Про лігницький памятник Дружби радянсько-польської, якого вже нема

Адам ВєвюркаЛЕМКІВСКА СТОРІНКА№16, 2018-04-22

На лігницькій Словянській площі 24 березня 2018 р. розібрано радянський памятник Вдячности для радянської армії. Це був довголітній символ Лігниці в центрі міста.

В березні 2014 р. я дав інтервю для Радія Вроцлав, в якому сказав, що цей памятник – це історія, свідок минулих часів. Я думав, що зло окупації Польщи через Червону армію і Радянську Росію (сьогодні Росію) після 1945 р. відійшло на віки після перемін з 1989 р. В європейських державах, де була Червона армія в часі ІІ Світової війни, напр., Австрія, Чехи залишено памятники як свідки історії. Це мала бути тільки атракція туристична. Так всі думали, тільки не Путін і його Росія. На жаль, так не сталось і сьогодні після аґресії в Україні та політику міжнародну Росія стала загрозою для миру в Європі і на світі. Тому радію, що цього памятника на Словянській площі вже немає, бо він для Росії не був слідом історії, тільки мав бути ще одним доказом, як далеко вона має право сягати і не тільки своїми впливами.

▲ Монумент польсько-радянської дружби, символ поневолення Польщі на кілька хвилин перед поваленням. Фото автора статті
Монумент польсько-радянської дружби, символ поневолення Польщі на кілька хвилин перед поваленням. Фото автора статті

Правду, в яку вірить тільки Росія, можна почути в жарті:
– З ким сусідує Росія?
– З ким хоче.
Червона армія перестала існувати в 1946 р., коли її Сталін перемінив на Радянську армію. Хоч назва помінялась, окупація Радянською Росією Східної Європи, на жаль, ні, а Лігниця була цього видатним прикладом. Не дармо Лігницю звали – Малом Москвом.
Памятник цей 11 лютого 1951 р. поставлено на площі Словянській, тоді площі Сталіна, на місці, де до війни стояв памятник короля прусського Фридерика ІІ. Проєктантом його був Юзеф Гази. Він представляє радянського солдата, який тримає руку солдата польського, як би передавав волю Польщі після ІІ Світової війни. Польський солдат віддає йому одночас вдячність, що разом могли воювати від битви під Лєніно по здобуття Берліна. На раменях солдати тримають дівчинку, яка мала бути символом вратованих людей та нового молодого покоління. Для всіх ці постаті були відомі, крім радянського солдата. Лігничане задумувалися, чи це напевно росіянин, а може українець, литвин, грузин… чи інший щасливий громадянин Радянського Союза, який був тоді в Червоній армії. Через те, що в Лігниці нас, українців, багато, деякі казали, що то напевно солдат з України.
Памятник відляно зі злому – власне памятника Фридерика ІІ, але також з іншого памятника, який так само стояв в Лігниці, а може Лєгнітз, тобто Вільгельма І. На памятнику був напис «Суспільство Землі лігницької – героям Червоної армії».
Від початку, коли в Лігниці була Червона армія, памятник був символом зневоліня міста і Польщі та її громадян, в цьому і нас, через СССР. Перші проби його збуріня були вже в 1956 р., після перемін в Польщі. Хотіли його збурити трактором, але не вдалося. В 1993 р. з Лігниці виїхала радянська армія. Вона була в цьому місті 48 років і займала 1/3 площі міста. Лігничане по виїзді армії трошкі, однак, інакше почали дивитися на цей памятник, більше як на частину минулої історії. Про це могло свідчити запитуваня, в якому 77,8% мешканців міста сказало, щоб залишити памятник.
В 2009 р. Рада міста Лігниці підняла ухвалу, щоб перенести памятник на вул. Вроцлавську, де є кладовище військ радянських. Однак до цього не дійшло, бо треба було консультації з російськом амбасадом. До переговорів уряд Польщі визначив Раду охрони памєнці вальк і менченьства, але на цьому все закінчилось.
Все помінялося після подій в Україні на Майдані та анексії Криму і російсько-українськой війни на Донбасі. В Лігниці почали збирати підписи, як акт солідарности з Україном, щоб памятник перенести на кладовище при вул. Вроцлавській. Тут активно виступило місцеве ОУП. Голова відділу Богдан Пецушок підкресляв в медіях, що українська громада не хоче збурити памятника, бо він є частином історії міста, тільки хоче його перенести на вище згадане місце.
В Польщі 2 вересня 2016 р. увійшла в життя ухвала про заборону пропаґуваня комунізму та інших тоталітаризмів через організації на будинках, вулицях та памятниках.
І 24 березня, по 24513 днях, тобто 67 роках, 40-тоновий дзвіг через 60 хвилин стягнув памятник з цокола на вантажну машину, яка перевезла до магазину при вул. Новодворській, де дальше буде вирішено, де памятник помістити. Всі кошти – 53 тисячі – покриє воєвода дольносльонській.
В плянах міста є, щоб на цій площі був памятник князя Генрика Побожного, котрий загинув в битві з татарами-монголами під Лігницьким Полем в 1241 р. І тут знов може бути усміх нашої спільної історії, бо під Лігницю татари-монголи прийшли після спаленя Києва в 1240 р. А під час битви на Лігницьким Полі рицарі під комендом Генрика Побожного переграли бій через те, шо хтось по русинськи-українськи кричав, що татари перемагають, через те серед рицарів впав страх. Хто кричав, як це була правда, ніхто не знає до сьогодні.
Так що коли побачимо в центрі Лігниці цей памятник Генрика Побожного, памятаймо, що то трошкі буде і наша історія.
А на кінець родинні мої спогади про Червону армію в житті лемків очами мого діда Йосифа зо Щавника на Лемківшині.
Пригадую свого діда Йосифа Найку, який був т.зв. добровольцем в Червоній армії, а так направду його силом забрано з хижи зо Щавника на Лемківщині. Інших з моєї родини мужчин силом ловлено по щавницких лісах, щоб воювали за Росію. І то практично від разу посилано іх на фронт. Дідо не раз оповідав мені, як вчив молитви «Отче наш» солдатів, які його просили під острілом в окопах. Вони часто мали тільки від мами трираменний хрестик на грудях і знали, що Бог є, але не вміли взагалі молитись. Тих різних історії памятаю багато. Раз з усміхом казав, шо на школіню ім вказували офіцери різни роди мін. І коли один офіцер вказував міну проти танків, казав, що вона є безпечна для людини, бо людина легша від танку. Як на доказ почав скакати по міні, на щастя, з далека від солдатів. По пару його вискоках міна його розірвала. Від того часу таких цьвічень вже не роблено. Дідо казав, що весь час була біда в цій армії, мусили самі шукати до мішків на плечах щось до їжи. Навіть смари до броні були так погані, що вона ржавіла. Тому, щоб не мати кару від командирів, дідо та інші витігали німецький смар з кишені вбитих німців. Все мені казав, що коли чути стріли, це не страшно, але коли кулі свіщать та чути, як листя з дерев падають, треба від разу лігати.
Дідо все також повідав, що вони з Лемківщини писали себе як нацйональність українська. Хоча тут мав трошкі жаль до людей з Галичини і дальше з України, що вони сміялися з лемків, що вони вважаются українцями. Тому мені пояснював, чому серед лемків є цей сепаратизм від українців, це трошкі виникало з цього відношеня, але це вже інша тема, яка має більше аргументів, чом є такий нацйональний подів медже нас лемків. Але дідо повідав, правду історії треба нам все знати, ким ми і памятай, ніколі не було лемківского народу. Так лем бортаки хцут і деяка влада.
Коли кінчалась війна, він був в Чехах, думав втікати на сторону альянтів, але радянська влада не дозволила ім зустрітись з війском альянтів, бо багато було вже дезерції. Коли був кінець війни, для діда і інших вояків з Червоної армії цього кінця не було. Іх шикувано вже на війну з Японійом, атак на Манджурію. Дістав вже дідо навіть новий мундур, який мав бути кращий і відповідний до клімату Азії. Але американці кинули атом на Хірошіму і Нагасакі і війна з Японійом закінчилась. Дідо міг повертати на Лемківщину до рідного Щавни­ка. Він спочатку як герой війни вертав з іншима в почутті слави. Тобто переміг Гітлєра, фашистовськи німці та виграв війну. Але скоро наші хлопці зрозуміли, що не є безпечно. Польські мешканці сів до них стріляли та визивали бандитами, мордерцами і бандеровцамі. Тому дідо з товаришами ішли тільки в ночі, оминали села, а в день спали скрито. І так повертали герої з Лемківщини, які воювали за волю Польщі… а потім прийшло виселіня Щавника два рази на Україну т.зв. добровільне, а на конец акція «Вісла», вигнаня на захід. Дідо часто мені казав: чом і за што. Хоча сам він знав цю відповідь, але і я її також знав і бачив це в його сумних очах. Вони вже сьогодні закриті на цмінтері в Замєніцах на заході Польщі, але в моїх думках весь час дивлятся з почуттям цього жалю і туги за правду історії. Правду, яка вкаже і доцінить те все, що робили наші предки для Речипосполітой через столітя. ■
__________________________

Довідка

У Лігниці дислокувався Генштаб Північної групи військ Радянської армії (1945–93). На базі цієї групи військ у випадку ІІІ світової війни була б утворена ударна група військ Варшавського договору, що мала піти у наступ на країни НАТО.
Останній командир Північної групи ген. Віктор Дубинін підтвердив чутки про те, що в Польщі дислокована була ядерна зброя, а 1991 р. Північна група радянської армії нараховувала 53 тисячі солдатів. Частина Лігниці в цей час була виділена для користання лише Радянської армії, не підлягала польській владі.

Поділитися:

Категорії : Лемки

Схожі статті

Братовбивча мегаломанія. Як на Холмщині творять перемогу в польсько-українській війні 1918 року

Ігор Ісаєв ■ ПОГЛЯДИ ■ №47, 2020-11-22 Чотириметровий пам’ятник битві часів польсько-української війни 1918 року має з’явитися в наступному році в Довгобичеві на Грубешівщині....

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*