Анастасія КанарськаКУЛЬТУРА2009-04-24

{mosimage}

Березень завжди був шевченківським місяцем – з урочистими академіями, формальними і неформальними вечорами. Хоч переважно вони роками повторювалися, не наближуючи сучасника до істинного Шевченка ні на крок, отож існували ми (та й тепер ще існуємо) в пафосному ставленні до генія, навіть не намагаючись пізнати його справжнього. Цьогорічна короткочасна березнева виставка у львівському Палаці мистецтв “Шевченко. Повернення в Україну” – одна зі спроб пізнати Шевченка нам не відомого.

Уперше в Україну привезено ориґінали картин “Версавія” та портрет Парасковії Даленго-Залеської з Державного музею мистецтв імені А. Кастеєва (Республіка Казахстан, Астана). Офорт “Версавія” виконаний з ориґіналу Карла Брюллова – улюбленого вчителя і друга Тараса Шевченка, який був одним із тих людей, що допомогли викупити Шевченка з кріпацтва. Портрет Парасковії Даленго-Залеської написаний олійними фарбами. Ориґінали цих робіт ще ніколи не вивозилися за межі Казахстану – країни, яка на довгі роки стала для Тараса Шевченка вимушеним життєвим прихистком, де він за 11 років створив близько 450 робіт.
Величезний зал Львівського палацу мистецтв, наповнений копіями робіт Т. Шевченка, ніс у собі неповторний присмак його болю і зосередженого сприйняття любові світу. Чи думав Т. Шевченко, намагаючись малювати в далекому Казахстані, що його роботи стануть основою живописної школи казахського народу? Адже на основі його робіт училися малювати перші казахські художники і саме їхні копії робіт Шевченка привезено до Львова. Недаремно Шевченко став для кожного казаха Акин Таразі, що в перекладі з казахської означає “поет Тарас”. Казахські митці вважають Шевченка своїм художником, і саме йому завдячують реалістичним напрямком розвитку казахського живопису. Він став одним із перших художників, який відтворив велич природи казахських степів, повсякденний побут і життя простих казахів.
Протягом цих 11-ти років, незважаючи на сувору царську заборону малювати й писати, він усе таки творив свій мистецький світ, бо не уявляв собі життя без творчого горіння. Можливо, саме ці творчі миті врятували його від передчасної загибелі. Якими були для Шевченка ці роки, як вдалося йому не зрадити своє внутрішнє “я”? За поетом було встановлено якнайсуворіший нагляд, щоб “від нього ні в якому разі не могли виходити підбурливі і пасквільні твори”. На вироку Микола І власноручно дописав: “Під найсуворіший нагляд із забороною писати і малювати”. Мистецтвознавці стверджують, що найвизначніше в українському мистецтві цього періоду було створено не в Україні, а в степах Казахстану, де у важких умовах заслання намагався працювати, незважаючи на заборону, Т. Шевченко. Про його важку долю в далекій солдатській неволі в ті роки знали тільки найближчі друзі. Він був викреслений з офіційного літопису мистецтва згаданим наказом Миколи І.
Важкі роки заслання стали для Шевченка художника важливим і надзвичайно яскравим творчим періодом. Залюблений у живописний світ своєї України, він зумів знайти поетику в казахському світі пустелі й каменю. У листі до С. Гулака- Артемовського Шевченко писав: “Справжня пустиня! Пісок і камінь! Хоч би травка, хоча б деревце – нічого нема. Навіть порядної гори не побачиш – просто чортзна що!” Тож, щоб хоч якось опанувати свою тугу за Україною, Шевченко шукає надію в небі. Небесна стихія в багатьох творах Тараса Шевченка набуває самоцінного значення. Образи природи під пензлем художника набувають фантастичного осяяння, незвичного романтичного вигляду. Особливо це відчутно в нічних пейзажах, які так любив малювати Т. Шевченко. Саме під зоряним небом він думками повертався до рідної України. В обличчях казахів він бачив прихований біль свого народу і тому з такою щирою любов’ю ставився до кожної людини, яку зустрічав на своєму шляху в самотній тиші степів Казахстану.
У сепії “Казашка Катя” художник створює привабливий образ юного дівчатка, використовуючи улюблений прийом закритого джерела світла, завдяки якому вимальовуються плавні світлотінні переходи. З особливою любов’ю Шевченко малював казахських дітей і серцем прикипав до них, вболіваючи з приводу їхнього злиденного життя. Чи ж раз він переносився думками в Україну, згадуючи своїх рідних. Саме казахським дітям присвячені сепії “Діти-байгуші” (1853) і “Державний кулак” (1855-1856). У деякі твори Шевченко вводить автопортрет (“Т. Г. Шевченко і байгуші”, “Т. Г. Шевченко і казахський хлопчик, що грається кішкою” (1856-1857), цим художник підкреслює символічність своїх творів. У суворому погляді Шевченка – німе кричуще питання до кожного, хто живе на цій грішній землі: “Чому ці маленькі безгрішні діти приречені на муки і страждання?!”
Частина робіт, представлених на виставці, присвячена побутові казах ського народу, це сепії “Казахи в юрті”, “Казахська стоянка на Кос-Аралі”, “Казахський хлопчик розпалює пічку”, “Казахський хлопчик дрімає біля грубки”, “Казахи біля вогню” та акварель “Казах на коні”. Усі ці роботи створені у 1848-1849 рр.
Найголовнішою, створеною Т. Шевченком на засланні, стала серія “Притча про блудного сина” (1856-1857). Про задум та хід роботи сучасники можуть дізнатися з листів Т. Шевченка до польського художника засланця Богдана Залеського та записів у “Щоденнику” поета в останні місяці заслання. До травня 1857 р. серія очевидно була виконана в тому вигляді, у якому вона дійшла до наших часів.
На своїх перших малюнках Т. Шевченко зображує молодого гультяя за грою в карти чи п’яним у шинку, лежачого у хліві або на цвинтарі. Не порушуючи традицій академічної школи, Шевченко дуже точно передає характер блудного сина, у якому міцно переплелися нахабство з удаваною щиросердечністю. У цих малюнках Шевченка є чимало символічних деталей, які розкривають внутрішній сенс дії. Тут ми можемо побачити свиню з довгим рилом – своєрідний духовний двійник “блудного сина”, і стару ікону біля цвинтарної стіни, яка наче замикає навколо гультяя фатальне коло.
Складне переплетіння символів, алегоричних образів та реальних спостережень Т. Шевченка вилилося в яскравість і точність художнього прочитання притчі. Три останні аркуші серії вражають довершеністю та драматизмом. “Кара колодкою”, “У казематі” і “Кара шпіцрутенами” – це своєрідний триптих, який не пот ребує ніякого доповнення, тут Шевченко виступає першовідкривачем світу принижених, який був незбагненним і зовсім невідомим для всіх мислячих людей тогочасного суспільства. Шевченко вперше розкрив в образотворчому мистецтві душевний стан людини відкинутої, знищеної суспільством, і зосередив на ньому свій співчутливий і повний уваги погляд.
Прикро, що на копіях не вказані автори і дати виконання, тож ми можемо лише вгадувати людей, які прикипіли серцем до творів Шевченка – він дав їм крила для лету і став тим джерелом, з якого й досі черпає натхнення мистецька школа Казахстану.
На виставці представлені й акварельні копії робіт Т. Шевченка з Національного музею Т. Шевченка у Києві. Представлено понад 100 примірників “Кобзарів” – раритетних видань творів Шевченка з приватної колекції Миколи Бендюка з Острога та колекції Львівського палацу мистецтв. Окремий зал цієї виставки зібрав у собі роботи казахських та українських художників, присвячених творчості Т. Шевченка. Це додало виставці помпезності, але не допомогло доторкнутися суті мистецького єства Т. Шевченка.
Цю виставку львів’яни побачили завдяки Надзвичайному та Повноважному послу Республіки Казахстан в Україні та Республіці Молдова Амангельди Жумабаєву, Почесному консулу Республіки Казахстан у Західній Україні Галині Маслюк та голові Львівської обласної державної адміністрації Миколі Кмітю. Є надія, що виставка вирушить у мандри містами України. Проте немає жодної надії, що ориґінали робіт Т. Шевченка колись повернуться з Казахстану на Україну, бо казахи вважають його своїм генієм.

“Наше слово” №17, 27 квітня 2009 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Культура

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*