30.06.2023
«Ви тримаєте небо»: як співпрацюють волонтери та військові
Марина Однорог ■ УКРАЇНА-ПОЛЬЩА ■ №21, 2023-05-28 Ветерани війни та волонтери – діалог між ними має проходити чи не в кожній громаді, аби ефективно...
Валерія Гуржий ■ РОЗМОВА ■ №3, 2025-01-19
Проєкт «Як ти брате?» за допомогою простих, але діючих алгоритмів допомагає налагодити комунікацію та підтримувати один одного. Свої знання та досвід вони передають через посібники. Всього на рахунку проєкту їх вже 13 – серед них про те, як підтримувати стосунки на відстані під час війни, як допомагати людям, які отримали травматичний досвід, як розмовляти з дітьми під час війни та багато інших. Їх можна отримати безкоштовно поштою. З початку проєкту вже розповсюдили більше 300 тисяч посібників.
Детальніше про проєкт «Нашому слову» розповів засновник, приватний психотерапевт та кандидат соціологічних наук по «соціології управління» Антон Семенов.
– Коли виник проєкт і що стало поштовхом для цього?
– До мене навесні 2022 року звернулися зі штабу сил ТрО (територіальної допомоги), з проханням проконсультувати їх з низки питань. Тоді ж я став працювати з тематикою профілактики самогубств військовослужбовців. Моєю метою була саме профілактика, тому що щось робити, коли людина вже скоїла спробу або коли вона вже у «червоній» зоні, тоді вибору небагато – відвезти у лікарню до фахівців. Але у такому випадку ми маємо санітарні втрати, адже людина вже не боєздатна. Другим напрямком моєї роботи було підвищення морально-психологічного стану та бойового духу бійців. З боку цивільної експертизи відразу виявилося дві речі. По-перше, якщо працювати на профілактику, то потрібно збільшувати кількість соціальних зв’язків. Тобто має бути широке коло людей до яких можна звернутися з побутових, матеріальних питань і дуже важливо, щоб було коло близьких людей, з якими можна поділитися переживаннями. Врешті-решт була сформована дуже чітка концепція, яку можна було доносити до фахівців морально-психологічного забезпечення та командирів. Якщо у людини щось трапляється на особистому рівні, але їй немає з ким поділити свій біль, то з великою вірогідністю людина або обере шлях до полегшення свого стану деструктивно. Стратегічно це дуже впливає на морально-психологічний стан, тому що людям немає з ким ділитися, немає з ким обговорювати відверто свої переживання, проговорювати свій складний досвід, а він дуже складний, а особливо, якщо казати про сили ТрО. Бо у них із кадрових військових лише командна ланка.
Ми почали розробляти, тестувати та вживати заходів згори, що можна зробити. Як командир може допомогти підтримувати стосунки з цивільними і з тими, хто залишився в тилу, як покращувати стосунки команди-підлеглий, як можна допомагати бійцям знайомитися краще та створювати тісні зв’язки. Концепція міні бойових груп, наприклад, вона на 4 людини. Але паралельно виявилося, що є дуже багато питань, які ніяк через штаб не вирішуються. Це конкретні люди, які можуть допомогти одне одному, а можуть і не допомогти. Вони можуть заговорити, а можуть і не заговорити. Можуть спитати, а можуть, і не спитати. Виявилося, що якщо люди не знають, що сказати – вони не говорять, вони бояться нашкодити, бути недоречними. Ми побачили, що в підрозділах, де ситуація з морально-психологічним станом була гіршою і траплялися самогубства. Там було більше проблем з
комунікативною складовою. У цей момент моя робота розділилася на дві частини, і друга частина, яка пов’язана саме з комунікацією, вона стала головною. У той момент проєкт й почався. Ми з Сергієм Величанським зустрілися після курсу інструкторів з першої психологічної допомоги сил ТрО. Тоді він підійшов і сказав, що перебуває в такій ситуації, які розбирали на курсі. Адже у нього в
підрозділі є такі ситуації, і він не знає, що сказати та не знає, як відновлювати зв’язки. У цей момент я зрозумів, що у мене немає відповіді. Там боєць повернувся з очима мертвої риби після того, як
допомагав похоронній команді. Для нього це був просто шок, він відчужений, не спілкується, односкладово відповідає, як його розговорити, як повернути в стан живих незрозуміло. У той момент я зрозумів, що не знаю, що треба говорити в таких ситуаціях, але я маю дізнатися та донести це для кожного бійця. Він каже, що у цей момент крім мене у нього нікого немає поруч, і якщо я це не зроблю, це не зробить ніхто, і я не знаю як, і я сам можу бути контужений, розгублений, тому мені потрібно, щоб у мене в кишені була пам’ятка, щоб я її дістав, і там було б написано, що я маю сказати. Тільки так це спрацює, бо в окопі потрібна чітка інструкція. Через те, що він тоді так класно сформулював, проєкт і виявився таким практичним.
– Як довго ви працювали над створенням перших інструкцій?
– Ми місяць шукали приклади інструкцій по всьому світові, робили запит британцям, канадцям, австралійцям, ізраїльтянам, хорватам, вони всі відповіли, але не про те. У них всіх про те, що якщо таке сталося, то треба вилучити зброю та відвести у лікарню. Хлопці на харківському напрямку сидять в окопі, в яку лікарню, кого він там приведе, грубо кажучи. Виявилося, що до такої війни ніхто не був готовий, і з такими ситуаціями ніхто не зіштовхувався, тому ми зрозуміли, що у нас
експертизи немає, у світі теж, і єдиний шлях – дивитися, що працює. Тоді я запропонував зустріч Сергію та запитав його, що він тоді робив, я розумію, що може ти не дуже добре впорався, але розкажи про цей досвід. Він сказав, що в нього нічого не вийшло, і він з ним взагалі не говорив. Потім тому хлопцю казали те, потім те, але воно не дуже працює, а потім його попросили щось просте зробити, і він почав робити і це стало однією із приміток, бо це спрацювало. Таким чином
ми збирали ці патерни, як вдається допомагати. Виявилося, що надійно працює наша перша чарівна фраза: «Як ти, чи можеш ти трохи допомогти?». Не можна ні про що розпитувати, ні про що розповідати – можна, звичайно, але воно не працює, але, якщо підійти і сказати: «як ти? чи можеш трохи допомогти?» – наприклад, потримати кавун, це працює просто завжди, з ким завгодно, всі посміхаються, це допомагає людині почати повертатися до нормального стану. І ніхто не відмовляється потримати кавун. Якби була моя воля, то я б кожному підрозділу на такий випадок передавав би по кавуну (сміється). Тому що пропонувати допомогу – не працює, щось пояснювати – не працює, завжди працює тільки прохання про дуже просту допомогу.
– Що в проєкті робили далі, після усвідомлення цього?
– Ми розбираємо досвід, потім його запаковуємо в певні презентації, їх тестуємо на фокус групах і постійно записуємо за людьми, що вони говорять. На всіх етапах – це текст людей. У нас немає такого, що хтось один сідає і пише авторський текст. Я, як головний редактор проєкту це все збираю, якісь слова додаю, але все одно потім готовий текст вичитують люди. Вони підкреслюють все, що викликає у них недовіру, сумнів, спротив, нерозуміння. Я дуже люблю, коли люди, які вичитують посібники сидять поруч зі мною, у мене є ручка, блокнотик, і я дивлюся на обличчя, адже на ньому одразу все видно, якщо щось стало незрозуміло або виник супротив. На цьому я зупиняю людину і починаю питати, що саме викликало супротив або здалося незрозумілим. Бо часто буває таке, що якщо людина зустріла якесь незрозуміле слово, то зупиняється і не продовжує читати. Тобто у посібниках принципово проста мова і тільки так воно працює. Коли я написав першу версію посібника, то хотів, аби першими його прочитали військові. Ми зустрічаємося, я даю їм роздруківку, а він каже: «все». Я кажу в плані, ми же домовлялися. А він відповідає, що забагато тексту, я, як військовий вже не буду читати, ти мене залякав просто обсягом. Після цього він став першим редактором кожного тексту. Він змушує мене різати все (сміється). Постійно каже, а цей
абзац про що? А це навіщо? А це те саме, про що ти писав у минулому абзаці?
– У вашого проєкту багато різних посібників. Скільки часу йде на створення одного?
–Якби ми не намагалися скоротити час розробки посібника, у нас це не виходить. В середньому – це 6 місяців. Були у нас посібники, які ми зробили майже за 5 місяців, тому що там була проведена велика робота до цього. Час потрібний, тому що є процедури – анкетування, особисте інтерв’ю, групові випробування, вичитки. От під час створення останнього посібника у нас було 6 черг вичитки.
– Як це відбувається?
– Ми розсилаємо текст 10-20 людям з різних груп. Вони мають вичитати і надіслати зворотній зв’язок, де головний аргумент – червоним викреслено текст, який викликав якийсь супротив чи напругу. Наше завдання, щоб посібник зайшов цілком. У нас ключовий принцип – ми працюємо для всіх українців, і ми працюємо для тих, хто готовий допомогти іншим, хто готовий взяти ініціативу. Спілкуватися тільки з пораненими нам немає сенсу. Насправді нам потрібні ті, хто буде спілкуватися з пораненими. До наших фокус груп входять ті, хто буде вичитувати, а, отже, входять максимально різні люди. А от посібники про комунікативну допомогу ми принципово робили половину фокус
групи цивільних, половину військових.
– Скільки всього посібників та як їх отримати?
– Всього видано 13 посібників і 2 посібника наразі перебуває у розробці. Всі охочі можуть замовити їх безкоштовно, вони є сайті.
– Звідки ви берете фінансування? Це гранти?
– З грантами ситуація складна, грантів у нас немає. Фактично ми позиціонуємо себе, як навчання, а грантодавці це не дуже люблять. Взагалі робота з грантами складна та потребує величезної роботи, а ми це не дуже вміємо і у нас вся робота йде у розробку та розповсюдження. Нас потужно підтримує суспільство – донати фізичних осіб, членські внески наших волонтерів. Також у нас є два
стратегічні партнери – волонтерський штаб «Зграя», який нам постійно допомагає з логістикою, обробляють всі замовлення і відправляють, а також компанія «ВіЯр», яка нам щомісяця донатить фіксовану велику суму, яка дозволяє нам планувати і стабільно підтримуватися. Головна підтримка для нас – це бізнес, який стає меценатами окремих накладів посібників, ми позначаємо їх на обкладинці. Для нас це дуже важливо, адже якщо нас не буде підтримувати суспільство, то ми робимо щось не те.
– Як ви розповідаєте про проєкт, як його поширюєте?
– З самого початку проєкт розповсюджується тільки сарафанним радіо. Ми не витрачали кошти на рекламу і не плануємо цього робити. Якщо ми робимо корисний проєкт, то люди будуть радити його один одному, а не так, що прийшов керівник і сказав: «Так, надрукували 10 тисяч примірників і роздали у кожний підрозділ». Нам таке пропонували, ми кажемо, що це тільки буде викид ресурсів та створення недовіри до проєкту. Є те, що робиться у військах – воно правильне та викликає довіру, є стандарти, статути – це окрема робота, а коли один боєць каже іншому, що от дивись є така книжечка, вона мені допомогла – почитай – це зовсім інший рівень, бо тут про щирість.
– Ви за професією психолог. Чому для проєкту обрали напрям комунікації, а не психології?
– Тому що краще профілактика, а не лікування. Тут ми можемо бути більш корисними. Людей, які займаються психологією багато, є протоколи – це дуже важливо. Але профілактикою майже ніхто не
займається, а вона зав’язана саме на комунікації. Тільки з таким підходом ми можемо бути максимально корисними. Краще запобігти. Коли ми можемо за рахунок таких простих штук допомогти людині вийти із зони ризику скоєння самогубства – це знижує рівень самогубств у десятки разів. Є ізраїльські дослідження, які показують, що наявність спілкування в десятки разів знижує ризик захворювання на ПТСР. А у випадках, коли таке стається, то, якщо лікування пов’язане зі збільшенням комунікації, то воно працює у 100%, а якщо не пов’язане, то не працює. Тобто лікувати можна як завгодно, але якщо у людини соціалізація не збільшується, то це марно. Тому що посттравматичний синдром – це коли людина не змогла опанувати травматичний досвід. А щоб його опанувати, треба поговорити з кимось, пережити емоції. І як результат – знову соціалізуватися.
– Скільки людей працює над проєктом?
– У спільноті зараз 141 волонтер по всій Україні, більшість людей перебувають у Києві. У нас у волонтерській спільноті є підспільноти, є лектори, є дослідники, є амбасадори-представники, вони навчаються і потім можуть бути представниками на різних конференціях. Коли, наприклад, проходив «Книжковий Арсенал», то книгарня «Сенс» запросила там поставити стенд з посібниками і це дуже гарно спрацювало, адже натовп бурлив нескінченно. Ми роздали за 4 дні 5541 посібник. Уже на другий день люди стали повертатися зізнайомими за нашими посібниками.
Допомогти проєкту ви можете за реквізитами:
БО «Благодійний фонд «Як ти, брате?»
ЄДРПОУ 45071265
Р/р UA393220010000026009110000576
АТ «УНІВЕРСАЛБАНК»
30.06.2023
Марина Однорог ■ УКРАЇНА-ПОЛЬЩА ■ №21, 2023-05-28 Ветерани війни та волонтери – діалог між ними має проходити чи не в кожній громаді, аби ефективно...
18.04.2023
Валерія Гуржий ■ УКРАЇНА ■ №15, 2023-04-16 Волонтери – потужна підтримка української армії ще починаючи з 2014 року. З початку повномасштабного вторгнення росії в...
11.01.2023
Анна Вінницька ■ ПОДІЇ ■ №52, 2022-12-25 «Різдво не у всіх тепер однакове. Ми проведемо його з родиною, в теплих домівках, біля ялинки, а...
17.08.2022
Як волонтери за кілька місяців зібрали майже 200 тисяч доларів Валерія Гуржий ■ УКРАЇНА ■ №34, 2022-08-21 Допомога армії потрібна тут і зараз. Вже...