Про незалежність і майбутнє — через мистецтво цифрових технологій

Ольга Русіна ■ УКРАЇНА ■ №46, 2021-11-14

До 30-річчя відновлення української незалежності у мистецькій сфері по-різному осмислювали, як пройшли ці три десятиліття: виходили списки знакової літератури, готувалися виставки, перформанси та ретроспективні дискусії. Митці, представлені на першій Бієнале цифрового та медіамистецтва в Києві, у своїх роботах також говорили про це, але окрім того — про майбутнє, яке чекає на нас усіх у світі, що швидко змінюється. Тож тут з’являлися теми впливу людини на навколишнє середовище, кліматичної кризи, взаємодії людей у сучасному суспільстві й того, як нас змінюватимуть нові технології. 

На двох поверхах мистецького центру ARTAREA у Києві розмістилися роботи не лише українських митців, а й представників 15 країн світу, що й дало ширший контекст: адже якісь теми ближчі лише для нашого суспільства, і водночас — чимало проблем, з якими ми зараз стикаємося, так само виникають у країнах Заходу. Загалом виставка представляла понад 50 діджитал-робіт, серед яких — NFT-експонати, інтерактивні тощо. У кінці жовтня там презентували також аудіовізуальний та танцювальний перформанси. Вхід був вільний — захід проспонсорували Український культурний фонд, Посольство Іспанії та іспанський Фонд міжнародного розвитку. 

Більшість авторів використовувала нові технології, але були й такі, що надавали нового значення буденним на позір речам: наприклад, один із експонатів, що найбільше мені запам’ятався, називався METAMORPHY (авторка — француженка Анаіс Мед тен Анкст). Це — напівпрозора вуаль, натягнута на круглий обруч. За нею розміщувався екран, якого глядач не бачив, заходячи до кімнати. Вуалі можна було торкатися, натискати на неї з різною інтенсивністю, деформуючи матеріал — і тоді екран ззаду починав її підсвічувати різними кольорами в залежності від того, як сильно і в якому місці рука людини тиснула на матеріал. Відтак по-справжньому «працювати» експонат починав тільки у взаємодії з людиною: коли ніхто вуалі не торкався, вона залишалася жорсткою і нерухомою, а кімната — тихою. 

В окулярах віртуальної реальності можна було «відвідати», приміром Чорнобиль чи… сільську дискотеку. Поруч на екранах демонструвалися відеороботи про перехід у дистанційну школу чи про життя у великому місті. В окремій кімнаті, вказуючи на комп’ютері свій вік, стать, зріст та вагу можна було створити власний «діджитал-відбиток», кольорову інсталяцію, супроводжувану музичними ритмами. Також художники працювали з темами ядерних відходів та їх впливу на майбутнє людства, глобалізації, дослідження космосу тощо. На виставці можна було проїхатись уявним потягом із Берліна до Сінгапура (у ролику, до слова, використали також сцену з фільму майже сторічної давнини —«Берлін: симфонія великого міста» режисера Вальтера Руттмана з 1927 року) та порозглядати уявне покинуте місто, поспостерігати за візуальним втіленням електромагнітних хвиль або роликом, створеним із 60 картин-анімацій.

Ще один проєкт – українського митця Олега Харча – був інсталяцією-запрошенням: називався він «Ласкаво просимо, Ілон Маск!». Дещо, можливо, іронічно звертаючись до американського підприємця, автор насправді говорив про мрії, якими живе кожен із нас: навіть той, хто навряд чи сам побуває у космосі, але хто любить споглядати його із Землі і думати про таємниці, які людство колись зможе розгадати. Навколо глиняної моделі ракети, ніби зробленої дитячими руками, розмістили портрети астронавтів, виконані у традиційному «народному українському» стилі, із вишиваними рушниками навколо. На кожному з них було персональне запрошення, як-от «Ласкаво просимо, Алан Шепард!», також для кожного портрета підібрали музичний трек, який можна було послухати, перейшовши за QR-кодом. 

Один із авторів, представлених на виставці, — Валерій Коршунов, творець ще одного артоб’єкта, відомого нині у столиці. Він створив скульптуру «Київський кит», покликану привернути увагу до проблем забруднення навколишнього середовища: вона повністю зроблена із переробленого пластику. «Кит» у режимі реального часу демонструє екологічний стан міста: змінюючи кольори підсвітки, він показує якість повітря, кількість опадів тощо. Скульптура має 12 метрів, тож увійшла навіть до Книги рекордів України. Окрім неї, Валерій – автор діджитал-скульптури «Чорнобильске сяйво», проєктів «Звуки Чорнобиля», «Український медіаарт на Burning Man» тощо.

Також діджитал-роботи для виставки створювали митці з Німеччини, Португалії, Шотландії, Італії, Іспанії, Румунії, Ірану, Канади, Франції, Південної Кореї, Тайваню, Великої Британії. Кураторами виставки були згаданий уже Валерій Коршунов та Юрій Лех Поланський, який у 1980-х роках став одним із першовідкривачів електронної музики та медіаарту у в Іспанії. Роботи українських митців для виставки обирали на основі відкритого конкурсу, і зрештою відібрали десять творів.

На відкритті заходу Поланський, якого цитує агенція «Укрінформ», розповів: «Медіа та цифрові технології змінюють наш світ. Міжнародна пандемія COVID-19 продемонструвала, що держави здатні порушувати права людей, гарантовані їм Конституцією, шпигувати за їхнім пересуванням через мобільні додатки, карати за свободу слова. Корпорації продають особисті дані рекламодавцям та службам безпеки. Поява «Людини цифрової» несе і свободу, і небезпеку, тому сьогодні саме ви – діджитал та медіахудожники – можете, як ніхто інший, дослідити рівні свободи держави, суспільства та кожного з нас сучасною мовою. Слова на кшталт «свобода», «справедливість», «демократія» не є загальноприйнятими поняттями; навпаки, вони – рідкість. Люди не народжуються, знаючи, що це таке. Потрібні величезні та, перш за все, індивідуальні зусилля, аби досягти поваги до інших людей, яку мають на увазі ці слова».

Поділитися:

Категорії : Події, Україна, Репортаж

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*