Валерія Гуржий ■ ІНТЕРВ’Ю ■ №39, 2022-09-25

Повномасштабна війна змінила кожного з нас. Український письменник Артем Чапай (справжнє ім’я – Антон Водяний) з перших днів вторгнення пішов добровольцем у армію. За цей час митець бачився зі свою родиною всього декілька разів, коли діти з дружиною приїжджали на літні канікули. Своїми емоціями та думками він поділився із журналісткою «Нашого слова».

– Ви творча людина – письменник, журналіст, до того ж, наскільки я знаю, пацифіст. Як ви і коли вирішили піти захищати Україну зі зброєю у руках?

– Справді, я до початку повномасштабного вторгнення вважав себе пацифістом. Найбільше на мене вплинув Майдан 2014 року, бо я був справжнім революціонером, але побачивши, як люди гинуть, почав відстоювати ненасильницький опір. Свого часу переклав книжку Магатми Ганді про ненасильницький спротив. Але російське вторгнення одразу це змінило: проти бомб ненасильницький опір не діє. І першого дня я ухвалив рішення: треба йти. Я ж завжди казав, що за справедливість треба боротися. Тому якби я зараз, коли така явна несправедливість, не пішов пробувати із нею боротися, то не поважав би сам себе. Було би складно дивитися в очі дітям. Вони б, звичайно, погодились з будь-яким моїм рішенням, але мені все одно було б складно дивитися їм в очі, бо я сам не прийняв би, якби не пішов боротись. Іноді через своє рішення буває важко, але я ніколи про нього не шкодував, бо розумію, що не міг вчинити інакше. Нас війна застала у Києві, першого дня ми тікали, і я бачив, як людину – звичайного селянина, в якого ми обідали того дня, батька одного з членів великої компанії, якою ми тікали всі разом кількома автівками – я бачив, як того чоловіка, оскільки він раніше служив, одразу ж фактично мобілізували, видали автомат і миттєво послали на блокпости. Я бачив, як один з хлопців з компанії почав одразу тулитися до стін і відмовився виїжджати із села, у яке нас привезли, через блокпост, тому що дуже боявся, що і його заберуть. Тобто «краще хтось інший, лише б не я». Є таке поняття – «іспанський сором», коли тобі соромно за інших. Це стало для мене додатковим аргументом: замість того, аби отак боятися, ховатися десь у комишах і думати, заберуть мене чи ні – сміливіше і справедливіше бути з тими простими людьми, як у моїй книзі The Ukraine. Той чоловік, якого забрали першого дня – це і є справжня Україна. Звичайний селянин, років з 50, добродушний, вусатий дядько. І я краще буду з ним і такими, як він. Відтоді й дотепер у мене, чесно кажучи, посилюється дистанція з людьми, які вирішили уникати, ховатися і, як вони кажуть, чекати на свою чергу – при цьому завбачливо ховаючись у місцях, де їх не знайдуть. Для себе ж я вирішив, що мені совість каже бути зі звичайними людьми, а не з елітою, яка може собі дозволити заховатись. Хочу бути з народом серед народу. В перші дні здавалося, що всі ми однакові, що всі ми в одній ситуації – поступово виявилося, що все ж не в одній. Я дуже тішуся своєму рішенню, хоча воно важке. Не приховуватиму, я почав час від часу плакати, раніше не плакав роками, але підтримує думка, що рішення було справедливим.

– Ви що щойно сказали, що почали плакати, що саме до цього змушує?

– Мені й 50-річні чоловіки розповідали, що вони і плакали, і ридали. Це, мені здається, нормальне явище. Це краще, ніж тримати все в собі і якоїсь миті не витримати. У кожної людини все відбувається по-іншому. Наприклад, ти вже наче звик до ситуації, вже ніби доволі спокійний і врівноважений – але іноді щось пробиває. Останнє, що я можу згадати – 1 вересня. Зазвичай цього дня ми бачимо натовпи гарно вбраних школярів, батьків з квітами, і щороку я сам був частиною цього потоку. А цього року раптом згадав, що сьогодні 1 вересня, коли ми, повний бусик солдатів з автоматами, їхали містом. І школярів видно не було. Тоді пробило на сльози.

– Ви згадували про свою книгу The Ukraine, яка потрапила до Українського інституту книги. Розкажіть про нього.

– Я цьому щиро тішуся. Коли книга щойно вийшла, дехто її критикував: начебто вона зображує Україну без прикрас. Це, власне, й була ідея твору – показати не таку Україну, якою ми її бачимо у пропаганді, показати не Україну гарних краєвидів чи ідеальних людей. А зобразити людей такими, як вони є, з усіма зморшками – і при цьому любити цих людей. Основна ідея книги – для любові потрібне прийняття. Звісно, багато хто намагається покращувати у межах своїх можливостей ситуацію, в якій ми живемо, й це правильно. Над цим постійно треба працювати. Наприклад, зараз я намагаюся розвинути тему, що було б справедливо, якби усі служили однаково, а не так, що одні служать майже безстроково, а інші не служать взагалі. Що стосується The Ukraine, у цій книзі я намагався показати, що потрібно не створювати якусь уявну пропагандистську картинку, а розуміти, якою Україна є насправді – й любити те, що ми маємо. Так, мені хтось закидав, що я занадто критичний до України, а також за провокативний артикль «the», який я навмисно вжив, маючи на увазі Україну, не як історичну частину старих імперій, а саме як «the Україну», «ось-Україну», справжню. Коли американське видання The New Yorker вибирало оповідання, яке б було представницьким щодо України, воно обрало, – і це для мене велика честь! – саме однойменне оповідання The Ukraine, яке є фактично підсумком цієї книги. Оповіданням, яке представляє Україну, яке пояснює іноземцям, що таке справжня Україна.

– Як ви гадаєте, яким чином війна вплине на вашу творчість, чи буде у ній місце війні? Чи записуєте ви якісь заготовки чи діалоги військового часу?

– Оскільки війна перевернула все життя, очевидно, що цей досвід впливає на творчість. Я доволі довго писав щоденник. Вже якісь напрацювання є. В армії складно писати постійно, оскільки у тебе дуже непередбачуваний графік. Для того, щоб писати серйозно, треба робити це щодня по кілька годин. А в армії це неможливо, бо ти не можеш передбачити, що буде завтра. 

– Хочу приділити увагу емоціям. Ви жили звичайним цивільним життям – і опинилися у армії під час повномасштабної війни. Як у цей період змінювався ваш психологічний стан та які емоції переважають?

– Я наразі не на фронті, а просто в армії. Частина наших – на ротації, до мене черга поки не дійшла. Моє основне завдання зараз – патрулювання, охорона військових об’єктів. Тому страху справжнього ще не знав. У перші дні війни основною моєю емоцією була всеохопна любов до всіх. Потім вона почала розщеплюватися. На жаль. Але розумію, що війна вплинула не на всіх однаково. Хтось намагається допомагати країні, хтось волонтерить, хтось донатить. Але є й люди, які роблять все, аби лише їх особисто якнайменше торкнулося – до таких людей я трохи інакше ставлюся, якщо чесно. Також домінуюча емоція для мене – це сум. Є розчарування певною частиною суспільства. Маю ще одну популярну книжку «Тато в декреті». Коли діти були дуже маленькими, ми з дружиною по-чесному поділили відпустки з догляду за дитиною. Може, тому я так прив’язаний до синів. Найсильніше відчуваю бажання знову повернутися до дітей. Коли особливо накриває, намагаюся переплавити негативні емоції, нагадуючи собі, чому це відбувається. Через росію. Особисто мені значно менш деструктивним здається відчувати ненависть, ніж цей сум. Згадувати, що наше горе – через росію й більшість її населення. Якщо у перші тижні було якесь ідеалізоване, наївне уявлення, що, можливо, росіяни обуряться несправедливістю, яку чинить їхній путін – швидко виявилося, що ні, їм окей. Думаю, що для нас, наших дітей, онуків і правнуків росія буде тим самим, чим для мене у дитинстві була нацистська Німеччина. У дитсадочку, пригадую, малював, як горять фашистські танки й літаки. Думаю, щось таке буде в українських дітей щодо росії. росія стратегічно вже втратила Україну – що б вона тепер не зробила. Її максимум – захопити окрайчик, де житимуть маргінали або ті, хто просто не може виїхати. путін зараз сам розвалює свою імперію остаточно. В Україні проросійських людей майже не залишилося.

– Ви згадали про сім’ю, про свій сум за родиною. Як часто вам вдається поспілкуватися та коли бачилися востаннє?

– Ми спілкуємося фактично щодня через Zoom. Та зустрічі без фізичного контакту не замінюють повноцінного спілкування. Я тішуся, що ми живемо у добу, коли є інтернет-зв’язок, є відеозв’язок. По-справжньому я їх бачив улітку – вони приїжджали на літні канікули. Це був єдиний раз від початку війни. Тепер я їх до Нового року, швидше за все, знову не побачу. І Новий рік – це дуже оптимістичний варіант, якщо все вдасться.

– Якою ви хочете бачити Україну після перемоги? Що має тоді змінитися у суспільстві?

– Я у великому захваті, наприклад, від того, що в Україні, попри війну, немає воєнної цензури. Зберігається певний плюралізм поглядів. Я не бачу, щоб комусь закривали рота. Держава могла б заборонити щось писати – але ти можеш писати, що хочеш. Є громадський тиск, але немає державної воєнної цензури, і я вдячний своїй державі за це. Інше. Є острах щодо нерівності в майбутньому. Якщо держава зараз не вирішить ситуацію, про яку я згадував. Уявіть, якщо війна триватиме, грубо кажучи, як афганська – довго і нудно, але з меншою інтенсивністю. Якщо держава не вирішить питання про те, що дехто воює знову і знову, а дехто ходить по спортзалах і кафешках – це може призвести до значної соціальної напруги в суспільстві. Між тими, хто воює, й тими, хто ні. Раніше я на це дивився з точки зору цивільного, коли ото кажуть, що ветерани повертаються із «загостреним відчуттям несправедливості». Тепер починаю бачити й інший бік. Наприклад, я зареєстрував петицію (http://surl.li/cydvf) на сайті Офісу президента про те, щоб усі військовозобов’язані служили за чергою й порівну – щоб не було так, що 10% зобов’язаних служать довгі терміни, а інші — зовсім нічого. Зараз ми пів року служимо, і поки не бачили, щоб до нас приходили якісь нові люди, аби потім поступово можна було звільнити тих, хто прийшов першими. Я розумію, що потрапив сюди добровольцем, але я не підписувався ставати військовим на все життя. Тому мені здається, що це питання, яке треба вирішити. 

В ідеалі я хотів би бачити Україну кращою за багато європейських країн. Я вже зараз можу сказати, чим Україна краща за багато європейських країн – але переважно це стосується якихось побутових речей. Коли багато людей через повномасштабне вторгнення поїхали за кордон, то побачили, що ми живемо не в такому поганому суспільстві. Хотілося б, щоб і в багатьох інших аспектах Україна стала ще кращою. Наприклад, не хочу дорікати Польщі, але у них є певні проблеми з демократією, наприклад, із забороною права жінкам вільно робити аборти – це абсурд у двадцять першому столітті. Чи якщо взяти Угорщину, то виглядає, що Україна демократичніша за неї. Мені б хотілося, щоб Україна була країною, яку б брали за приклад не тільки завдяки нашій сміливості – адже наша здатність гідно опиратися більшому ворогу вже легендарна на весь світ. Хотілося б, щоб і наші міста стали взірцево зручними, були призначені для пішоходів, а не тільки для машин. Щоб у нас була взірцева свобода слова, багатоманітність думок, та й терпимість до думки іншого.

Поділитися: