Кася Комар-Мацинська  ■ ПОДІЇ ■ №39, 2020-09-27

12-13 вересня в Перемишлі вже вдруге відбувся мистецький захід під назвою «Центр світів є тут». Цього року кураторки Ліля Каліновська та Ядвіґа Савіцька перенесли увагу проєкту з минулого міста на його сучасність.

Місто – це не лише люди і каміння, це теж певна розповідь, своєрідний текст, записаний десь поміж мурами та обличчями. У невеликому пограничному Перемишлі від століть і до нині зустрічаються протилежні наративи, явища, стилі життя. Сучасність витискає минуле за межі свідомості, хоч історія постійно впливає на сучасність. Триває невтомна гра в «котика та мишку», де ширший контекст культурної різноманітності втікає з поля зору більшості, а меншість добивається можливості повноцінного публічного існування.

Місто пливе, змінюється, оновлюється, заповнюється новим змістом. У мегаполісах зміни помітні виразно, а от у менших містах їх треба пошукати з лупою. До змін у перемиському «центрі світів» цього року знов приглядалися міські активісти, гуманітарні дослідники та – чи не найбільш чутливі до найтихіших сигналів буденності – художники і артисти.

Мікрокосмос Галичини

Натхненням для появи художнього проєкту «Центр світів є тут» стала історія однієї незвичайної перемиської кам’яниці, де у першій половині ХХ ст. мешкали три видатні жінки: польська активістка Вінцента Тарнавська, психоаналітикиня єврейського походження Гелен Дойч та українська художниця Олена Кульчицька. На честь їхнього вкладу у створення інтелектуально багатого та різноманітного Перемишля у грудні 2019 року відбулася перша подія з циклу «Центр світів є тут» (№1 НС від 5.01.2020). Як підсумок – на стіні кам’яниці вирішили розмістити пам’ятну дошку за проєктом дизайнера Андрія Філя (№24 НС від 14.06.2020), присвячену цим трьом героїням мікрокосмосу багатокультурної Галичини. На жаль, наприкінці довгого процесу отримання дозволів на встановлення дошки виникли труднощі, тому об’єкт не змогли офіційно відкрити під час цьогорічного заходу.

Сучасність і порожнеча

Гуляючи вулицями Перемишля, дуже швидко можна побачити велику кількість порожніх вікон та вітрин на перших поверхах будинків.

– На наших очах місто порожніє, багато людей звідси виїжджає, а ті, хто лишаються, мають важке завдання: заповнювати пустоту, – пояснювала на відкритті вернісажу Ядвіґа Савіцька.

Художник – це людина, яка ставить собі неочевидні питання. Тож учасники виставки – відомі митці з Польщі та інших країн Європи – намагалися аналізувати, чим є для них порожнеча в місті, як її заповнювати та чи взагалі треба це робити. Результати їхніх творчих пошуків можна було побачити у зазвичай порожніх просторах будинків поряд з площею Ринок, а здебільшого – у згаданій історичній кам’яниці за адресою: Ринок 26.

Як написано у буклеті «Центру світів», думка в очікуванні має бути порожня. Тобто один з головних висновків виставки – не треба боятись порожнечі. Твори сучасного мистецтва не підлягають естетичній оцінці, є результатом суб’єктивного сприйняття світу і мають не тішити очі, а провокувати рефлексію. Так, одна з художниць Едита Курц, написавши список своїх провин на білій сукні, звернула увагу на те, що гріхи – це певна відповідь на порожнечу у житті. Міколай Ґарляк у своїй кінострічці показав ізоляцію в пандемії, яка відкрила несподівану пустоту у надмірності вільного часу. Інсталяції з сітілайтів Ондрея Ревіцького апелювали до порожнього споживацтва та постапокаліптичних образів сучасності, а обліплений словом «Нудьга» інформаційний стовп Патрика Криґовського та Едити Курц – до надмірних очікувань від зовнішнього оточення, яке шкодить нашому сприйняттю.

Острови не-пам’яті

У рамках мистецького проєкту «Центру світів» відбулися також три доповіді перемиських дослідників, які кожен по-своєму поставились до порожнечі Перемишля. Історик проф. Томаш Пудлоцький (координатор, відповідальний за наукову сторону «Центру світів») розказував про час зникнення багатокультурної специфіки Перемишля після завершення Другої світової війни, коли в місті було винищено євреїв, а також не стало більшості української інтелігенції, яка тікала від нового комуністичного режиму.

Етнографиня д-р Ольга Соляр поділилась своїм досвідом повернення з «островів не-пам’яті» старих українських кладовищ на прикладі діяльності товариства «Маґурич». Наприкінці літературознавець проф. Анджей Ющик розповів про постапокаліптичну порожнечу на прикладі творів сучасної культури. Як виявляється, попри своєрідну для жанру наукової фантастики форму, вони розказують про звичайні прагнення та емоції, які люди відчувають, наприклад, коли дивляться на спустілі від пандемії міста. Усі ці лекції, а також дискусія після них, відбулися у приміщенні Товариства друзів науки, що розташовано у кам’яниці на вулиці Костюшка, поруч Українського народного дому.

Народний дім: складова центру

Перемиський відділ Об’єднання українців у Польщі приєднався до організації «Центру світів» вже вдруге не лише тому, що захід стосується пам’яті про українську художницю Олену Кульчицьку. Кураторок виставки та партнерів з Народного дому об’єднує ідея Перемишля як спільної цінності та бажання діяти задля його розвитку.

Отже, частина заходів відбулася й у Народному домі: у приміщеннях на першому поверсі були розміщені експозиції. У По_карпатській опинились світлини перемиського фотографа Марка Горвата із зображенням фрагментів запущених об’єктів, показуючи якими порожніми виглядають покинуті місця. У другому приміщенні, де колись був салон-перукаря, Ліля Каліновська створила інсталяцію «Шари історії». В ній накладаються на себе фрагменти розповіді з минулого (старі меблі та предмети, старомодні узори намальовані на стіні) та обіцянки майбутнього – реквізит ремонту, який, до речі, насправді тут відбувається. З одного боку, добре, що світ іде вперед, з другого – лишається ностальгія за тим, що затирається.

Згодом у Народному домі відбулися ще три події у рамках проєкту: перформативна вистава Людомира Франчака «Атлас звуків/дзвони», концерт музиканта «Святий» та розмова двох експертів із суспільно-культурного розвитку міст.

«Атлас звуків/дзвони» був запрошенням до виняткового звукового архіву автора, який записує довкола себе різні звуки. Це були звуки Перемишля, і перш за все – дзвони, які є однією з важливих складових звукової ідентичності міста. Автор звертає увагу на присутність звуків у просторі, на їхню природу, існування, а також – на перший погляд неочевидну тривалість, неминучість.

Простір як завдання для наступних поколінь

Кульмінацією заходу стала зустріч з культурологинею Олександрою Літорович та публіцистом Едвіном Бендиком. Експерти звертали увагу на те, що порожнеча – це не завжди щось погане, часто це поле для експериментів, або – на прикладі площ і майданів – для громадських ініціатив, об’єднань, а коли треба – то й спротиву. Отже, важливо не забудовувати міста насильно – на цьому наголошувала Олександра Літорович – варто іноді стриматися з новобудовами, добре подумати, а якщо немає ідеї –  лишити простір як «домашнє завдання» для наступних поколінь. Нехай вони теж мають змогу міняти обличчя своїх міст.

Едвін Бендик говорив про міста майбутнього – в яких матеріальне буде перетинатися з віртуальним, підкреслював потребу створення безпечних і зручних просторів для молоді. Важливо, аби молоді люди не сприймали свої тіла та телефони як єдине, за допомогою чого вони можуть себе виразити. Варто приділити увагу молоді та віддати їй частину міського простору, щоб вони не закривалися в собі та не тікали у віртуальність.

На питання про реальність після пандемії та шанси на перенесення центрів життя з мегаполісів до менших міст, як Перемишль (де немає корків, а є більше природи), експерти відповіли, що це ще не тренд, проте є перші ластівки змін: «Не маємо ще таких досліджень, але завданням культурологів є особливо придивлятись, навіть до слабких сигналів, бо іноді бувають пророчі».

Урочистість «невідкриття дошки»

Щоб встановити пам’ятну дошку, згідно польського законодавства, треба мати згоду власника будинку, на якому вона буде розміщена, та дозвіл Консерватора пам’яток архітектури. Організатори виконали ці формальності. Утім, якщо з’являються сумніви щодо біографії людини, яку відзначають, рекомендовано попросити про оцінку Інститут національної пам’яті (ІНП). Сумніви щодо біографії Олени Кульчицької, а особливо її нібито комуністичного минулого, яке мало би підпадати про закон про декомунізацію, заявили стурбовані мешканці міста, представники кресових середовищ.

Кульчицька не була членкинею партії. Коли стала депутаткою Верховної ради УРСР, їй було вже понад 70 років, вона займала цей пост за поданням від представників тодішньої інтелігенції. Про її ставлення до режиму найкраще свідчить листування з арештованими друзями та допомога політв’язням.

Але міський голова на основі громадських сумнівів вирішив віддати справу до розгляду ІНП, а організатори, у знак доброї волі, вирішили почекати на рекомендацію ІНП. Можна тут наголошувати на непотрібній релятивізації історичних фактів, небажанні вшановувати пам’ять про видатних жінок в історії міста, та ще більше – на небажанні українських слідів у публічному просторі Перемишля… все це буде правдою. Утім, кураторки не втрачають надії, оскільки ІНП, здається, не збирається піддаватися маніпулятивній грі «стурбованих середовищ». Отже, лишається ще хвилину почекати, утримуючи дошку під чорною плівкою, а коли не буде вже жодних перешкод – відкрити з відповідною честю.

В Перемишлі знов зіткнулись між собою дві протилежні розповіді – одна творча і відкрита, друга – сповнена переляком та негативом. На щастя, за першою, окрім гарних ідей, стоїть теж мова закону. Лишається сподіватися, що незалежно від того, хто голосніше кричить, вона має більше значення, ніж аргумент сили та простий авантюризм.

Фото авторки статті

Поділитися: