Регіональні мови – пишатися не можна зневажати

Жанна Кузнєцова ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №51, 2020-12-20

«Це яка мова, мамо?» – спитала мене дочка, коли я включила в автомобілі аудіокнижку «Дідо Иванчік», яку якраз слухала. Моїй дитині 5, але я впевнена, що в Україні є багато дорослих, які при прослуховуванні цієї книги поставлять таке ж питання. Рідкісний український автор використовує діалектизми в своїх творах, а якщо й пише, то зрідка, бо читачі можуть не зрозуміти.

Цього літа, скачавши один з нових додатків для прослуховування аудіокниг, абсолютно випадково серед класики української літератури я наткнулася на книжку, про яку раніше не чула. Ім’я автора також було невідомим – Петро Шекерик-Доників. Короткий опис говорив про те, що в книзі йде мова про життя гуцулів, їхні відносини, обряди. Вирішила послухати, але не очікувала нічого надзвичайного. Ну що можна додати після Михайла Коцюбинського з його «Тінями забутих предків», Гната Хоткевича з «Гуцульським роком» та інших класиків? І помилилась.

Це було виняткове відчуття чогось незвіданого. Текст написаний гуцульською говіркою, але що вражає подвійно – це начитка тексту людиною, для якої гуцульський діалект – рідний. Більше того, автори проєкту вирішили реалізувати цю затію саме в тих місцях, де книга була написана – у селі Криворівня Верховинського району Івано-Франківської області.

Регіональний гуцульський діалект – це мова, якою Василь Зеленчук, диктор начитки, послуговується щодня. Відтінки, наголоси, нове звучання і голосних, і приголосних, незнайомі слова або знайомі, але абсолютно з іншим значенням та контекстом – все це сплелося в якийсь фактурний, барвистий вінок маловивченої мови. Хоча й української. Але трохи іншої.

Коли я слухала цю книгу (а там є що послухати, більш ніж 21 година начитки), то внутрішньо пишалася, що тепер і українська має офіційно видану версію літератури, написану  унікальним діалектом. Я переконана, що регіональні мови треба берегти і плекати не менше літературної, адже це підпора і піджива для неї. 

Книга Петра Шекерика-Дониківа написана в 1930-х роках, перекладена і адаптована перед начиткою диктором і дослідником Василем Зеленчуком з легкої руки керівника цього проєкту – Василя Юcьківа. Сам же Юcьків прочитав книгу вперше більше 10 років тому і неймовірно надихнувся, вважаючи, що таке серйозне надбання літератури дарма залишається без уваги. Але увага до такого потужного твору довго була лише мрією, адже автор тексту був репресований за антирадянську пропаганду.

Згодом, ймовірно, розстріляний, як і багато інших діячів культури, що пропагували національну ідеєю незалежної України. Сам роман довго вважався втраченим, але наприкінці 90-х його було віднайдено, а згодом і надруковано. Але справжня слава знайшла цю книжку наприкінці 2019 року, коли Український культурний фонд профінансував аудіоверсію, про яку власне і йдеться.

Як в численних інтерв’ю каже автор проєкту Василь Юськів, цей твір про «гуцульський космос». Більш влучно сказати важко, адже так детально описані обряди, ритуали, містичні вірування гуцулів знайти ще десь в літературі годі. Автор тексту розповідає історію життя свого діда – описує його родину, відносини поміж рідними та односільчанами. Шекерик-Доників пише навіть про найпотаємніші думки Иванчіка – тут є і його закоханості, і позашлюбні походеньки, до кого був відкритий, а кому прокльони насилав. У діда було «старовіцке» (давнє, древнє, первісне) вірування у ясне Сонечко. Це, по суті, язичництво, яке досі вперемішку із християнськими обрядами збереглося серед нинішніх гуцулів.

Навіть після ґрунтовної роботи перекладача складно зрозуміти всі слова у книжці, але досить багато можна здогадатися з контексту. Фактично, це той рідкісний зразок так званої великої літератури – життєпис усієї родини, їхніх відносин з сусідами і родичами, звичок і буденного життя. 

Філософська складова роману повторює  золотий закон моралі, який можна сформулювати так: «як хочете, щоб люди вчиняли відносно вас, так і ви чиніть щодо них». Бачимо, що все в житті головного героя мало свої причини і наслідки, всі недуги можна було пояснити недобрим оком чи навроками, але й навколишнім Иванчік теж не жалів свого мольфарства (ворожбитських чар). 

То це все наївно чи серйозно? Чи вірив сам автор в ідоли свого діда? Чи було гуцулам легше жити, пояснюючи всі природні і навколишні явища містикою і можливістю мольфарів і мольфарок на неї впливати? Цього, на жаль, уже не дізнаємось, але віконечко в магічну реальність цього маленького народу автор нам точно привідкрив.

Аудіоверсію роману можна безкоштовно послухати на ютубі або у мобільному додатку Abuk. Посилання на всі частини: verkhovyna.life/dido.yvanchik (тут є лінки на ютуб). На сайті Абук можна прослухати фрагмент: abuk.com.ua/catalog/books/122 (а щоб послухати всю книгу, треба скачати додаток на телефон).

***

Петро Шекерик-Доників, «Дідо Іванчік» – аудіокнига.

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*