Про пам’ять, яку ще треба вирити в камені

Богдан ГукПУБЛІЦИСТИКА№46, 2014-11-16

Питання української національної пам’яті в Польщі у 2013–2014 роках

Осквернений у серпні 2014 р. пам’ятник у Грушовичах. Фото автора статті
Осквернений у серпні 2014 р. пам’ятник у Грушовичах. Фото автора статті

Польська пам’ять і польська історична політика активно реаґують на українсько-польські відносини з часу ІІ Світової війни та відразу після неї. Однак у межах Республіки Польщі це зводиться до тиражування міфу про те, що УПА була злочинним угрупованням лише у відношенні до поляків і не воювала за свободу українців. У Західну Європу частина польських депутатів висилає сиґнали про поляків, як безборонну жертву націоналістичної ідеології ОУН і УПА, а до України, як держави, не припиняються вимоги сказати «всю правду» про Волинь та безперервно каятися з цього приводу, що дуже виразно відчувалося на засіданнях Сейму і Сенату РП у липні 2013 р, які були присвячені роковинам подій на Волині. Останні роки, зокрема період липня 2013 р. – вересня 2014 р., могли принести несподіванки лише для тих, хто вважав, що це питання постане в новому світлі та поставить на порядок денний нові практики. Преса встигла вже вкотре згадати «польсько-українську війну на пам’ятники». Цей термін відомий від половини 90-х рр., ось він уже 20 років становить один з проявів хаосу, внесеного в історію сучасними адептами історичної політики в Польщі.
Українські пам’ятники – це частина окремого меморіального дискурсу в польській державі. Він інший, ніж дискурс німецький чи єврейський. У кожному з них державні органи, суспільні організації та автори по-іншому розуміють польський національний і державний інтерес. До речі, вони намагаються нас переконати, що до дивізії «Галичина» не повинні стосуватися такі самі мірки, як до інших німецьких дивізій, а до знищення українців у містечку Лежайську не можна застосовувати таких самих критеріїв, як до знищення євреїв у Єдвабному. Не порівнюються навіть ті ситуації, де для неупередженого ока паралелі очевидні, наприклад: Волинь навесні 1943 р. – Надсяння навесні 1945 р. Легко моралізувати Волинь та заразом відмовляти Холмщині в належній їй долі людяності.
Польський пропам’ятний дискурс забезпечує собі понадєвропейську унікальність, намагаючись вийти переможно з сутичок тієї частини минулого, яка є сьогоденням. Результат усе ж незадовільний. Причина в тому, що пам’ять у Республіці Польщі не спроможна чесно визнавати також і польські гріхи минулого та закриває себе перед світом і сусідами, з якими мала б вести діалог. Адже існують приховані пласти і тієї неславної польської історії, які мала б собі присвоїти пам’ять поляків.
Конкретно у сфері увічнень на українському напрямку можна констатувати факт, що держава і суспільство, а також Костел у 1989–2014 рр. не визнали власних провин перед українцями (досі нема пам’ятника жертвам депортації під час Акції «Вісла», римо-католизації у 1944–1956 рр.). Заяви польських політиків з приводу Акції «Вісла» чи подій на Волині, бо й такі були, мали характер відмахування від історії – звучать, але без послідовної праці у продовження сказаного. Державні органи, як-от Рада охорони пам’яті боротьби і мучеництва (РОПБіМ), за весь час свого існування ні в одному випадку (!) не вийшли з ініціативою осмислення злочинів, скоєних польською державою щодо власних громадян української національності в 1942–1944 рр., або злочинів, скоєних на території нинішньої України. На жаль, панує інший підхід – вимога однобічного каяття українців. Отож меморіальні практики, замість стати простором для порозуміння, стають площиною для протистояння.
Про пам’ятники в Павлокомі коло Перемишля чи Гуті-Пеняцькій біля Бродів ЗМІ передали інформацію, як про наступний акт поєднання, проте нинішня ситуація показує, що вони постали, як результат виконання домовленостей не на міжнаціональному і навіть не міждержавному рівні, а, хоч і як дивно, в результаті індивідуального президентського порозуміння. Але пам’ятники – це одне, промови про примирення під час їх відкриття – друге, а пам’ять – третє. Є в тому вина й сучасних істориків, оскільки вони інтерпретують події з фронтових позицій, таким чином спричиняються до «війни на пам’ятники».

Донбас стає Волинню
Коли навесні 2013 р. в Польщі сиґналізовано антиукраїнський апогей липня, мотивований 70-ми роковинами убивств на Волині, могло здаватися, що він охопить лише парламентську трибуну і ЗМІ. Сталося по-іншому. Ми були свідками потужної хвилі польської підтримки українському спротиву на Майдані, та коли почалася війна проти аґресії Росії, пролунали порівняння Донбасу до Волині. Отож симпатія для романтичного протесту – так, але для військової активності – вже ні (подібно як з євреями – беззахисними жертвами війни, але грізними тоді, коли озброєні захищають власну державу). Приголомшливим доказом бажання бачити Україну безборонною перед аґресією була поява у серпні 2014 р на пам’ятнику в Грушовичах напису «Смерть катам Волині і Донбасу», як і в Кракові біля парафії Св. Йосифа на Поґужі в ніч на 18 серпня 2014 р. Це доказ неґативних історичних асоціацій поляків.
На щастя, є також інший підхід. На квітень 2014 р. припадала 70-та річниця вбивства поляків у Гуті­Пеняцькій. Нащадки жертв не поїхали в Україну з огляду на війну з Росією, проте, ймовірно, не лише це вплинуло на дуже поміркований тон коментарів голови товариства «Гута-Пеняцька». Застерігаючись, що завжди слід говорити правду, Малґожата Ґосньовська-Коля додала: «По-сусідськи повинно бути так, що українці можуть надіятися на нашу підтримку у важкий час». Для М. Ґосньовської «по-сусідськи» означає міждержавні відносини РП – Україна, за які відповідає РОПБіМ. Це ж і правильно.
Останніми роками ОУП – замало активне у сфері увічнень та політики пам’яті. Об’єднання, проте, не стало цілком пасивним. Свідченням тому є участь голови ОУП Петра Тими в засіданнях Сеймової комісії з питань національних та етнічних меншин, приурочених проблематиці увічнень, а також його реакції на осквернення пам’ятників у Грушовичах чи Молодичі і написаний 8 липня 2014 р. лист до міністра внутрішніх справ про грізний політичний контекст осквернення українських увічнень (вигода для Росії), а й три зустрічі з секретарем РОПБіМ Анджеєм Кунертом у 2010–2013 рр. Обговорювалося тоді питання, м.ін., Сагриня та Явожна, проте, на мою думку, ОУП – неготове або неспроможне сформулювати власну, конкретну й послідовну програму, як одну з перспективних форм активності власних членів. Не допомагає ситуація, коли Кунертова інституція своїм партнером хоче бачити насамперед київську Державну міжвідомчу комісію у справах увічнення пам’яті, а не ОУП. Але ж це не мало б стати причиною браку такої програми, викладу того, якою є українська національна пам’ять у РП, які практики української громади є бажаними, яким чином українці над Віслою та Сяном можуть протистояти небезпечному походові керованої (також Росією) «пам’яті» за маршрутом Волинь – Донбас (тут потрібна була б тісна співпраця між ОУП та Спілкою українських політв’язнів). І, зрештою, як впливати на безконтрольного ще не так давно Анджея Пшевозника, а нині – його наступника.

Секретар Кунерт
Анджей Кунерт, секретар РОПБіМ, призначений 2010 р. на місце Анджея Пшевозника – це малокомпетентний чиновник. Він теж, як і Пшевозник, засліплений лише польським стражданням та залежністю від історичної політики РП. Українська меншина запам’ятала його з відкриття пам’ятника в Горайці 21 серпня 2010 р., коли він, узявши в супровід молоду пластунку, вклонився жертвам. Кілька місяців пізніше, на зустрічі з питань українських увічнень у підкарпатського воєводи в Ряшеві Кунерт заявляв про те, що кожному громадянину РП належиться гідне поховання. Проте у «довгу скриньку» покладено відкриття пам’ятника українцям у Сагрині, яке мало відбутися з участю президентів обох держав.
Замороження активності РОПБіМ з українського питання якраз із несприйняттям режиму Януковича можна розуміти, але й у самій Польщі Кунерт не зробив ні кроку вперед. А тимчасом у просторі пам’яті, якщо нема розумних кроків – це означає відступ у минуле. Українські громадяни РП та їх організації також не зверталися до РОПБіМ з ініціативами. З коментаря Марії Туцької в «НС» за 28 вересня 2014 р. можна довідатися, що в самому Перемишлі «понад 10 різних організацій, які займаються питанням місць пам’яті», проте з інформації Петра Тими випливає, що найбільша українська організація ніяких ініціатив щодо нових увічнень з періоду 1944–1947 рр. протягом кількох останніх років не подавала.
Секретар РОПБіМ не вніс нічого нового, порівнюючи з Пшевозником, і тому потім сталося чимало неприємного. Євродепутат партії «Право і справедливість» Томаш Поремба 19 серпня 2013 р. подав письмовий запит щодо нібито нелеґального пам’ятника воїнам УПА в селі Грушовичах коло Перемишля. Майже відразу секретар РОПБіМ заявив, що солідаризується з арґументами євродепутата Поремби і що існують усі підстави для ліквідації цього пам’ятника. Навряд чи Кунерт компетентно знав, на якому місці стоїть пам’ятник. Чому повірив Порембі, який заявив: «Цей пам’ятник […] не освячує місця спочинку, це пам’ятник символічний». Кунерт, імовірно, виконав би свою обіцянку, якби в Україні залишився Янукович. Але не так склалося. Тому сповзання частини польських політиків і державних службовців до флірту з проросійськими політиками в Україні слід запам’ятати, як і скандальну готовність Кунерта нищити пам’ятники поляглим воякам УПА.
Відразу по заявах Поремби і Кунерта мала місце реакція України. У Львівській обласній раді та в Державній міжвідомчій комісії вважали по-іншому. В листі першої зазначено, що «намір демонтувати освячений пам’ятник на могилі, де поховані 12 воїнів УПА, має відверто антиукраїнський характер і може спричинитися до загострення дружніх стосунків між Польщею та Україною». Всупереч своїй рішучій заяві з серпня 2013 р., Кунерт кілька місяців відкладав відповідь на лист євродепутата. Аж 17 липня 2014 р. Поремба повторив своє звернення. І у вересні Кунерт йому відповів. Виявилося, що грушовицький пам’ятник не символічний, бо спочивають під ним упівці, крім того, в Україні на цвинтарі «Орлят» загроза повисла над польським мечем Щербцем на Личаківському цвинтарі. Кунертові не було потреби ставати заложником не цілком продуманої Пшевозникової та власної активності в Україні, але якщо він не зумів повести діалогу у сфері пам’яті, то тепер доводиться йому схилити голову перед Щербцем у руках Міської ради Львова.
В останні місяці 2014 р. виникла ще й своєрідна форма тиску на Кунерта або самоврядування: «незнані особи». Вони діють за вказівками «високошанованих польських друзів УПА». Невдовзі після візиту у квітні 2014 р. кс. Тадеуша Ісаковича-Залеського у В’язівницю Ярославського повіту незнана рука замалювала біло-червоною фарбою пам’ятник жертвам села Молодича (до речі, до поліції в Ярославі ОУП відправило повідомлення про скоєння злочину). А після конференції про 40-ві рр. в Белжці Томашівського повіту у червні в місцевій пресі появилася стаття про потребу знести українські пам’ятники, м.ін. у Вербиці. У серпні 2014 р. незнані особи затерли на пам’ятнику у Білостоці коло Лісків псевдоніми 42 поляглих вояків УПА та сам меморіальний напис. Позиція Поремби i Кунерта мала вплив також на грушовицький монумент. Його оскверняли тричі: у грудні 2012 р., влітку 2013 р. і в серпні 2014 р.
Пасивною щодо Грушовичiв не залишилася Спілка українських політв’язнів та репресованих у Польщі. Як повідомив голова спілки Йосиф Мица, 14 серпня він подав у перемиську прокуратуру повідомлення про скоєння злочину у формі знищення та осквернення пам’ятника в Грушовичах та закликання до міжнаціональної ворожнечі. А перед тим ОУП спрямувало до РОПБіМ заяву з цього приводу. Петро Тима вважає, що ця заява, як і надані разом з нею докази, що під пам’ятником лежать останки вояків УПА, вплинули на відмову Кунерта знести увічнення.

На комунальному цвинтарі в Перемишлі 58 ділянка (лютий 2013 р.). Похороненими тут членами українського підпілля не хоче зайнятися ні Інститут національної пам’яті, ні Рада охорони пам’яті боротьби і мучеництва, ні підкарпатський воєвода…
На комунальному цвинтарі в Перемишлі 58 ділянка (лютий 2013 р.). Похороненими тут членами українського підпілля не хоче зайнятися ні Інститут національної пам’яті, ні Рада охорони пам’яті боротьби і мучеництва, ні підкарпатський воєвода… Фото автора статті

Не всі причини відомі, але з польського боку я бачу ознаки втоми та кадрове виснаження, хоч привертає увагу і те, що, осквернюючи написами Грушовичі, підписалася там права організація «Фаланга» (новий гравець некресового роду). Клопоти зі здоров’ям має активний досі «друг» Ісакович-Залеський. «Друг» Анджей Запаловський уже не сподівається на виборців у Перемиському повіті й менше лякає місцевих поляків УПА. Більшість польських правих сил, крім кресов’ян чи «Фаланги», сприяють українській війні з Росією. А Поремба перед виразною Кунертовою позицією здав свою (адже вона могла б розцінюватися і як провокація для осквернення «Орлят» у Львові). А в ЗМІ можна знайти отаке: 22 серпня 2014 р., портал «lubiehrubie.pl», сам заголовок говорить про все: «Нелеґально поставлених українських пам’ятників у Білостоці ґміни Долгобичів та у Вербиці ґміни Любича-Королівська, імовірно, не розберуть. Це закінчиться коректою написів, але коли це станеться, не відомо…». Втома кресов’ян і самотність частини правих не означає, що ситуація не може розвиватися в непередбаченому напрямку. Сам Кунерт намагається тепер показати, як свій успіх, відновлення співпраці з Україною. Цього року він був там уже чотири рази. Оце 25–26 вересня у Львові зустрівся зі своїм партнером в українському уряді, Святославом Шереметою (сьогодні він уже не секретар) на розмові щодо українсько-польських стосунків у сфері увічнення пам’яті. На моє запитання про зміст розмов, Шеремета повідомив, що вони стосувалися питання ситуації з увічненнями у Грушовичах і в Білостоці, проте за результатами зустрічі, «обидві сторони задекларували, що не може бути протистоянь у сфері пам’ятників і поховань». Сторони продовжать співпрацю за попередніми погодженнями.
У цей час мої телефони до РОПБіМ були переважно глухі. Зокрема у її краєвому відділі кілька днів поспіль ніхто не підносив слухавки. Ще 26 серпня я спрямував до ради письмовий запит у справі українських увічнень в РП. У відповідь – (цілком як за Пшевозника) мовчання. Дає про себе знати «добра» Пшевозникова практика: секретар РОПБіМ активно працює для польських увічнень в Україні, а в Польщі українські справи не вирішуються.
Відповідь надійшла після двох місяців (!). Кунерт у листі від 29 жовтня інформував, що об’єкти в «Грушовичах, Молодичі, Вербиці та в Білостоці постали без погоджень з РОПБіМ як відповідним органом, що розглядає питання будівництва символічних увічнень на території РП та – якщо під надгробними пам’ятниками, напр., у Грушовичах, є могили членів ОУН і УПА – з воєвідськими органами». Зокрема щодо грушовицького об’єкта, на його думку, мають стосуватися положення закону від 28 березня 1933 р. про воєнні могили та цвинтарі. Виходячи саме з цього, «Могила в Грушовичах […] вимагає повторного благоустрою. В ході робіт могила отримає новий кшталт, будуть ліквідовані будь-які елементи, які прославляють українське підпілля, оскільки в 1943–1945 рр. воно вчинило злочини у відношенні до польського, українського та вірменського населення».
Нема мови про ліквідацію монумента в Грушовичах, проте можливим стає грубе втручання РОПБіМ у його форму та зміст. Ще не знати, наскільки нервово відреаґують на це українські партнери Кунерта, проте корисні зміни можуть прийти з іншого напрямку та висоти.

УПА: велике повернення?
У 2010–2014 рр. український партнер РОПБіМ, Державна міжвідомча комісія у справах увічнення пам’яті жертв війни і політичних репресій на польській ділянці майже не працювала. Януковичеві було не до пам’яті українців, отож аж після призначення на початку вересня 2014 р. С. Шеремети її секретарем –, можна сподіватися якоїсь активності українського уряду в пропам’ятних відносинах з РП.
Зрушення мало б прийти, однак не дуже з «несміливих» стосунків між РОПБіМ та Державною міжвідомчою комісією, а від президента і Верховної Ради України. Адже 25 вересня Петро Порошенко сказав про те, що «Сьогодні гарний час визнати воїнів ОУН та УПА воюючою стороною у ІІ Cвітовій війні». Визнання УПА висить над польською історіографією та політикою пам’яті, наче фатум. Це – неминучість, адже креси мали б вернутися у формі критичної реакції туди, звідки вийшли – у Варшаву. Однак нині не видно польського державного мужа, готового взяти за приклад німецький розрахунок з історією, а лише це може полякам дати право вимагати від українців дзеркальної реакції.
Отож, якщо Порошенкові заяви стануть правовою дійсністю, це буде потрясінням для дотеперішнього польського підходу до історії. Неминуче відбудеться плюралізація польської історичної політики і детравматизація пам’яті. Волинь перестане бути польським геноцидом, а масові убивства українців на Холмщині та Надсянні – невинною самообороною поляків. Польській державній адміністрації довелося б прийняти до відома несприйнятне: шанувати й охороняти місця спочинку воїнів УПА.
Політики довбні під назвою історичної пам’яті мали б погодитися з тим, що польська держава перестає бути єдиним східноєвропейським форпостом проти комунізму, а АК – головною військовою силою. Якщо нова українська політика пам’яті виявилася б конкурентоспроможною, то мала б шанс доказати, що, напр., УПА не здала позицій задля Української РСР так, як АК – задля Польської Народної Республіки. У європейському вимірі на Сході появився б новий повноправний антикомуністичний (і безперечно антифашистський) чинник – Українська повстанська армія української держави. З нею – а це матиме прямий вплив на долю увічнень УПА в РП – доведеться мати справу польському урядові, РОПБіМ чи ІНП повинні тоді повести діалог, замість обмінюватися списками проектованих «злих пам’ятників». До завершення дійшло б також увесь час так недолуге польсько-українське «поєднання»: поляки примиряться з тією Україно, яка примириться сама з собою.
Польська політика навряд чи повинна намагатися засудити рішення українського парламенту про визнання УПА воюючою стороною ІІ Cвітової війни. Якщо Верховна Рада прийме відповідну постанову, то за кілька місяців побачимо і природу польської допомоги Україні, яка воює з комуністично-фашистською Росією. Адже 2010 р., після Ющенкового визнання С. Бандери Героєм України, реакція польських політиків була неґативна. Слід сподіватися, що поляки нарешті виявлять спорідненість між УПА та Майданом, між УПА і збройними силами, які нині воюють з Росією. Польська держава практично нічого не тратить від геополітичного пересунення її дотеперішньої позиції на захід, тому що Україна, стаючи форпостом Європи на сході, лише зміцнює її безпеку. І все ж невідомо, чи поляки це зрозуміють – зла пам’ять у руках політиків може стати довбнею.

Висновки
Від часу, коли меморіальні практики Польської Народної Республіки 1989 р. поступилися практикам Польської Республіки, минуло 25 років, проте, на жаль, доводиться констатувати не польсько-українське розмороження, притаманне плюралістичному демократичному підходові, а продовження пропам’ятної зими. Що гірше, можна говорити про грізний парадокс. Українська та польська державні сторони створили взаємні списки проектованих увічнень, натомість не зробили ні кроку задля примирення у сфері пам’яті. Отож тепер, коли в рамках відновлення співпраці РОПБіМ та Державна міжвідомча комісія замість критичної саморефлексії над своїми мізерними досягненнями та браком бажання переосмислити минуле, візьмуться виконувати давні домовленості, то це означатиме одне: пам’ятники будуть закріплювати взаємні упередження, підозру та нехіть, від яких один крок до ворожості і війни пам’ятників. Так буде, якщо новий парламент України не визнає УПА. ■

Поділитися:

Категорії : Публіцистика