагування розпусти.

Насправді ж, думаю, такий хейт спрацював лише на користь популяризації книги. Дивно, що в сучасному світі, де на звичайному Тік-Тоці можна надивитись такого, що голова обертом, люди мають такі претензії до фрагменту з художньої книги, де історія, хай і може написана на базі якихось власних переживань чи чиїхось розповідей, але все-таки є вигаданим сюжетом.

До речі, на скромний погляд авторки статті, нічого огидного, аморального та страшного немає у сцені кохання поміж героями. Між ними сталось щось таке, чого вони самі до кінця не могли зрозуміти. Сталось, власне, ось те спонтанне катананхе. Хто ми такі, щоб засуджувати інших, тим паче героїв роману?

На мій погляд, значно цікавішою та багатосенсовною є сцена в книзі, яка приводить героїв до такого бурхливого та спонтанного вияву почуттів.

Герої знаходять оленя, що потрапив у пастку в ямі. Жанна прикладає великих зусиль, щоб врятувати зраненого звіра. Олекса їй допомагає, хоча видається, що він би радше здався, якби не ентузіазм та завзятість Жанни. 

І ось тут можна вже спробувати прочитати якісь глибші послання «Катананхе».

Повертаємось до міфу про Актеона, перетвореного на оленя, якого вбили власні собаки. Ми вже знаємо трактування, що це вияв аутоагресії через прожиття травми. Тоді, ймовірно, Жанна та Олекса, рятуючи зраненого оленя, таким чином відчайдушно, свідомо або підсвідомо, прагнули загоїти власні рани та залікувати свої травми?

Таких епізодів у книзі буде дуже багато, також яскраво запам’ятався момент, коли Жанна плавала у ріці. Її відчуття пов’язані в цей момент з водою, течією, швидкоплинністю миті, усвідомленням життя, що проходить.

Загалом, емоції кожного з персонажів в той чи інший спосіб пов’язані з відчуттям часу. Лесі хочеться якнайдовше зберегти свою молодість, вона для цього робить модні, дорогі процедури. Її світ сходить з розуму, коли вона взнає про чоловіка і старшу сусідку. Вона зовсім нічого не розуміє, як же ж так? Жанна ж стара, поморщена. Як коханий міг захотіти таку жінку? 

Підлітка Тая взагалі дивиться на світ зовсім по-іншому. Він для неї поки дивне та не до кінця зрозуміле місце, де ще треба себе відшукати і зрозуміти. Є в погляді на реальність довкола очима Таї щось таке постапокаліптичне, загалом це відчуття випливає на поверхню в певні моменти роману. Така якась екзистенційна розгубленість персонажів у великому місті. Місті, що вціліло після війни, але вже ніколи не буде таким, як раніше, як і самі герої зрештою.

Жанна вирощує квіти на клумбі під домом. Леся від злості їх руйнує. Руйнує і катананхе, що там росте. Тая відчуває напруження поміж батьками, відчуває, як звичні схеми більше не працюють. Тая безмежно любить собак, до болю в серці. Вона любить свою Діну. Діна стає мимовільною жертвою хаосу поміж героями. Це так несправедливо і так притаманно для людей. Вони чомусь думають, що вони найважливіші зі своїми болями, втратами, проблемами. Але хто так сказав? Цікаво, як би це все виглядало в очах собаки Діни, якщо б ми могли бачити її візію.

В якийсь момент Тая тікає, від проблем дорослих, які вона не розуміє і не може вирішити. Її втеча, а може, просто час, який трохи минув і охолодив розум кожного, працює на зближення Олекси і Лесі. Можливо, їм потрібно було пережити колапс, щоб збагнути мікрокосмоси одне одного. 

Окремим персонажем цієї оповіді є місто. Я ніколи не знала і так і не полюбила всім серцем Києва. Але в «Катананхе» він такий, що хочеться там бути, хочеться закохатись в ширину, свободу, різноструктурність та багатошаровість української столиці.

Чи хоча б одна деталь з життів героїв повернеться на своє місце, невідомо. Життя – це рух, рух – це час, час змінює кожного щохвилини. Але, може, в цьому і є сенс?

Нам дозволити зазирнути за куліси кількох доль, об’єднаних спільним місцем проживання, різного рівня стосунками, відмінними багато у чому, але схожими у своєму прагненні зафіксувати себе якось в цьому світі та зафіксувати цей світ у собі. 

Постапокаліптичний, поствоєнний світ, у якому так багато хаотичних початків, з них  може зродитись будь-що. 

Прочитавши роман, тепер я б слову «катананхе» дала інше значення, катананхе – це трохи про те, що в нас є лише теперішня, спонтанна, імпульсивна мить. Прекрасно, якщо ми заповнимо цю мить любов’ю. Але навіть якщо ні, любов може прийти до нас завтра. Прийти у будь-який момент.

Поділитися: