Історія України віддавна мала традицію меценатства. Ідея віддавати, ділитися, дарувати своє, найдорожче, нажите і виплекане протягом життя, стала не лише модною, але й нагально необхідною. Ця ідея згодом переросла в об’єднавчу потребу. Історія цієї родини красномовно свідчить про те, що найвищою цінністю в житті є благодійне служіння суспільству. Династія Терещенків через усе житті пронесла девіз фамільного герба «Прагнення до суспільної користі». Цей заклик став дороговказом, що окреслив напрямок їхньої діяльності.
Варвара Терещенко була найстаршою дитиною в родині, народилася 9 серпня 1852 року у родовому маєтку Терещенків у Глухові. Вона мала братів Івана та Олександра і молодших сестер Єфросинію, Ольгу та Марію. На жаль, надто мало відомостей маємо про те, якою була Варвара в дитинстві, які мала уподобання, зацікавлення. Є лише загальні скупі фрази на кшталт «здобула домашню освіту», «добре благочестиве виховання». Навіть зовнішній образ не можемо вважати достовірним, оскільки маємо лише фоторепродукції з портретів, оригінали яких втрачено. Вже після її смерті з’ясувалося, що вона наказала спалити свій архів.
Першою скрипкою у родині був батько – Нікола Артемійович Терещенко, заможний український підприємець, якого називали цукровим магнатом України, колекціонер предметів мистецтва, старожитностей, благодійник і меценат. Мама – Пелагея Біловська в дівоцтві – була дочкою глухівського купця-цукровика. Підтримувала багато доброчинних проєктів свого чоловіка, а крім того, мала власні статки та свої благодійні проєкти, пов’язані з жіночою освітою. Ця родина просто жила й дихала підтримкою людської громади. На їхні благодійні внески постав спершу їхній рідний Глухів на Сумщині, бо вони походили з глухівських купців. Тож Варвара зростала в атмосфері батьківської любові, турботи, їй прищепили вміння та обов’язок співчувати, допомагати, ділитися.
Однак постать Варвари Терещенко не можемо розглядати окремо від усієї великої родини, адже коріння давнього роду розгалужене й переплетене. Усі діти та онуки старших Терещенків зробили дуже вагомий, неоціненний внесок у будівництво лікарень, притулків, гімназій, училищ, університетів, музеїв, храмів. Тільки у Києві коштом родини з’явилися славнозвісні будівлі, що й сьогодні є архітектурною окрасою та гордістю міста – Охматдит, Політехнічний інститут, Театр оперети, Національний художній музей, Театральний університет та ще багато закладів соціальної й культурної сфери.
Дядько Варвари Федір Терещенко мав своє летовище, на якому зібрав усі тодішні літаки світу: французькі, німецькі, американські, близько 100 моделей. До того ж, він мав свої літаки, тобто його можна вважати авіаконструктором. Безперечно, і поява Сікорського не є випадковістю. І розвиток авіаційної галузі у Києві також не випадковий завдяки саме Терещенкам. Ще у 1880-х роках саме Федір Терещенко першим у Києві відчинив для широкої публіки двері свого будинку, де містилася багата приватна колекція творів мистецтва. Історики свідчили, що подивитися виставку в домі Терещенка за день встигало до 1000 киян.
Індустріалізація 1860-1890 років сприяла активному розвитку промислового виробництва. Харчова промисловість, зокрема виробництво цукру в Україні зросло у 15 разів (за період 1861-1897 років). Великими партіями цукор експортували за кордон. Серед підприємців-благодійників того часу поруч із Терещенками були Бродські, Симиренки, Харитоненки. Тодішня влада сприяла і заохочувала буржуазні елементи (так їх тоді називали) дарувати, жертвувати, займатися благодійництвом.
1875 року родина Терещенків переїхала до Києва й оселилася у придбаному будинку на Бібіковському бульварі. Серед особистостей, які були вчителями й однодумцями Варвари, підтримували її у ключові періоди життя, варто назвати такі імена: вчений і музейник Микола Біляшівський, археолог Вікентій Хвойка, художник і колекціонер Василь Кричевський, мистецтвознавець і музейник Георгій Лукомський, учений і пам’яткоохоронець Микола Макаренко. Саме вони відіграли провідну роль у «наверненні» Варвари до колекціонування предметів народного мистецтва та підтримання його традицій.
Натхненні любов’ю до мистецтва
Доленосне знайомство Варвари Терещенко і Богдана Ханенка відбулося у Петербурзі на початку 1870-х років, там вони й побралися у 1874 році. Богдану на той час було 25 років, а Варварі – 23. Саме у Петербурзі Богдан Ханенко захопився збиранням творів мистецтва. Разом з Варварою вони поринули у фантастичний світ високої культури, відвідували зустрічі з колекціонерами, меценатами. Богдан вже тоді серйозно мріяв про власну колекцію, а Варвара натхненно підтримувала всі його задуми. Вони по-справжньому любили одне одного і по-справжньому були залюблені у мистецтво. Багато подорожували Німеччиною, Францією, Італією, Іспанією, Австрією, поповнюючи свою колекцію. Богдан Ханенко на той час закінчив навчання на юридичному факультеті Московського університету і працював адвокатом. Після Петербургу впродовж 5 років подружжя мешкало у Варшаві, де Богдан працював в окружному суді. З молодих років його підточувала серйозна і підступна хвороба. Тож, на жаль, багато подорожей Ханенків до Європи були пов’язані насамперед із потребою лікування Богдана, а не лише з прагненням пізнання світу та придбання нових предметів мистецтва. Варвара упродовж життя була вірним ангелом-охоронцем свого чоловіка, турбота про здоров’я найдорожчої людини стала також повсякденною її справою.
У 1881 році Богдан Ханенко вирішив остаточно припинити свою юридичну кар’єру і повністю поринув у мистецьку царину, оселившись з Варварою у Києві. На той момент він вже збудував свій будинок – на земельній ділянці поруч з університетським парком, яку Нікола Терещенко подарував своїй дочці Варварі. Отже, 1882 року на вулиці Терещенківській, 15 постала будівля з ліпним іменним гербом Ханенків на фасаді другого поверху. Знайомі та родичі називали їхній палац «Київським Ермітажем». Колекція, яку розмістили у новозбудованому домі, що зрештою перетворився на омріяний Музей, вже тоді налічувала 3000 книг з мистецтвознавства, 8000 гравюр, понад 700 творів мистецтва Сходу, понад 400 картин, понад 300 коштовних речей із золота і срібла, роботи українських народних майстрів, ікони, меблі.
Справа усього життя
Родина не мала дітей, але їхніми дітьми стали усі мистецькі експонати, які містилися у Музеї (до речі, це слово вони писали підкреслено шанобливо – з великої літери). Цією справою свого життя подружжя буквально жило, віддаючи усю любов, натхнення, сили. Варвара Ханенко вболівала за освіту селянських дітей. На Черкащині та Київщині створила училище та агрошколу. У маєтку Оленівка Фастівського району (який був її власністю) ініціювала створення ремісничих майстерень, де селяни опановували й удосконалювали навички ткацтва, вишивання, килимарства, виготовлення гобеленів, столярного ремесла, гончарства. Паралельно вона відкрила у Лондоні крамницю з продажу виробів народних майстрів, щоб вони могли заробляти своєю працею.
Богдан Ханенко був також організатором створення ще одного київського музею, тоді він називався Художньо-промисловим та науковим, а нині це Національний художній музей (відомий як музей з левами). Зводив будинок архітектор Владислав Городецький, а двох величезних левів, що охороняють вхід, створив італійський скульптор Еліо Саля. Родина Ханенків подарувала цьому музею понад 3000 експонатів.
«У мені горить пристрасть до колекціонерства, і дуже шкода пропустити хорошу річ», – так казала про своє захоплення Варвара Ханенко.
Насувалися тривожні й небезпечні часи – Перша світова війна. Частину експонатів Ханенки передали на збереження до московського історичного музею. Коли ж через певний час хотіли забрати колекцію, виявилось, що імперія просто привласнила частину. 1916 року важко хворий Богдан Ханенко за заповітом передав дружині усі колекції разом із будівлями. Він дуже хотів, щоб Варвара впорядкувала колекцію, створила Музей і подарувала його Києву. Німці пропонували їй виїхати до Німеччини і вивезти експонати, щоб зрештою самим володіти таким великим скарбом. Але Варвара категорично відмовилась, бо мала виконати останню волю чоловіка – здійснити справу усього життя.
Богдан Ханенко відійшов у вічність 26 травня 1917 року. Варвара Ханенко звернулася до щойно створеної Української Академії Наук, до Агатангела Кримського з проханням зберегти усі родинні цінності. 15 грудня 1918 року Варвара Ханенко склала дарчу, якою подарувала свій будинок, мистецьку колекцію та книгозбірню Українській Академії Наук. Але більшовицька влада заборонила надавати ім’я Ханенків музею. Мотивація, звісно, була абсурдною, у стилі тодішньої верхівки: «відсутність за Ханенком революційних заслуг». Лише у 1999 році музею повернуто його офіційну одвічну назву – «Музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків».
У 1918, 1919, 1920 роках фонди історичного музею були розпорошені, розібрані, розпродані після більшовицької навали. Частину експонатів за безцінь продали до Сполучених Штатів Америки та Великої Британії, щоб за отримані гроші закупити військове обладнання та техніку, чимало картин вивезли до різних музеїв Російської федерації. Варвару Ханенко ледве не виселили з будинку, згодом виділили їй кімнатку на третьому поверсі, де вона мешкала разом зі своєю покоївкою. Їй заборонили вдень заходити до залів будинку, щоб не заважати пролетаріям знайомитись із високим мистецтвом. За переказами, вже немолода жінка просила в охоронців ключі та потайки ночами обходила усі приміщення свого рідного будинку-музею. Їй жилось надто важко без чоловіка, він був її наснагою і відрадою, а його відхід став найбільшою її втратою.
Варвара Ханенко померла 7 травня 1922 року, була похована на цвинтарі Видубицького монастиря поруч із Богданом Ханенком. Однак багаті духом і матерією таки втілили свою справу у життя задля суспільної користі. Цінуймо і шануймо!