Олександр Хоменчук ■ ПОДІЇ ■ №49, 2022-12-04

Якось на Ковельському автовокзалі мимоволі довелося стати свідком «гарячої» дискусії двох чоловіків. Один з них був старшим – за шістдесят, другий – молодшим, сорок років, не більше. Ось він і опонував своєму співрозмовнику, не добираючи слів. Сперечалися обидвоє про внесок радянських партизанів у перемогу над фашистськими загарбниками.

– У переважній більшості це були мародери і провокатори. За кожну їхню диверсію своїм життям і майном розплачувалися невинні мирні люди. Відплата окупантів була жорстокою і невблаганною. Навіть волинське село Кортеліси, спалене фашистами дотла, це їхня відплата за партизанську акцію, – дорікав молодший.

— То, виходить, даремно зводили партизанам пам’ятники, ставили вистави в театрах, присвячені їхнім подвигам, знімали кінофільми? На Волині є музей партизанської слави в урочищі Лопатень, під Луцьком, – вичитував зі свого боку старший. – Не можна топтатися по святому і ганьбити те, що варте доброго слова…

– Своїми непорядними вчинками щодо мирних людей вони самі забруднили  свої імена. Хоча комуністична пропаганда зі шкіри пнулася, аби героїзувати партизанку і вихваляла її внесок на всі лади, – кинув своїх «п’ять копійок» якийсь дідок з бородою Карла Маркса.

У радянські часи партизанський рух день-у-день обростав міфами, його ідеалізували і вважали святим-праведним. Фамільярний чи зневажливий тон про нього присікався. Дискусій не велося.

Поштовхом до народження партизанщини з початком війни став виступ Йосипа Сталіна по радіо 3 липня 1941 року. Він закликав у тилу ворога створювати партизанські загони і диверсійні групи, розпалювати боротьбу всюди – рвати мости, псувати телефонний і телеграфний зв’язок, підпалювати склади, створювати нестерпну обстановку для окупанта і його посіпак, переслідувати і знищувати їх на кожному кроці. А через 15 днів (18 липня) ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про організацію боротьби в тилу німецьких військ».

За неповними даними до кінця 1941-го року на окупованих землях було створено понад двох тисяч партизанських загонів, де налічувалося до 90 тисяч чоловік. А ще ж створювалися підпільні групи. У травні 42-го при ставці Верховного командування організували Центральний штаб партизанського руху, який очолив Пантелеймон Пономаренко. Це був перший секретар Білоруського ЦК. У липні 1942-го року партизани, за даними ворога, здійснили 460 нападів на залізничні колії і підірвали 224 потяги, у вересні – 724 напади, 342 ешелони пустили під укіс. Безумовно, втрати і збитки партизани завдавали окупантам колосальні. Але якою ціною це досягалося? Звернемося до фактів.

Під час Другої світової війни тільки на Чернігівщині з вересня 1941-го по вересень 43-го вороги знищили  127778 мирних людей. Це був край активної діяльності партизанів. 1-2 і 9 березня 43-го року у селищі Корюківка цього регіону окупанти  провели найбільшу каральну акцію проти мирного населення. За підтримку партизанів було вбито і спалено 6700 осіб, в тому числі дітей і жінок. Із 1300 будівель уціліли лише 10. З цієї ж причини були спалені і села Єльне та Клюси,  вбито 296 і 128 їхніх мешканців відповідно. 

У лютому 1943-го партизанське з’єднання Олексія Федорова, повернувшись з Брянщини, почало збір харчів по селах. Дислокувалися у Корюківських лісах і на Кам’янському хуторі. Німці у відповідь спалили дотла села Гуту-Студенецьку, Тихоновичі і Перелюби. Вночі 1 березня 43-го партизани розгромили окупаційний гарнізон. Було визволено 97 в’язнів з тюрми – сім’ї партизанів, активістів. Вранці у Корюківку прибув каральний загін ворогів. Селище оточили. Мешканців зігнали в групи по 50-100 чоловік у великі будинки і розстрілювали. Одночасно прочісували всі хати і безжально вбивали людей. Частину нещасних спалили в печах цукрового заводу. Через тиждень повернулися, щоб добити вцілілих і поранених. 

Нацисти знищили в Україні 670 сіл разом з мешканцями. Найбільше постраждали Житомирська (121 населений пункт і 9000 закатованих людей), Волинська (92 і 5056), Рівненська (74 і 6954), Сумська (65 і 4532) і Чернігівська (63 і 17642). Жорстокість була викликана діями партизанів.

30 червня 1943 року з’єднання Сидора Ковпака завернуло до села Малин Млинівського району на Рівненщині. Зібрали 10 центнерів борошна, 10 центнерів – сиру. А 13 липня сюди прибули німці й почали звірячу розправу над людьми. Чоловіків загнали в церкву (800 осіб, переважно чехів), зачинили в школі, ще гурт – в одній клуні . Нанесли соломи, облили бензином і підпалили. У вікна кидали гранати. Хто виривався з вогняного пекла – косили автоматними чергами. Було страчено 482 мирні людини за допомогу партизанам, в тому числі 120 дітей у віці до 10 років.

Влітку 1943 року біля с. Шейно (тепер Журавлине) Ковельського району, партизани вбили двох німців. Загін окупантів, який негайно прибув із Ковеля, розстріляв 150 селян і спалив 208 хат (дані зі списку обласної комісії з розслідування злочинів).

Того ж року біля с. Березовичі вибухнула міна на мосту через річку Стохід. Коня, яким їхав німець, вбило, вершника поранило. У відповідь наступного дня вороги вбили 600 українців і спалили 200 хат.

У напрямку до ст. Овадно партизани зруйнували залізничну колію. У помсту гітлерівці спалили с. Бобли (Турійщина) – 159 хат пішло димом, вбили 29 селян.

І таких чи подібних історій маємо багато. Україна – єдина країна в світі, де на загальнодержавному рівні досі не вшановано мирних жителів – численних жертв каральних операцій німецько-фашистських загарбників. Правда, у 1977 році в Корюківці відкрито меморіал на честь загиблих. Планувалося згодом тут звести Меморіальний комплекс. У 2012 році навіть розробили проєкт, вартістю 50 млн грн. Поставили два дерев’яних хрести та недобудовану капличку. На тому роботи припинилися. Нема коштів. 

Та скільки було партизанів, хто боровся з ворогом у тилу, наражаючи мирних людей на смерть? На 13 лютого 1948 року спецкомісія при ЦК КПУ визнала цифри – 136668 партизанів і 21343 підпільники діяло на теренах України. При підготовці нової історії КПРС партійні діячі домоглися, щоб у книгу внести такий запис: «На тимчасово окупованих землях України діяло понад мільйон партизанів, що спиралися на активну підтримку  трудящих України». москва дозволила, щоправда, написати пів мільйона… Насправді, так і не було встановлено в часи СРСР справжню кількість народних месників. 

Зате під час перевірки, ініційованою згаданою спецкомісією від 1948 року, виявилося чимало лжепартизанів. Наприклад, зняли з обліку так званий фастівський диверсійний загін імені Сталіна у складі 56 осіб. Десять з них одержали бойові ордени і медалі. Перевірка встановила, що не існувало загонів ім. Богдана Хмельницького і Кутузова на теренах Кіровоградщини. До слова, було з’ясовано, що кіровоградські месники не вбили жодного німецького генерала, хоча звітували про 16 таких випадків. Не знищили ні одного ворожого літака, а у звітах фігурувало 20 збитих ними німецьких аеропланів. Здавалося, число і учасників підпілля мало б зменшуватися з роками, однак, на середину 50-х років воно продовжувало збільшуватися. Називалася цифра у 220 тисяч партизанів.

Радянські партизани, виконуючи накази москви, знищували і мирних людей – на свій розсуд. 13.10.1943 року загін Антона Бринського за підтримку УПА помстився мешканцям села Стара Рафалівка, що на Рівненщині. Село спалили, 60 селян вбили, з них лише 8 було членами УПА. Бринському після цього присвоїли звання Героя Радянського Союзу. Без суду і слідства 3 липня 1942 по квітень 1943 року партизани України знищили 6672 особи, зарахувавши їх до зрадників Батьківщини. Партизанщина – це не сповна вивчена і досліджена сторінка української історії.

Фото – Вікіпедія

Поділитися:

Категорії : Історія

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*