Тетяна Семаковська ■ УКРАЇНА ■ №46, 2022-11-13

Весілля для кожного має сакральне значення, адже з цього часу пара зобов’язується проходити життєві труднощі та бути разом в горі та в радості. За час війни в Україні одружилися вже понад 50 тисяч пар. Що саме спонукало молодят взяти шлюбні обітниці та чи вдалося закоханим насолодитися святом – ми дізнавалися у героїв матеріалу.

Ганна та Дмитро

Ганна та Дмитро живуть у Києві. Дівчина працювала маркетологинею в столичному ТРЦ «Ретровіль» – саме туди в березні влучила російська ракета. Чоловік Ганни опановує вебдизайн і паралельно працює у компанії зв’язку. 

«Наше весілля було сплановане ще до початку війни. Захід мав відбутися в червні, але війна внесла свої корективи. Я разом з мамою та дружиною брата були вимушені поїхати з країни, тому що ставало дуже небезпечно. Ми були в Німеччині, та вже 15 червня повернулись додому – сумували за домівкою та за своїми чоловіками», –пригадує Ганна.

Через війну в Україні тривалий час не працювали державні установи, тож Ганна і Дмитро не могли зв’язатися із РАЦСом, щоб перенести дату. Коли ж все запрацювало, молодята обрали нове число – 16 липня. 

До слова, думок про перенесення весілля у закоханих не виникало. Після повернення в Україну дівчина одразу зайнялася пошуками весільної сукні та інших святкових атрибутів. Ганна згадує, що все складалося напрочуд добре, труднощів із підготовкою не було. Водночас молодята не планували пишну церемонію – день хотіли провести у колі близьких людей.

«Ми дуже хотіли якомога швидше одружитися, нам ніщо не стояло на заваді. За той час, поки ми були в розлуці, наші почуття стали сильнішими. Тоді прийшло усвідомлення, що ми дуже сильно кохаємо одне одного і вже не хочемо чекати на якісь кращі часи. Ніхто не знає, що буде завтра, хотілося побути щасливими саме зараз, тому і вирішили, що навіть війна не завадить нашому щастю», – розповідає Ганна.

Пара влаштувала скромну церемонію, а обітниці виголосили під акомпанемент повітряної тривоги. На весілля запросили тільки друзів та родичів, після офіційних заходів гості повечеряли в ресторані. Замість, традиційних весільних букетів, які дарують з подарунками, Ганна та Дмитро попросили рідних перерахувати кошти на відкриту банку – таким чином вдалося зібрати 10 000 грн. Всі кошти відправили на рахунок фонду «Леви на Джипі», які спрямовують гроші на потреби української армії.

Поліна та Тарас

Поліна та Тарас також вирішили взяти шлюбні обітниці, наперекір війні. Пара 

проживає в Київській області. Поліна під час війни змінила роботу, а також знайшла до душі нове заняття – дівчина ходить на курси шиття. Тарас ж працює проєктантом електромереж.

«Ми заручились в новорічну ніч цього року і планували весілля нанавесні, 30 квітня, на нашу 4 річницю. 19 лютого я замовила пошиття весільної сукні, але 24 лютого почалась війна і ми виїхали до батьків чоловіка», – ділиться спогадами Поліна.

Приблизно в середині березня пара дізналася, що ресторан, в якому мали святкувати весілля, згорів. Заклад розташовувався на Житомирській трасі, яка стала полем битви на початку російського вторгнення. Після невтішної новини закохані зрозуміли, що їхні попередні плани тепер точно нездійсненні, тож 31 березня просто розписались вдвох в місцевому РАЦСі. За словами Поліни, був страх, що пізніше цього зробити вже не зможуть.

«Декілька разів ми переносили святкування – дуже боялись, що зараз не на часі святкувати цю подію, коли в інших областях щоденні обстріли, окупація…», – каже героїня.

Святкували весілля Поліна та Тарас в Києві, а після повернення додому вирішили провести день з найближчими рідними і друзями в ресторані, без танців, музики та конкурсів. Попри все, це була найкраща подія з початку повномасштабного вторгнення, кажуть молодята.

Ольга та Єгор

Ольга та Єгор родом з Дніпра. До ескалації Ольга працювала адміністраторкою у локальній кондитерській. Власники закладу, по іронії долі, самі з Донбасу – переїхали у Дніпро після 2014 року, коли росія окупувала території області. Після 24 лютого Ольга залишилась без роботи. Наречений дівчини також з Дніпра, працює на пивзаводі. 

«Ми разом вже понад 8 років. Весілля постійно відкладали, адже не бачили сенсу в офіційному шлюбі, хоча пропозицію коханий мені зробив ще у 2018 році. Коли почалася війна, у мене з’явилися панічні атаки. Я не могла з ними боротися, тому разом прийняли складне рішення, щоб я їхала з країни. Наречений залишився з батьком вдома, зі мною поїхала мама. Спочатку ми попрямували до Польщі у місто Ряшів», – каже героїня.

З особливим теплом Ольга згадує про цю вимушену подорож – розповідає, що їх з любов’ю прийняли поляки. Жінок прилаштували у центр для українських біженців, годували тричі на день, а також надавали все необхідне. Після Ряшева Ольга з мамою переїхали до міста Полянчик – це невелике курортне містечко. 

Звідси жінки мали надію швидше повернутися в Україну, до рідних. Однак ситуація в країні була небезпечною, тож героїня прийняла рішення їхати в Хорватію. Розповідає, що від знайомих дізналися, що там можна знайти роботу, зокрема був попит на працівників в готелях. 

«…Ми з нареченим не були в офіційному шлюбі і мали два різні прізвища, на кордоні було багато питань на цю тему. З чоловіком були 24/7 на зв’язку, я йому казала за ці «проблеми» з документами – він мене вислухав і сказав, що, коли я повернуся додому, то ми йдемо до РАЦСу.  В Хорватії я прожила два місяці, а на початку червня повернулася додому. Було вже відносно тихо в нашому регіоні і я емоційно відновилася», – пригадує героїня.

Через п’ять днів після приїзду Ольга з Єгором вирушили у РАЦС, заяву подали на

вересень. Готувалися до весілля молодята заздалегідь – дівчина каже, що завжди мріяла про звичайний розпис, без пишної сукні та церемонії. Власне, так і сталося, однак день весілля все ж був неспокійним. Макіяж Ользі робили під гул сирен, розписувалися та робили фотосесію також під сирену. Ольга вірить, що Україна незабаром переможе та все налагодиться.  Дівчина мріє поїхати з чоловіком у романтичну подорож.

Крістіна та Назар

Кажуть, що від долі не втечеш, і наші наступні герої – чудовий тому приклад. Крістіна та Назар одружилися в Києві, хоча обоє родом з Луганської області. Вони навіть вчилися в одному класі, а потім по черзі переїхали в столицю і зустрілися тут знову. Крістіна за фахом юрист – каже, що її спеціальність дещо вплинула й на сприйняття самого поняття «шлюб».

«Для мене шлюб завжди був більш формальною юридичною дією. Можливо, це профдеформація, але я часто стикалася з ситуаціями поділу майна, визначення місця проживання дітей та іншими бюрократичними труднощами, які офіційний штамп у паспорті робив трохи простішими. 

Одружитися саме зараз ми вирішили спонтанно. Назар зробив мені пропозицію на початку серпня, під час нашого першого походу в гори. Ми спочатку думали відкласти весілля на наступний рік – до перемоги, як ми сподіваємося. Зараз майже усі наші  рідні та друзі виїхали за кордон і розкидані по 6 різних країнах. Більше того, мої батьки не змогли виїхати і досі живуть в окупації, тому ні про яке велике сімейне свято зараз мова й не йшла», – розповідає Крістіна.

Рішення стати чоловіком та дружиною було прийнято з багатьох причин, одна з них – бюрократія, згадує героїня.

«Не хочеться думати про смерть у 23 роки, але насправді будь-яка повітряна тривога може означати, що ракета летить саме в твій будинок. Тому до перемоги вирішили не відкладати… Відчуття, що будь-який день може стати останнім, змушує швидше робити все, що запланував. Хочеться відчути себе нареченою. 

Хочеться, щоб жіночка в РАГСі сказала щось зворушливе про «двох голубів» та «два кораблі». Хочеться, щоб старенька бабуся побачила мене у весільній сукні. Ми не знаємо, що чекає нас попереду, але хочеться встигнути взяти від цього життя максимум», – каже Крістіна.

Молодята відповідально підійшли до планування свята, але коли вони прийшли у держустанову – їм запропонували одружитися через 10 днів. Для Крістіни це стало викликом, адже дівчина любить все планувати. Обручки пара купила за 2 дні до церемонії, а от замість туфель були кеди. Весілля героїня згадує з посмішкою. 

«Було дуже багато дзвінків від рідних – стільки разів слово «дякую», мабуть, не казала ніколи. Поки чекали на фотографа, зайшли в кавʼярню, і розчулена нашим святом бариста запропонувала безкоштовний тортик від закладу. 

Піднімалися на верхівку Золотих Воріт. Танцювали під акомпанемент вуличних музикантів. Пили шампанське з маленьких пляшечок прямо на ходу. Отримували букети з листівками із Франції, Флориди, Швеції… Дуже багато цілувалися. Спочатку ми думали, що це весілля буде «пробним», а «справжнє» все одно влаштуємо з гостями, музикою і тамадою. Але зараз розумію, що воно і було справжнім. Маленьким, домашнім і тільки нашим», – розповідає Крістіна.

Людмила та Ігор

Людмила та Ігор живуть у Львові, обоє люблять подорожі. Весілля пара планувала ще до війни – розпис мав відбутись 26 березня, а святкові церемонії в червні. 24 лютого герої після роботи мали піти в РАЦС подати заяву, але зі зрозумілих причин цього ніхто робити не пішов. 

«Спочатку все відклалося на невизначений термін. В перші місяці взагалі думали все відкласти, проте в червні-липні, коли всі адаптувалися до ситуації, що склалася, вирішили все ж не відкладати, бо не відомо, що могло бути далі. Плюс поштовхом було те, що заяву можна було тепер подавати не за місяць, а за 1-2 дні до розпису. Окремим приводом розписатись було і те, що тепер вже чоловіка могли призвати на службу. А там невідомо, що могло бути. 

Ми довго зустрічались, тому це рішення і так було прийняте завчасно. Свята не було, як такого – ми просто пішли до РАЦСу, без церемонії, без запрошених родин чи друзів», – розповідає Людмила.

Вінчання в храмі у пари не було, як і святкування весілля. Однак на згадку молодята влаштували собі фотосесію, прийшли привітати пару й найближчі друзі. Хоча спершу свято планувалось масштабне – розраховували близько на 100 осіб, ділиться у розмові героїня.

Настя та Сергій

Настя та Сергій живуть в містечку Українка, це неподалік від Києва. За фахом дівчина  – архітектор. Крім цього, героїня також волонтерить у Пласті, малює та плете традиційні українські бісерні прикраси – зокрема, силянки та стрічкові ґердани. Чоловік Насті – інженер, але наразі Сергій залучений до роботи у волонтерському штабі: працює з переселенцями, допомагає забезпеченням хлопцям на передовій.

«Розмови про одруження були давно, бо ми зустрічалися досить довгий час. Я собі уявляла, що та як мало б бути, і якось відчувала, що Сергій планує робити пропозицію ще в грудні місяці. Ми саме поїхали на мій день народження до Латвії. Були ситуації, що думаєш: «Ну от зараз, це ж ідеальний момент!». Але ні. Як виявилось потім, пропозиція була дуже гарно спланована, але трапилось все не за планом. Пропозицію руки і серця я почула від Сергія в перший тиждень Великої війни під час повітряної тривоги. Я сміюся з цього. Підібрав момент, коли рішення треба приймати швидко і без варіантів відступу», – розповідає Настя.

Героїня зазначає, що рішення про весілля не було спонтанним. Пара разом вже 6 років, і за цей час закохані пройшли немало труднощів – а от починалося все з дружби. 

«Війна показала, що все дуже хитке. В один момент можеш мати все, а в інший – нічого. І ми хотіли створити щось вічне – щось, що матиме розвиток. Нехай цепрозвучить пафосно, але в моменти, коли земля йде з-під ніг, важливо мати опору, яка буде підтримувати», – каже Анастасія.

За словами дівчини, молодята одразу прийняли рішення – свято буде для найближчих. Найважче було емоційно підготуватися до весілля, адже новини з фронту були важкі і тривожні.

«Часто хотілося просто тихо розписатись і все. Але все ж зібрались і зробили камерне весілля. Ми багато спілкувались, фотографувалися, танцювали. Ми з Сергієм підготували фільм з нарізкою яскравих моментів-спогадів наших стосунків. Гостей це дуже розчулило. Також зробили невеликі сувенірні магніти, з написом «Любов завжди перемагає». Це було гаслом нашого весілля. Загалом, ні трішечки не шкодуємо, що вирішили все ж організувати наше свято. Тому що навіть у темні часи (особливо у темні часи!) ми потребуємо яскравих емоцій. Вони стають надзвичайно цінними і сильно викарбовуються в пам’яті», – ділиться теплими спогадами Настя.

Поділитися: