Григорій Сподарик ■ УКРАЇНА-ПОЛЬЩА ■ №47, 2022-11-20

У допомозі Україні важливу роль відіграють уряди держав-партнерів, органи самоврядування та великі і відомі фонди. Але не менш важливу справу роблять і менші ініціативи, як, наприклад, створена Адамом Цалкою з Круклянок та Христофором Патрою з Ґіжицька.

З ким співпрацювати?

Коли почалася війна, Адам перебував на півдні Польщі неподалік кордону з Україною. Там довідався про перші ракети, які прилетіли на Київ. Потім почали з’являтися звістки від родичів і повідомлення у масмедіа. Хотіли відразу їхати на кордон, але вирішили, що треба зібрати більше інформації, тому повернулися на Мазури. Були готові будь-якої миті повернутися на кордон забирати біженців.  Родичі повідомили, що поки не виїжджають. Пізніше чоловіків вже не випускали, а жінки з родини сказали, що без хлопців не поїдуть. «Вони говорили, що вже нічого не можна купити в магазинах. Нам відразу вдалося щось зібрати серед круклянецьких парафіян і друзів, але виникла проблема з транспортом. Врешті ми зв’язалися з Христофором Патрою, який має буси і розмірковував про те саме. І так почалася співпраця», – згадує Адам Цалка.

Вперше з гуманітарною допомогою вони були в Україні вже 10 березня. Їхній тодішній маршрут – це Луцьк, Дубно, Львів і назад. Тоді завезли спальні мішки, каремати, куртки від польської армії, харчі. Їздили практично кожні півтора місяці. У Львові налагодили контакти і звідти отримували документи, потрібні для перевезення гуманітарної допомоги. «Спочатку ми не знали, з ким співпрацювати, шукали когось, кому зможемо довіряти. В цьому нам допомогли моя і Христофора родини з України. Налагоджені тоді контакти використовуємо і понині», – розповідає волонтер. Серед них – осередок для психічно хворих у Роздолі та дім сиріт, перевезений з Маріуполя до Журавна.

Вперше туди поїхав Христофор, і з місця телефонував, перераховуючи великі потреби. «Ми відразу ж зробили збір серед парафіян у Круклянках і вирішили, що дітям і людям з осередку для психічно хворих допомагатимемо постійно», – каже волонтер. Механізм відпрацьований: коли отримують інформацію про потрібні речі, то починають їх шукати, телефонують, розпитують. Спрацьовує «метод ланцюжка». Виявляється, що багато необхідного люди мають у себе вдома. Наприклад, інвалідний візок залишився після близького, який вже відійшов. 

Діяти самотужки

Наразі Адам очікує на телефон директора осередку у Німеччині. Там планують обміняти їхнє обладнання на новіше і обіцяли віддати свої візки. Якщо вдасться, це буде успіх, але він не вирішує проблеми з транспортом. Так трапляється постійно: вдається щось зібрати, але проблемою є доправити це в Україну. Христофор Патра має власні буси, але мусить працювати, тому не завжди може ними користуватися. Один вже віддав в Україну для перевезень на фронті, але рашисти його знищили. На жаль, як пізніше дізналися волонтери, в ньому були люди. Такий бус – дуже потрібний транспортний засіб. «Ти навіть не уявляєш, скільки в нього можна запхати», – каже Адам. Звичайно, секретом волонтерів залишається його реальна маса, коли приїжджають на кордон. 

Адам наголошує, що важливо самотужки брати у всьому участь: самому дізнаватися про необхідні речі, потім знаходити їх і врешті доставляти безпосередньо до тих, хто цього потребує. Так, на кордоні часом дивляться на них як на самогубць, але досі ні польська, ні українська сторони проблем їм не створювали. Востаннє Адам возив речі у серпні. Тоді якраз перебував на півдні Польщі, в Команчі, там отримав дзвінки з України. Оскільки був близько, то перетнув кордон і дізнався, що точно треба. Серед останніх потреб, наприклад, флісова тканина. Друзі в Україні пошиють з неї балаклави. Вдалося знайти її у військовому маскувальному кольорі. За допомогою останнього транспорту змогли допомогти й внутрішнім біженцям – вони роз’їжджалися по Україні з пункту у школі біля Львова. «З того, що ми привезли, все розібрали вони. Серед речей були ліжечка для малюків, за які особливо дякували вагітні жінки. Казали, що це їм просто з неба впало», – згадує Адам.

Травмовані діти

Так, війна – це жахіття, і, за словами волонтера, допомогти комусь просто необхідно. І ніколи не забудеш погляди маленьких дітей. І їхню щиру радість та подяку за отримані солодощі, яких, ймовірно, вони не бачили вже кілька місяців. «Найбільше тішилися жувальними цукерками ”Мамба”. Спритніші навіть двічі ставали у чергу», – посміхаючись, згадує волонтер. Потім дізнався, що їх, приїжджих чоловіків, малюки сприймали з подивом. Бо знали, що то гості з Польщі, і дивувалися, що говорять українською і хочуть, щоб до них зверталися такою самою, а не російською. Опікуни дітей зробили запит, потім у Ґіжицьку знайшовся спонсор, і до малечі потрапив ще й гарний п’ятиметровий басейн. Зрозуміло, що це не першочергова потреба, але діток хочеться тішити.

Повертаючись до Польщі, завжди намагалися когось туди забрати. Зазвичай це були жінки з дітьми. Коли малюки побачили зліт літака у Варшаві, зразу почали кричати, що це летить ракета. Потім знадобився час довго їх заспокоювати і переконувати,  що це мирний літак. «Про одне це свідчить, наскільки зараз українські діти травмовані», – з сумом каже Адам. На щастя, в околиці осередку, де перебувають маріупольські малюки, було спокійно. Крім того, осередок зручний та комфортний, бо вдалося здобути кошти на ремонт.

Мотивація

Гірші справи – з осередком для психічно хворих, який знаходиться в колишньому монастирі кармелітів. Тут ремонти лише почалися завдяки отриманим від спонсорів коштам. «Так, з огляду на війну держава їх дати не може», – зауважує Адам. Серед мешканців цього осередку – дорослі і діти. Тут теж вже добре знають мазурських волонтерів: «Ми приїжджаємо до них як давні друзі. Коли бачать наш бус, відразу біжать під в’їздну браму».

Адам не може пояснити, чому відчуває прагнення фізично возити речі в Україну. Це поклик серця. Він переконаний, що допомагати має кожен – усіма силами. «Кілька з нас хотіли вступити до міжнародного легіону. Навіть почали збирати інформацію. Та в Україні від хлопців почули – ви краще допоможете, якщо привозитимете нам з-за кордону потрібні речі, ніж якщо підете на фронт», – згадує Адам чи не найбільш ключовий момент, що вплинув на їхнє рішення.

Їздити в Україну спочатку було трохи лячно. Коли були у Львові, то у місто прилітала бомба, потім так само сталося у Яворові. Жартома почали задумуватися, чи ворог десь не причепив їм «джипіес». Врешті озброїлися касками, бронежилетами, медичною аптечкою. «Все маю, крім карабіна, – жартує Адам і додає: – Кілька разів свистіло просто над головою, і мусили втікати, не жаліючи коліс у машині». Але сильно не налякалися, навпаки: через відчуття небезпеки отримали ще потужнішу мотивацію допомагати. Крім того, щоразу знайомляться з хлопцями з фронту. Бачать їх, терплячих і поранених, і у лікарнях. Адам каже, що ці емоції неможливо забути. Інша справа – з дітьми-сиротами, адже про них піклуються та передають багато допомоги. От і зараз найближчим транспортом планують привезти харчі та теплий одяг і взуття саме для дітей.

Возили вони й тканину на маскувальні сітки. В Україні побачили, що вона якісна, і вирішили пошити з неї військові накидки, що особливо восени стануть у пригоді хлопцям. Матеріал для цього виявився придатним, оскільки був водостійким. «Пані в Україні сказали, що дадуть тому раду. А щоб вийшло як треба, попросили учасника війни в Афганістані показати, як все має виглядати», – розповідає Адам Цалка. Накидки зробили гарні, тепер лиш треба налагодити постачання тканини. Потрібна також флісова, з якої шитимуть балаклави.

Адам не має сумніву, що українцям вистачить сил вистояти, адже на власні очі бачить, наскільки вони організовані і стійкі. Навіть його близькі в Україні, неповнолітні хлопці, відразу ж зголосилися захищати блокпости, і їм навіть вдалося перехопити російських шпигунів. Потім попросили про ліхтарики і радіотелефони, і їм змогли це передати.

Взагалі підтримка українців, як помітив Адам, не вичерпується матеріальним виміром – вона неабияк зміцнює дух українських героїв. «Будемо їздити, доки у цьому існуватиме потреба», – підсумовує Адам. Він переконаний, що такі малі волонтерські ініціативи, як їхня, мають сенс, оскільки дозволяють потрапити в неочевидні місця, і при цьому завжди дістатися до конкретних осіб, що потребують допомоги. «Ми роздрібники, а не оптовики, але будь-яка допомога потрібна», – стверджує Адам Цалка. На перемогу України він чекає нетерпляче, бо ще до війни планував переїхати сюди з рідних Мазур на постійне проживання.

Так було й у 80-ті 

Христофор Патра є президентом Клубу українських байкерів Вармія та Мазури. З початком війни організація відразу вирішила допомагати. З України почали отримувати звістки про потреби. Спочатку вони друкували буклети з лого клубу і написом «Pomagamy Ukrainie», з зібраних коштів купували потрібні речі. Потім справа набула розголосу, до них доєдналася група волонтерів «Любоміри» з Бань-Мазурських та парафія Круклянки. Згадуючи візити до осередку для психічно хворих, Христофор відзначає, що загалом умови там непогані, але через воєнні обмеження бюджету бракує коштів на дещо необхідне, наприклад засоби гігієни. Харчів наче вистачає, але навіть подарована банка кока-коли, хоч і не є предметом першої необхідності, дуже тішить хворих. А це має неабияку цінність у кризовий час.

Вони також співпрацюють з волонтерами, які допомагають великому госпіталю у Львові, де лікують поранених вояків. Тут потреб багато: від одягу та сумок для особистих речей, засобів гігієни, білизни до спортивної форми, в якій хлопці ходять на реабілітацію. Крім того, потребують ортезів на ноги та руки, ліжок з електричним управлінням, оскільки поранені часто можуть лише управляти пультом. Пан Христофор у 80-ті роки був в еміграції у Німеччині, і там бачив, як німці допомагали східним країнам.

«Це дуже схоже на теперішню ситуацію з Україною. Люди були дуже заанґажовані, в тому числі українська післявоєнна діаспора. Було видно, що вони роблять це просто за покликом серця», – розповідає Христофор Патра.

За його словами, сучасні випадки зловживання допомогою не є новиною: «Тоді, у 80-ті, на базарах також можна було купити речі, які передавали з Німеччини у Польщу». Для них, тодішніх біженців з комуністичних держав, Німеччина давала помешкання, щомісячні кошти на проживання та безкоштовну медичну допомогу. Треба було лише офіційно оформити своє перебування і заявити, чи залишаєшся на місці чи плануєш кудись мігрувати. Хоча правила перебування часто змінювалися, постійним залишалося відчуття прихильності з боку німців. Це саме зараз демонструють поляки до українців.

Пан Христофор приймав багато дзвінків від друзів, які хотіли поселити у себе біженців з України. В польському суспільстві, на його думку, така відкритість існує тому, що люди почали краще жити. Вони відчувають, що якщо поділяться з іншими, то не збідніють. Важливе й те, що націоналістичні напади на українців призупинилися, а до підтримки сусідів заохочував польський костел. Водночас волонтер не певен, що люди допомагають, бо бояться війни у своїй країні. Образно, чиїсь страждання від раку сприймаються інакше, ніж коли хворіє хтось близький, і треба відвідувати лікарні та бути з цією трагедією щодня.

Повага до волонтерів

Мазурські волонтери від початку мали безпосередні зв’язки з потребуючими, в тому числі через те, що чули про затримку допомоги на складах і незрозумілі правила розподілу. Вони на пакунках розміщають своє лого і тому мають відгуки з місць, куди вона потрапляє.

Від самого початку велике враження на них справили повага до волонтерів і згуртованість українців. Коли у Львові мали проблеми з автівкою, то вмить з’явилися місцеві волонтери і відвезли харчі з коротким терміном придатності. Так само за мить з’явилися фахівці з запчастинами і безкоштовно відремонтували машину. Іншого разу у них згоріла автомобільна лампочка. В крамниці, куди пішли за другою, побачили хлопця, який збирався на фронт. Загалом був військово вдягнений, але на ногах мав кеди. Волонтери вирішили, що так не можна йти воювати, і подарували йому військові чоботи.

«Не лампочка, а потреба цієї людини нас туди скерувала», – згадує Христофор Патра.

Так, його дратують як бюрократія на кордоні, так і випадки перепродажу гуманітарки. Не подобається й те, що просять привезти лопати чи сокири, які легко купити і в Україні. Дратує і те, що зі Львова часом чогось хочуть не тому, що потрібне, а тому, щоб гарно виглядати відповідно до трендів мілітарної моди. Але злість швидко минає, коли пригадуються обличчя малих маріупольців, або по телефону чуєш, що після останньої атаки рашистів потрібні генератори струму. Тож постараються зібрати кошти і їх завезти. «Полюють» теж на міцні і теплі військові спортивні костюми, які можна наразі придбати по 20 зл. Якщо влітку вдалося по 8 зл. здобути військові куртки, то і тепер може пощастити.

Справжнє обличчя росіян

Христофор Патра – оптиміст, і вірить, що все в Україні завершиться добре. Каже, що допомагати треба, бо це наші брати. Підтримуючи українців, не припускає можливості війни у Польщі: «Кожен з нас мусить робити внесок у цю підтримку, бо, напевно, на рівні міждержавних відносин не зможуть все залагодити». Він також очікує, що справжнє обличчя росіян, яке зараз ми всі побачили, стане новим поштовхом для дослідження їхньої ролі у розпалюванні колишньої ворожнечі між поляками та українцями.  

Панове Адам і Христофор 10 листопада вирушили з черговим транспортом. На борту згдіно з планом є генератори, павербанки, теплий одяг, харчі тощо. В Україні є маленькі і дорослі герої, яким все це напевно пригодиться.

Поділитися: