Кася Комар-Мацинська ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №19, 2018-05-13

АСКОЛЬД МЕЛЬНИЧУК, «ЩО СКАЗАНО», ПЕРЕКЛАД ОЛЕНИ ФЕШОВЕЦЬ, ВИД. КОМОРА, КИЇВ 2017, 208 СТОР.

Це невесела книжка. Однак читач, перегортаючи перші іронічні сторінки, мимоволі усміхається. З них можна дізнатися про дивакувату вдачу Зенона Забобона, який би міг бути головним героєм роману, але, здається, головного героя у творі нема. Першу скрипку грає тут естафета поколінь та не надто складна плутанина знайомств і споріднень, які, неначе голка, проколює жорстокий післявоєнний час. Персонажі колоритні і виразні, хоч автор описує їх дуже ощадною мовою. Зенонова жінка, змалку годована маковим молоком, на все життя лишається під його впливом. Вона ставиться до життя із твердістю й покорою, особливо притаманною українській селян-ській натурі. Сам Зенон, учитель і громадський діяч, попри найглибше у світі патріотичне налаштування та інтелектуальну цілеспрямованість на розвиток і добробут рідної батьківщини, у вирішальний момент тратить голову для жінки, яка має небезпечного і впливового чоловіка. Проте ця пристрасть видається доволі млявою, порівнюючи з динамікою еротичного життя його брата Стефана, який на цілу декаду розчиняється у міжвоєнному Парижі, граючи в таємничу гру «Катерина Велика». З цього приводу згаданий Стефан не спроможний завершити свій епохальний твір «Історія Роздоріжжя і світу», після якого не тільки доля рідного міста, а й усієї України могла піти у зовсім іншому напрямку.

Книжка Мельничука розповідає про людей, які втрачають усі свої шанси, які «звикли до поразок». З одного боку, глибокодумні і благодійні – коли є така потреба, вміють ризикувати, переховуючи у себе вдома жидівську родину; з другого, коли стає більш небезпечно, самі втікають за кордон, а пізніше – за океан, як багато інших заможних представників інтеліґенції. Майже половина книжки описує їхні безнадійні спроби запустити коріння в американській землі та постійне, ніби вшите у шкіру, почуття вини, зради, відчуження. Хоч деякі персонажі й зникають з поля зору, з’являються їхні наступники, які продовжують родинну метушню, успадковують зрадницький неспокій. Вони ніби співпереживають з тим, що відбувається з рідною країною, ніби розмовляють, сваряться, пробують ставити хитромудрі тези і діагнози, але так насправді весь час пробують скинути з себе неусвідомлене тавро Каїна, позбутись не своєї вини, щоб тільки вони вижили.

Усвідомлення того, як важко нести тягар еміґрації, здається, сьогодні особливо вимовне. У цьому плані роман «Що сказано» можна б рекомендувати як обов’язкову літературу для всіх тих, хто жорстоко оцінює вихідців з будь-якого неспокійного кутка світу. Проте рекомендувати роман от так просто не можна, бо написаний він досить складною мовою (тут велика пошана для перекладачки, яка зуміла дуже детально віддзеркалити витончену поетичну стилістику автора), насиченою метафорами та підтекстами. Деякі люди можуть його просто не зрозуміти.

Книжка починається цитатою Нікоса Казандзакіса: «Чи є щось правдивіше за правду? Так, леґенда. Вона надає вічний зміст минущій істині». Читач мав би розуміти її як пояснення до одного з сюжетів твору про леґендарного Тура – прабатька Роздоріжжя, героїчного правителя цієї ж землі, який жорстоко бореться з ворогами та вводить на роздоріжську землю християнство. Це мав би бути магічний елемент розповіді, який перебиває головну історію та надає їй смаку. Проте дуже важко розібратись у бажанні автора: чи історія Тура мала б бути прочитана через призму іронії, як
фраґменти ненаписаної Стефаном «Історії Роздоріжжя і світу», чи як свого роду ключ до зрозуміння головного сюжету. Наскільки спочатку ця постать, попри всю свою суворість, здається дещо курйозною, настільки під кінець залишає дуже важкі відчуття. Вона начебто говорить, що історія українців, без огляду на те, чи є цього варта, незалежно від їхніх переживань, великих або малих дій, незалежно від кордонів чи океанів, непомітно виростає там, де вони опиняються.

Чому я вважаю, що варто прочитати цю книжку, тобто мій остаточний арґумент для непереконаних. Аскольд Мельничук – це американський письменник українського походження (ориґінальна назва книжки англійською мовою звучить: «What is Told»), онук Богдана Загайкевича, нашого земляка. Богдан Загайкевич був учителем літератури в Українській чоловічій гімназії та Українському інституті для дівчат у Перемишлі, а також директором Українського реґіонального музею «Стривігор» у цьому ж місті. Разом з родиною еміґрував 1944 р. до Німеччини, а звідти 1950 р. до США, де оселився в Нью-
Джерсі. У Перемишлі під час війни він переховував у себе вдома жидівську родину (його прізвище можна знайти у списках Яд Вашем). І хоч роман «Що сказано» містить запис: «Будь-яка схожість із реальними особами випадкова», постаті Забобонів та їхніх родичів здаються бути далекими тінями предків самого автора, а містичне Роздоріжжя декому асоціюється з прекрасним містом над Сяном.

Дякую Марті Коваль, яка подарувала мені книжку «Що сказано» та відкрила переді мною дивовижну історію мого нового міста.

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Схожі статті

Історія однієї нелюбові на тлі першого українського Майдану

Дарина ПОПІЛЬ ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №24, 2021-06-13 Третій роман української письменниці, літературознавиці, перекладачки Оксани Луцишиної отримав нещодавно Шевченківську літературну премію. До цього...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*