Леся Коростатевич ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ПОГЛЯДИ ■ №51, 2019-12-22

Видання «Нація над усе!» – це друковані тексти польсько-української полеміки з 1848 року (надсянська перспектива), які зібрав і підготував до друку Володимир Пилипович. Збірка зацікавить читачів, котрі володіють польською, німецькою та українською мовами.

Книга містить підбірку матеріалів із часописів, які видавалися 170 років тому на Галичині. У той час ні Польща, ні Україна ще не були незалежними та суверенними державами, і громадянам обох країн буде важливо дізнатися про події, які цьому передували.

Тільки незалежні держави мають можливість самостійно розвивати культуру, вести політику, будувати національну ідентичність, популяризувати освіченість та бажання навчатись. А яке ж навчання без книг? Володимир Пилипович у «Нації над усе!» зібрав і підготував 19 текстів – газетних статей, брошур і листівок, надрукованих у 1848 році в Перемишлі, Сяноці та Львові, авторства українських і польських публіцистів.

Надсяння зараз належить Польщі, а 1848 року входило до складу Австрійської імперії, із переважаючою руською мовою спілкування. Наукова та церковна еліти розмовляли польською й німецькою, тому тексти, які надруковані в книзі, перекладені з німецької на українську Олегом Конкевичем.

Українці, що проживали на території Надсяння в 1848 році, не мали автономії у складі імперії. Вони її здобули після революцій 1848–1849 років, які прокотилися хвилями по всій Європі. Автор, використовуючи першоджерела, знайомить читача із настроями та перебігом полеміки між галицькими публіцистами. Володимир Пилипович так підібрав матеріал, щоб читачі мали можливість зрозуміти історію, яка почалася у Львові 19 березня 1848 року. Редактор журналу Леон Корецький у другому номері  «Національного журналу» запропонував із науковою метою провести дискусію щодо вибору національності семінарійною молоддю грецького обряду. Він вважав, що поляки та русини – одна нація, а руська мова – діалект польської. На думку ж Кирила Вінковського, «вони всі належать до руського стовбуру, що різниться від польського, і у них інша історія, інша мова, бо вони – русини».

Суперечки, які викликала ця стаття, точилися між поляками та русинами навколо «руського» питання й приналежності української мови. Польські публіцисти вперто не хотіли визнавати права «руської» мови на окремість і закликали вважати її діалектом. Українські – активно заперечували. Українську сторону представляли такі надсянці: священик та вчитель місцевої гімназії Том Полянський, український історик, філолог, дослідник історії Галичини – Антін Петрушевич, Теодор Леонтович – надсянець, який проживав у Львові й називав аргументи Корецького щодо стану української мови та культури «фальшивими міркуваннями». Полонофільську позицію займав сяноцький русин, доктор медицини Йосиф Вінковський, висловивши її нібито від імені священиків сяноцької землі. З критикою антиукраїнських публікацій можна ознайомитися в статті Яна Добжанського, який підтримував офіційну позицію польської влади.

Читач із задоволенням та користю прочитає перекладену з німецької на українську статтю «Про зміну національності. Від одного русина, 1848» Йосифа Лозинського, написану наче для сучасної України, громадян якої, тепер уже росіяни намагаються переконати, що мова не має значення. Йосиф Лозинський блискуче описав три головні підвалини русинської національності – походження, мову та церковний обряд.

Мова, на думку автора, є найшляхетнішим благом людини й дає можливість здобувати освіту та жити в суспільстві: «Все можна одібрати в нації, можна саму її запроторити з її вітчизни у далекі терени, але мила мова залишається в неї на устах та супроводить скитальців горами та пустелями». Так, на Кубані досі співають «русинських» пісень, які привезли туди із собою запорізькі козаки. Римська та Візантійська імперії давно вже зникли, а їхні мови досі досліджує вся Європа: вони залишаються вікопомним пам’ятником існування народів і рівня їхньої освіти, слугують іншим націям невичерпними джерелами знання. Йосиф Лозинський наголошує, якщо наша мова сформована, то в нас немає підстави її соромитися. Але якщо вона поступається іншим мовам у культурі, то наш найсвятіший обов’язок – докласти зусилля й працювати для її піднесення; в іншому разі ми є «негідними нащадками нашого народу, неплідним деревом на землі наших батьків».

У передрукованих у книзі текстах (Теодора Леонтовича, Йосифа Лозинського, Каспера Ценглевича, Йосифа Левицького) знаходимо посилання на працю чеського вченого словацького походження Павела Шафарика. Вибрані фрагменти його праці та долучена до них кольорова мапа «Слов’янські землі», укладена ним у 1842 році, є важливим аргументом у полеміці з опонентами-поляками.

Загалом, книга «Нація над усе!» збагатить читача аргументами щодо важливості національності, яка спроможна об’єднати людей в одну державу і є найсвятішою справою, за яку вони готові жертвувати кров’ю та життям. Доказом цієї істини може слугувати історія створення двох держав: Польщі й України.

***

Володимир Пилипович, Нація над усе! Перемишль, DOMI, 2019 рік. – 308 c.

Поділитися: