Анатолій Шорохов ■ ІСТОРІЯ ■ №32, 2020-08-09

Сьогодні, думаючи про події столітньої давнини під Варшавою й Замостям, я мимоволі пригадую й те, що відбувалося у моєму житті пів століття тому. Я навчався у звичайній радянській школі, де, згідно з програмою, прославляли «червоноармійців» Семена Будьонного, а після занять школярів зганяли на хор, де вони, готуючись до чергового «свята», бадьоро виспівували: «На Дону і в Замості тліють білі кості…».

Я тікав від звідти, як «чорт від ладану», бо мені  не подобалася така наруга, але «Семена Михайловича» поважав за його пишні вуса й ордени від плеча до плеча. Не задумувався, за що така слава, бо знав із уроків історії, що він «громив» польських «панів» і «псів-отаманів», а значить – таки справжній «герой»! Не хотів шукати й оте «Замостя» на мапі, бо мене цікавили інші речі. І не можна звинувачувати звичайного школяра, що він думав так, а не інакше, бо так мислили тоді всі радянські школярі.

Та йшов час, у суспільстві відбувалися зрушення, нові ідеї й події  породили іншу добу: Радянський Союз розпався і на його руїнах виникла незалежна Україна. І відкрилася правда, перед нами постало нове Замостя: місто його мужніх захисників, українських і польських вояків, яким вдалося зупинити орду завойовників. Збулися слова Тараса Шевченка про те, що історія воздасть катам «за діла їх криваві, лукаві, погубить їх, і їх слава стане їм в неславу». З’явилися справжні герої України, серед яких одне з чільних місць посідає легендарний генерал Марко Безручко.

Що він ж зробив особливого, який життєвий шлях пройшов? Щоб краще це зрозуміти, виділимо певні етапи в біографії Безручка, співзвучні з історичними подіями в Україні, Польщі та Росії. Вони так чи інакше впливали на формування особистості, визначення пріоритетів у житті та світогляді.

Народився Марко Данилович Безручко 31 жовтня 1883 року в містечку Великий Токмак (нині це просто Токмак у Запорізькій області). Місця це легендарні, пов’язані з козацтвом – що, можливо, теж наклало свій відбиток. Про молоді роки Безручка ми нічого не знаємо; відомо тільки, що спочатку він обрав цілком мирну професію – закінчив вчительську семінарію у Переяславі і встиг трохи попрацювати. Але потяг до військової справи залишався, і у 1908 році Безручко закінчив Одеське піхотне училище. Вочевидь, там він познайомився із Всеволодом Змієнком, з яким вони стали друзями на довгі роки.

Після училища Марко Безручко отримав звання підпоручика і був направлений у 106-й Уфімський полк, який тоді знаходився у Вільно. Почалася служба в російській армії, але, як показали наступні події, Безручко залишався патріотом України. Думав, напевно, і про військову кар’єру, бо вступив до Миколаївської академії Генштабу, де навчався Всеволод Змієнко. Та навчанню перешкодила І Світова війна: у 1914 році Марка Безручка відкликали у полк. Він брав участь у боях на німецькому фронті, був поранений і контужений. Після лікування служив на різних посадах у штабі, останнє звання, яке отримав в російській армії, – капітан. Тим часом у Росії відбулася революція, яка перекинулася і до України. Перед 34-річним офіцером постало питання: до якого берега приставати, з ким далі йти – зі старою, монархічною Росією, якій він служив і отримав за це ордени, чи з молодою українською державою, що тільки народжувалась і потребувала захисту? Безручко вибрав останнє.

Навесні 1918 року почався новий, найголовніший етап у його житті  –  участь у національно-визвольних змаганнях. Армії Української Народної Республіки, що тільки створювалася, вкрай потрібні були професійні військові кадри. Капітана Безручка в березні 1918 року призначили помічником начальника персонального відділу Головного управління Генштабу. За Гетьманату (з травня 1918-го) він став помічником начальника, а за Директорії (з грудня того ж року) – начальником оперативного відділу Генштабу Армії УНР. Потім перейшов на роботу безпосередньо у військо: з березня 1919-го – начальник штабу Окремої Запорізької бригади ім. Симона Петлюри, з квітня того ж року – начальник штабу корпусу Січових стрільців (командиром якого був Євген Коновалець). Тоді ж отримав звання полковника Армії УНР. Корпус Січових стрільців був найбільш боєздатною і дисциплінованою частиною, але, за спогадами Безручка, у 1919 році довелося вести «боротьбу на два фронти: проти поляків і проти москвинів». Під останніми він мав на увазі «білих» і «червоних»; утворення такого «трикутника смерті», за його словами, стало «основною і, може, найбільшою причиною» невдач Армії УНР. Під ударами сил противника, що переважали, вона відступила на захід, і Безручко разом з іншими вояками опинився у таборі для інтернованих. Однак на початку 1920 року ситуація змінилась на краще.

Поляки стали готуватися до війни з радянською Росією і потребували союзника. У районі Брест-Литовська за їхньої участі створили дивізію із  Січових стрільців. У лютому 1920 року Марка Безручка призначили начальником 1-ї дивізії (а з березня – 6-ї стрілецької Січових стрільців). Після підписання Варшавського договору 26 квітня дві українські дивізії разом із польською армією розпочали наступ на Київ. Польське командування попросило включити дивізію Безручка – як краще підготовлену й укомплектовану – до складу своєї 3-ї армії. Після взяття Києва 9 травня відбувся парад на Хрещатику, на якому Марко Безручко стояв поряд із Симоном Петлюрою. Але союзники втрималися недовго. «Червоні» підтягнули додаткові резерви і вибили їх із міста. Відступаючи, командувач 3-ї армії генерал Едвард Ридз-Смігли дав наказ підірвати Миколаївський ланцюговий міст через Дніпро: це сталося рівно через місяць після параду на Хрещатику. Весь червень і липень промайнули у важких боях із Червоною армією. Потім настав серпень, а з ним – тяжкий і разом з тим зоряний час для полковника Марка Безручка.

Із 12 по 25 серпня під Варшавою розгорнулася битва між Червоною армією і частинами Війська польського. Командарм (командувач – ред.) Михайло Тухачевський мав можливість захопити столицю і всю країну – та прорватися зрештою до Центральної Європи. Юзефові Пілсудському із великими труднощами вдалося потіснити, а потім і розбити радянські війська. Але він переживав, що на допомогу ворогові може підійти доволі потужна 1-ша Кінна армія, яка знаходилася під Львовом. Пілсудський у своїх спогадах називає  її «маховиком війни».  Дійсно, 1-ша Кінна ( або армія Семена Будьонного) у 20-х числах серпня вирушила до Варшави через Люблін, та на її шляху опинилося містечко Замостя (або, як його називали поляки, Замошьчь).

Там на тимчасовому відпочинку перебували вцілілі у боях вояки 6-ї Січової дивізії полковника Марка Безручка, 31-го Польського піхотного полку (якими командував капітан Міколай Болтуч) та двох етапових куренів. Загальна кількість – 3200 багнетів, 200 шабель, 12 гармат і 3 бронепотяги. 1-ша Кінна армія, підійшовши до Замостя, налічувала 16 тисяч (за іншими даними – 13 тисяч) вояків і 70 гармат. Як бачимо, сили були занадто нерівні. Марко Безручко як старший за званням став комендантом залоги. Три дні Замостя – відоме ще з часів Хмельниччини  як неприступна фортеця – мужньо оборонялося. 29 серпня Будьонний  наказав своїм кіннотникам спішитися і погнав їх на штурм, однак атаки відбили зі значними втратами для ворога. Вранці 30 серпня  розпочався наступ з усіх сторін. Він був таким стрімким і сильним, що нападники  прорвали оборону із заходу, знищивши дротяні перешкоди. Та останній резерв Безручка – Українська сотня – втрималась і відкинула червоноармійців. Місто обстрілювали всі гармати ворога, на що оборонці не могли відповісти, адже в них було замало артилерії. Але й друга спроба штурму скінчилась для Будьонного невдачею. 31 серпня радянський командарм востаннє кинув своїх вояків на Замостя. Побачивши, що поляки й українці вперто захищаються, розлючений Будьонний наказав поріділій армії сідати на коней і рухатися – але не на Варшаву, а у напрямку Володимира-Волинського. Столиця була врятована від «маховика війни» завдяки мужності українських і польських вояків, вмілому керівництву Марка Безручка та його помічників – полковника Всеволода Змієнка (який був начальником штабу дивізії) й капітана Міколая Болтуча.

Після оборони Замостя, яка показала, що Марко Безручко – не тільки прекрасний штабіст, а й чудовий стратег, його призначити командувачем Середньою групою військ Армії УНР. Однак ситуація знову змінилась. На початку жовтня Безручко отримав звання генерал-хорунжого, а 12 жовтня Польща підписала перемир’я із радянською Росією. Армія УНР залишилася без союзника: після виснажливих боїв вона була змушена відступити за річку Збруч, де вояки потрапили у табори для інтернованих.

Почався останній етап в житті Марка Безручка – польська еміграція. Українська Народна Республіка втратила свою територію, але зберегла основу армії: у Польщі було багато старшин і козаків, які сподівалися повернутися в Україну. Безручко вважав, що «сильна армія – це право на існування нації». Він взяв активну участь у відновленні військових структур УНР: працював у Генштабі, був членом Вищої військової ради та співробітником Військового міністерства. Зрозуміло, що перебування в органах держави, яка фактично не існувала, було невдячною справою: високої платні чи якихось привілеїв це не давало. Навпаки, треба було думати, як прожити. Тому Безручко, якого цінували за знання і високий професіоналізм, став співробітником Польського військово-картографічного інституту у Варшаві. А також займався справою, яка була йому до душі: створив і очолив Українське військово-історичне товариство (1931-1935 роки), видавав військово-історичну мемуарну збірку «За державність», писав власні спогади. Водночас, як згадують ті, хто знав Безручка, це був «скромний поважний вояк, ввічливий супроти кожного, турботливий за вояцтво». Після захоплення Польщі Німеччиною Безручко у листопаді 1940 року замінив померлого Володимира Сальського на посаді міністра військових справ УНР. В окупованій Варшаві це звання було лише формальним, але Безручко вважав, що у державі повинна зберігатися спадкоємність. Життя під окупацією було для нього, певно, дуже нелегким. Помер він 10 лютого 1944 року за нез’ясованих обставин. Похований у православній частині цвинтаря «Воля» на західному березі Вісли, поруч із іншими вояками, які боролися за незалежність України.

Пам’ять про нього вже повертається: іменем Безручка названі вулиці і проспекти у Вінниці, Києві, Рівному, кільце у Вроцлаві; можливо, скоро з’явиться така вулиця й у Варшаві. Поляки поступово змінюють своє ставлення до ролі українців у серпневих подіях 1920 року. Свідченням цього є, серед іншого, фільм Єжи Гофмана «Варшавська битва», де «екранний» Пілсудський говорить про те, що Безручко захищатиме Берестя «на смерть». І він дійсно стояв до останнього, врятувавши Польщу від орди Будьонного. Про що потрібно пам’ятати нам усім – і українцям, і полякам, і мешканцям цілої Європи.

Поділитися: