Розмовляв Григорій Сподарик ■ РОЗМОВА ■ 2011-11-04
{mosimage}
Так, коментуючи проблеми варшавського пункту навчання української мови, говорить директор столичного Бюро освіти Йоланта Ліпшиц. Від вересня діти з цього пункту при початковій школі № 158 не можуть спільно, як було досі, вивчати українську мову.
Які є формальні перепони?
-Законодавство розрізнює такі питання, як навчання дітей представників національних меншин та дітей іноземців. Чотири роки тому я тісно співпрацювала з Людмилою Бублик з Посольства України у Варшаві, якій дуже залежало, щоб створити такий пункт у столиці.
Саме це тоді було найголовнішим – ми говорили про організацію навчання, а не про правову базу. І пункт почав працювати. Минулого року в ньому навчалося близько сотні дітей. Тепер я вирішила, що прийшов час перевірити правову сторону його функціонування. Поділ з’явився тому, що субсидія є лише на дітей із національних меншин – це держава організовує їхнє навчання рідної мови, культури й історії. Діти іноземців також можуть вивчати свою мову, проте організацію таких занять повинно взяти на себе посольство їхньої країни або неурядова організація, пов’язана з даним народом.
А хто відповідатиме за фінансування?
-Це повинна взяти на себе дипломатична установа або культурно- освітнє товариство. Загалом, котрась із згаданих структур звертається до органів самоуправління, що безкоштовно надають приміщення та інфраструктуру, необхідну для функціонування пункту навчання.
До згаданих вище питань треба додати проблему фінансування занять для двох інших груп: учнів з -поза Варшави і тих, які вчаться в непублічних школах. Влада Варшави має обов’язок давати гроші тільки й виключно “варшавським” дітям меншинного походження, які навчаються у столичних публічних школах. Щодо решти дітей такого зобов’язання не має. Це виникає з правил організації навчання для іноземців та, окремо, для учнів, які належать до національних та етнічних меншин, прийнятих Бюро освіти в березні 2011 р. і розроблених на основі чинного законодавства.
Однак досі діти могли навчатися спільно.
-Зрозуміло, що в такій метрополії, як Варшава, добре було б організувати таке навчання в одному місці (це було лейтмотивом попередніх дій). Тоді створюються дітям кращі умови для взаємного пізнання, можна думати про влаштування якогось дитячого центру культури тощо. А зосередження усіх дій в одному місці дало б багато позитивного. Проте впродовж кількох років Бюро освіти не мало вищезгаданих правил про організацію навчання. Через те, зокрема, виникали проблеми із заявами батьків про надання дітям занять з української мови та іншими формальностями. Певний дисонанс існував у справі посвідок: бо діти вивчають мови також на гімназійному рівні, але посвідку видає спочатку школа при якій діє пункт. Тому, зокрема, треба було навести порядок, а щоб усе проходило якомога більш “безболісно”, ми вирішили, що поточного навчального року Варшава фінансуватиме всі заняття.
Батьки в листах, адресованих також Вам, наголошують, що запланованих змін ніхто з ними не обговорював. Основний постулат батьків звучить чітко: хочемо збереження спільного навчання, на користь якого, зрештою, вони наводять ряд процедур із польського законодавства.
-Думаю, проблеми з’явилися тому, що (з одного боку, на рівні школи чи влади району, де вона знаходиться, і з іншого – батьків) існували перешкоди інформаційно- зв’язкового характеру. Імовірно, такого б не сталося, якби відповідальні за весь процес особи сіли разом з батьками й ретельно висвітлили всі питання, в тому числі конечність поділу на групи. Мої особисті контакти з батьками свідчать, що з ними ніхто не говорив. Проте думаю, що поганих намірів не було, натомість з’явилися бар’єри у взаємозв’язку. Імовірно, директорка школи, при якій діє пункт, вважала, що коли представить нові правила його функціонування, то таким чином справа закриється, бо всі, мовляв, усе знають. Виявилося, що це зовсім не так.
Якщо говоримо про лист батьків, то в ньому дійсно наводиться ряд нормативних актів: проте вони не є правилами навчання української мови. Цитовані реґуляції говорять загалом про процес навчання в польських школах учнів дітей іншої національності та дітей, що належать до національних меншин. І все ж, на це звернення ми підготуємо детальну відповідь. Ми звернулися до куратора, щоб повторно проаналізував усі вреґулювання винесених проблем.
Вимоги повторної подачі заяв на навчання чи відсутність договорів про постійне працевлаштування вчителів – це чергові проблеми, про які батьки пишуть у своєму листі. Складається враження, що рівень доброї волі щодо пункту був незадовільним.
-Із заявами про навчання української мови дітей постійно були якісь проблеми: частина з тих документів виявилися неповними, в інших випадках батьки просто не хотіли подавати заяв. Крім цього, вони надходили прямо до школи № 158: тим часом якщо діти тут навчалися лише української мови, то такі документи потрібно було спочатку подавати у своїй основній школі.
Виникали питання, як часто такі заяви треба подавати. У правилах, розроблених у бюро, з посиланням на чинне законодавство, говориться, що такий документ подається раз на весь термін навчання. Однак з огляду на названі вище проблеми, слід було робити це повторно – і тому з’явилося відповідне прохання до батьків. Основною метою прийняття нашим бюро правил було встановлення кількості дітей з нацменшини – бо саме для цієї групи (відповідно до законів) органи самоуправління можуть організовувати пункти навчання її мови. Утворення такого пункту на період одного навчального року – від 1 вересня до 31 серпня – було зручнішим для самоврядування, натомість вчителі, дійсно, могли мати почуття тимчасовості і хвилюватися, що наступного року пункт може припинити своє існування. Зараз є плани, щоб варшавський пункт функціонував постійно, щоб він отримав свій осідок, а вчителі – трудові договори на необмежений термін.
Одним з рішень, пропонованих батьками для збереження спільної форми навчання, є введення механізму “вільного слухача”. Що Ви думаєте про цю пропозицію?
-По-моєму, сьогодні це нереально, тому що в теперішніх шкільних структурах просто немає подібного механізму. Проте питання ще консультуватимемо з юристами.
У жовтні проходили зустрічі у справі майбутнього столичного пункту навчання української мови. Які результати переговорів?
-Тоді виявилося, що керівництво школи № 158 не впоралося зі справою поділу дітей на групи та узгодженням із батьками способу організування занять. Тому віце-мер столиці Влодзимеж Пашинський, який відповідає у Варшаві за нагляд над освітою, дав доручення, щоб до часу встановлення остаточних правил пункт діяв у дотеперішній формі. За дальші домовленості відповідатиму я особисто, тобто за питання поділу на групи і переговори з батьками. Не буде в цьому неприємних несподіванок – спільно вирішуватимемо, як усе організувати. У справі пункту я розмовляла також з головою Об’єднання українців у Польщі Петром Тимою. Він, зокрема, подякував керівництву Варшави за дотеперішнє організовування й фінансову підтримку занять. Голова ОУП, відзначаючи, що діти громадян Польщі та іноземців повинні мати право на спільне навчання української мови, водночас наголосив, що повністю розуміє: це справа, яку може вирішити Сейм Польщі, а не самоуправління. П. Тима заявив, що спробує ініціювати відповідні переговори на парламентському рівні. Звичайно ми, якщо це буде можливе, у таких клопотаннях допоможемо, наприклад, описуючи проблеми.
Виходить, що поки не з’являться рішення законодавчого характеру, то постулат про спільне навчання не можна буде виконати.
-Думаю, що так. Проте при добрій волі усе можна пом’якшити. Тепер діти навчаються спільно. Радо поговорю з Вами знову, коли знатимемо графік дій для подальшої організації навчання.
Залишімо формальні перешкоди: яка Ваша особиста думка про спільне навчання іноземців та польських громадян?
-Вважаю, що це вельми корисно. Збереження національної ідентичності для нацменшини чи, у випадку іноземців, “повернення” до країни предків, навчання мови, пізнавання культури – усе це стає набагато ефективнішим у більшій групі. Думаю, що якби міждержавні домовленості уможливили учням спільне навчання в одній групі, то це було б благотворне для всіх дітей, у тому числі й польських. Тепер, коли маємо спільний проект Євро 2012, реальнішими стають питання інтеґрації, пізнавання культур інших народів, різноманітності. Це завжди означає прибуток, збагачення – і ніколи не навпаки.
Тож, може, місто візьме на себе ініціативність зі збереження статус-кво такої важливої у цьому плані освітньої установи?
-Про відповідні зміни усе ж таки повинні клопотатися представники меншини або іноземців. Влада Варшави робить дуже багато, щоб місцева освіта була мультикультурною. Звичайно, можемо збирати проблеми й підтримувати потрібні постулати, проте головний тягар тут мають взяти на себе саме представники цих народів.
“Наше слово” №45, 6 листопада 2011 року {moscomment}
