Фейлетон Григорія Сподарика ■ ПОГЛЯДИ ■ 2010-06-17
Минулої неділі в TVP-1 відбулися передвиборні дебати чотирьох кандидатів на пост президента Польщі, якого обиратимемо вже 20 червня. Слово було надане лише представникам партій, представлених у парламенті, тим самим обмежуючи дещо демократичний принцип рівності. Проте навряд чи хтось жаліє, що не дано нам було почути голос таких “знаменитостей”, як Анджей Леппер чи Януш Корвін -Мікке.
У широкої публіки ще, мабуть, збереглася пам’ять про моральні цінності першого; натомість другий, коли говорить, що “половина польської армії повинна постійно десь тренуватися на війні”, – то навіть не смішить, а лякає.
Недільна розмова, а, власне, обмін коректними, а водночас млявими відповідями на не менш мляві запитання, проходила між Броніславом Коморовським, Ярославом Качинським, Ґжеґожем Наперальським та Вальдемаром Павляком (представниками відповідно Громадянської платформи, Права і справедливості, Союзу лівих демократів та Польської народної партії). У підсумках останній з них заявив, що хотів би досить часто використовувати механізм референдуму як спосіб зміцнення голосу звичайних людей, а Наперальський представив себе як найкращого ґаранта закриття процесу відновлення сумнозвісної (також для нас, українців) ідеї IV Речі Посполитої. Гетьман згаданої ідеї Я. Качинський, ані цієї, ані інших кинутих у дебатах рукавиць не піднімав і постійно намагався представляти виборцям свій новий, лагідний образ, який радше є продуктом, створеним лише на час виборів. Лідер в результатах опитувань Броніслав Коморовський робив ставку на модернізм у всіх сферах державної активності, що, на його думку, допоможе якнайшвидше досягнути стандартів країн “старої” Європи.
Кандидатам поставлено також запитання про те, чи Польща повинна проводити спеціальну політику щодо України, Грузії та країн Балтії – однак жоден із них не вийшов поза рамки загальних і політично коректних висловлювань. В оцінці Коморовського, Київ надалі має залишатися стратегічним партнером Варшави, а східну політику слід формувати з використанням структур Європейського Союзу. За словами Качинського, Польща й далі має бути зразком трансформації, на яку рівнятимуться східні країни, бо така модель дозволить Польщі збільшити своє значення в реґіоні. Допомога для Сходу – це концепція Павляка для будування відносин із Україною та збереження Польщею лідерства у цій частині Європи. Представник лівих сил не планує жодної революції, бо схиляється до думки, що серед сусідів треба мати друзів.
Якщо не буде несподіванок типу прильоту марсіан або бліцкриґу на кшталт “дідуся з Вермахту”, то боротьба за найвище крісло в державі проходитиме між Коморовським та Качинським. Досі різні соціологічні опитування вказують на перевагу першого. Дебати, які ми побачили минулої неділі, можна розглядати як обов’язковий пункт програми для більш- менш свідомого виборця – проте менш емоційну, ніж фінал “Танцю з зірками”. І, напевно, з огляду на свій кшталт, вона не матиме впливу на виборчі рішення. Однак результати, які вказують на лідерство Коморовського, не повинні засмутити виборця, не байдужого також і до українських справ у Польщі. Політичний табір Коморовського, хоча ще далеко не все поставив на відповідні місця, то принаймні довів до того, що вже не говориться про брак місця для “Теленовин” на публічному телебаченні чи про використання фінансової політики держави для того, щоб поставити меншинні організації якщо не під стінку, то – нерідко – на межу виживання.
Пам’ятаючи про ряд представників ПіСу, заслужених для українських справ, водночас не хочеться забувати, що представники партії Качинських блокували процес передання Народного дому в Перемишлі українцям або (на реґіональному рівні) ставали ініціаторами суперечливих рішень щодо волинської трагедії – без урахування позиції української сторони. Як на мене, значення має і те, що в комітеті підтримки Качинського є ксьондз Ісакович, а його україноненависницьке середовище за свою підтримку напевно вимагатиме якоїсь мало приємної для українців данини.
Наївністю було б не вірити в те, що підхід кандидатів до історичного минулого не матиме впливу на їхні майбутні президентські рішення. Тут, на мою думку, знову вимальовується перевага кандидата ГП: Коморовський, згадуючи в інтерв’ю (“Жечпосполита”, 2008 р.) про працю сейму 2003 р. над рішенням щодо волинської трагедії, відзначав, що важливим у документі було не стільки застосування терміну “геноцид”, скільки те, що його ініціатори, замовчуючи роль совітів, намагалися зняти з них відповідальність за це горе. Сеймові стенограми семирічної давнини показують, що, на відміну від Коморовського, який презентував широкий і виважений підхід до справи (як і слід сподіватися від президента, що репрезентує інтереси усіх своїх громадян), для його теперішнього головного конкурента тоді було важливішим умістити термін “геноцид” у парламентському документі.
“Наше слово” №25, 20 червня 2010 року {moscomment}
