Римо-католики греко-католицького віросповідання?.. Русини?.. Жиди?.. Українці?

Розмовляв Богдан Гук РОЗМОВА2012-05-11

Якою була доля українців, яких не виселено під час Акції “Вісла”? Звідки взялися в останньому переписі населення 2011 р. люди з подвійною українсько-польською ідентифікацією? Який був їхній шлях до українства, яка в цьому була роль Церков? Відповіді на ці запитання отримаєте частково в опублікованій нижче дискусії. Запрошуємо також наших читачів висловлювати власні думки на цю тему. Редакція

Розмова з “неакційними” представниками середнього покоління
Богдан ГУК: Однією з соціологічних характеристик українців у Польщі на 65-му році від Акції “Вісла” є те, що вони проживають на українській історико-етнічній території у південно-східній Польщі та німецькій історико-етнічній території в північній та північно-східній частині цієї ж держави. Цей стан пов’язаний з біографіями кожного з учасників надрукованої нижче розмови, а також зі способом конструювання наших культурно-національних ідентичностей. Як формувалися вони в зіткненні з родинною пам’яттю про часи до депортації, про Акцію “Вісла” та після неї, коли ваш світ опинився у ваших руках?
Єва БРИЛА: Моя мати походить з Лазків, присілка Тиряви-Волоської Сяніцького повіту, 1934 р. народження. Батько народився 1933 р. у Волиці, ґміна Буківсько цього ж повіту. Я народилася 1973 р. Родини Біндасів і Брилів були депортовані 1947 р. в околиці Колобжеґа. Сім’я Біндасів вирішила вертатися з-над моря на свою гірську Русь чи Україну. Не були першими – 1959 р. до Тиряви повернувся брат мого діда. Цьому сприяло те, що дальшу частину сім’ї не депортували. Відбулися сільські збори, сім’я отримала дозвіл на повернення, а у воротті їм сприяв колишній вояк АК, який став членом сім’ї… Діди могли оселитися у своїй давній хаті й стати власником давнього ґрунту. Вони 1961 р. повернулися точнісінько в те місце, звідки вирвала їх Акція “Вісла”: бо в Тиряві-Волоській зміни населення та власності відбувалися дуже поволі. Пізніше якраз це скріплювало мій зв’язок з моєю Руссю. Мені було легше читати Тиряву як елемент мого внутрішнього краєвиду, що був частиною конструювання мого культурно-національного “я”. Натомість сім’я Брилів не змогла вернутися у Волицю, тому що територія навкруги Буківська – краща для обробітку, більш врожайна – зразу після депортації була зайнята польськими поселенцями. Зрештою, Буківсько, на відміну від спокійної Тиряви, активно “демонструвало” нехіть до русинів. Це доказує доля архітектурних пам’яток: коло Тиряви вони збереглися набагато краще, ніж біля Буківська, де є порожнеча.

Жиди після війни також верталися до Польщі, проте не могли стати власниками свого майна і були приречені на свій варіант Акції “Вісла”…
Є. Б.: Безперечно, тут існує подібність. У Буківську нині нема жодного жида чи українця, а якщо є, то під обов’язковою для всіх польською маскою. Отож, мій батько працевлаштувався в Загір’ї на залізниці, був одним з греко-католиків, що змогли закріпитися на рідних землях саме завдяки праці на залізниці, яка русинам з гір асоціюється з переселенськими транспортами на захід. Парадоксально, але від Команчі до Загір’я Польська державна залізниця (пол. РКР) виконала іншу роль, ніж тільки депортаційну… Щоправда, праця на залізниці вже не могла охоронити від полонізації.

Потяг полонізації свистів грозою як під Колобжеґом, так і біля Сянока. Типовим явищем було те, що діти тих, хто вернувся, сполонізувалися, а діти “багнистих лемків” чи “морських русинів” виросли на українців.
Є. Б.: У нашій сім’ї жили діди Біндаси, не так українці, як русини й греко-католики, люди, які шанували власну традицію, предків, знали основне – що вони не поляки; та все ж батьки охрестили четверо своїх дітей, також мене, у костелі. Сім’я ставала дивною греко-римо-католицькою конструкцією. Частиною самозахисної мімікрії була й польська мова удома: така офіційна, призначена для дітей. Загалом кажучи: якийсь час я була польськомовною римо-католичкою. Полькою так і не стала. На етнічній Русі бути русинкою римо-католичкою у 70-80 рр. ХХ століття – це було феноменальне явище.
Отож ми знали, хто ми. Як приходила мамина рідня, то розмова йшла руською мовою. Руською мовою розмовляли під час відвідин у нас також члени родини, депортовані в Україну. От і нині моя прив’язаність до слова “русинка”, “руський” – це спадщина моделі мого виховання. В нас удома не було національного гербу, гімну, синьо-жовтих кольорів… Мене формувала пам’ять русинів, а не українців, народність, а не національність. “Пізнім українцем” на Помор’ї став тільки мій батько, і тому в Загір’ї інколи відбувалися дискусії: чи святкувати Різдво двічі, до чого схилялася мати, чи тільки раз, а такою була батькова думка. Типи свідомості перегукувалися в батьків з концепціями використання відстані до святині: матері було ближче з русинства до костелу, а батькові – з українства до церкви. Вона була вже інша – православна, у Загір’ї, однак якраз українство дозволяло піднятися понад бар’єр до 1947 р.

Тут велика або невелика ремарка: я також римо-католик, у 70-80-ті рр. був твоїм сусідом за маршрутом залізниці Команча-Загір’я, хоч ми ніколи тоді не зустрілися. Різниця така, що так охрестили мене на західних землях, а після повернення я, як римо-католик, “прахтикувався” в греко-католицькій церкві. Конструкція складна, але мій західний католицизм також зміг зійти з рейок польськості. Так чи сяк: ми обоє wykolejeńcy…
Андрій БОЖИК: Нема тут ніякого феномену, принаймні для мене, тому що я – римо-католик, такий офіційний – “на папері”. У Польщі українці не признаються, скільки з-поміж них є римо-католиками. Таку віросповідну декларацію можуть собі дозволити тільки особи з викристалізуваною українською національною свідомістю, у яких вона не викликає внутрішнього дисонансу і не детермінує їх надто по-польськи. З другого боку, у громадській свідомості донині існує сильний стереотип: поляк – це римо-католик.
Дарій ГУТМАН: І я є римо-католик! Ми тут усі українці римо-католицького віросповідання. До речі, я аж нині про це довідався. Кожен з нас якимось способом це приховував, бо це заважало нам у потязі до українства. А в Україні сьогодні старшому поколінню поляків важко миритися з українською мовою на римо-католицьких Службах Божих. Нас у Польщі не змогло ополячити віросповідання, а там невідомо, чи україномовне богослужіння – це не є дорога молодих римокатоликів до українства.

Кожного з нашої четвірки після 1947 р.пригорнула не цілком материнським теплом Римо-католицька церква – так само відкрита до русинства, як і до українства: якщо лиш вони витримали тягар польськості, що з’являвся як тінь разом з хрещенням у костелі. Польськість промайнула над нами могутнім крилом римо-католицької системи, від якої важче було приховатися, ніж від партії.
Є. Б.: Я знаю – я могла стати полькою. Частина моєї сім’ї саме так, спонтанно, стала поляками – якщо можна говорити про спонтанність там, де працює римо-католицька система. У мене стався тоді парадокс. Завдяки виїздові на навчання до Кракова я опинилася серед поляків – і серед них побачила свою відмінність. А виїзд у Лондон довів мені, що я з Польщі, але можу не бути полькою. Це було прекрасне! Стала цікавою сама собі, стала гордою через свою різницю. Глибоко пережила потім смерть батька – і коли одного разу йшла у групі польських друзів під Сянками… зі зворушення котилися сльози. Так я стала українкою, але для того, щоб скинути з себе тягар шкільних екскурсій до пам’ятника Сверчевському в Яблінках та римо-католицьких екскурсій до костелу, потрібний був величезний струс. Моя Акція “Вісла” поїхала назад – я повернулася на свою землю так сильно, немовби ніхто ніколи з неї не виривав моїх батьків.
Д. Г.: Я народився 1964 р. в Бірчі під Перемишлем. З недалекої Сівчини походять мої діди з батькового боку, материні батьки – з Боґушівки. Як батько, так і мати – поляки. Моє українство – це мій вибір, але він має свою генеалогію. Дідо був українцем із Сівчини. Його жінка була полькою з Липи, у 30-ті рр. дідо змінив віросповідання і визнав себе та свою сім’ю поляками. У дідів матері було подібно: дідо поляк, бабуся українка. Я не пізнав нікого з українських дідів – умерли перед тим, як почав я будь-що пам’ятати.
А. Б.: То коли почалося твоє українство?
Д. Г.: Мені було десь 12 років, як поїхав я з батьком в Україну до родини з його боку. Це посилило мої передчуття, моє передукраїнство, яке раніше було тільки інтуїцією. Мене цікавила недавня історія Перемиського погір’я та Бескиду. Свою роботу зробили увічнення боїв з УПА у Бірчі. Їхнім творцям можу сказати: ваше діло здатне не лише лякати українцями, але також сприяти зацікавленню українським минулим Бірчі. Хотілося знати більше. У шкільній бібліотеці зустрів я “Луни в Бещадах” та інше подібне – за тим самим принципом, як і щодо пам’ятників: добрі були й такі книжки, гірше було б, якби не було ніяких. Пам’ятаю бірчанську церкву, а потім її зникнення з лиця землі. Це також було загадкою, причини якої хотілося знати. Я б сказав, що до українства може вести просто елементарна культура – тому на землях по Акції “Вісла” панує культура, яка є антиукраїнством, антикультурою. Я уявляю собі більше таких біографій, як моя, якби кругом Бірчі не панував антиукраїнський психоз. Адже там мішаних сімей з українським елементом, прихованим менш глибоко, ніж у моїй, є дуже багато…

Однак до перелому було ще далеко, так?
Д. Г.: Я був поляком, але без глибокого почуття приналежності до того варіанту історії, яку представляють бірчанські пам’ятники. Перелом настав у зрілому віці під впливом читання 4-го тому серії спогадів “Закерзоння”, редактором якої був саме ти, Богдан Гук. Там свої спогади помістив племінник мого діда – Іван Оліяр. Це був той мій варіант струсу, про який сказала Єва Брила. У книжці представлено інший сценарій трагедії в Сівчині. Набагато вірогідніший від відомого мені досі: мене запевняли, що мого кузена вбили українці, але то Оліяр написав правду. Потім був виїзд до Кракова і зустрічі з українцями – і так пішло.
А. Б.: Мої діди не були депортовані: з Гребенного – батько і з Дев’ятирa – мати, тому я народився 1975 р. у Томашеві-Люблинському. Мої батьки теж не народилися на західних землях, а на українських, “доакційних”. У мене було менше мішанини, як у Дарка: зі сторони батька – все “чисто”, мамина мати була наполовину полькою.

Чому не були депортовані?
А. Б.: З маминого боку маємо справу з “благословенням залізницею”: моя дев’ятирська бабуся, одна з трьох сестер-сиріт, виховувалася у вуйка-залізничника. А дідо був ковалем, представником наступної “важкої на депортацію” професії. Гребеннівський дід був кравцем, але мав також залізничників у сім’ї, тому уникнув поцілунку Акції “Вісла”. Однак “залізниця” і фіктивна римо-католицька метрика не допомогли йому уникнути піврічного перебування в “санаторії” в Явожні. Мої батьки одружилися 1974 р., вінчалися у костелі в Ярославі, але у греко-католицькому обряді.

Звідси дорога до римо-католицтва й польськості широка – як вони нею йшли, що… не дійшли?
А. Б.: У Дев’ятирі та Гребенному залишилося кілька інших сімей залізничників, вони могли бути виховані в українському дусі без тиску польських поселенців. Однак я мав свій – правда, невикористаний – шанс на полонізацію. Охрестили мене у Гребенному: в римо-католицькому обряді, але в церкві. Батьки поселилися в Любичі-Королівській, а цей осідок ґміни – як і кожний, наприклад Загір’я чи Бірча – був водночас невеликим центром полонізації. Однак моє хрещення не помандрувало за мною до Любичі, де могло показати свою силу. Запис був суто формальним, не проник у життя сім’ї, яка була римо-католицькою, але українською. Зате мав я нагоду багато разів бачити, як у Любичі стають поляками українські родини, які мали в книгах римо-католицькe хрещення… Світ після Акції “Вісла” – зітканий з парадоксів. У 60-ті рр. почалися на більші свята наші богослужіння, отож батьки кілька разів на рік могли взяти мене до церкви, а в усі інші неділі – до костелу. Я навіть став міністрантом, щоб… не відрізнятися від друзів. Я це трактував радше як забаву, не надаючи їй глибшого значення. Зрештою, вибір був тільки між римо-католицьким міністрантством або пезетпеерівським гарцерством. З іншого боку, в обох “структурах” не було місця для українства. Тому моя пригода з римським католицизмом невдовзі закінчилася. Додатковим стимулятором було те, що саме в середині 80-х рр. почали відправлятися щонеділі греко-католицькі богослужіння в церкві у Гребенному.
Д. Г.: Я міг би залишитися римо-католиком, але східний обряд набагато гарніший від західного. Отож, не вириваючи карток з метричних книг, я вийшов поза їхній вплив – і кілька разів на рік беру участь у греко католицьких богослужіннях.
Є. Б.: Моя родина з її вимушеним римо-католицтвом застосовувала таку стратегію: мама ходила до костелу рідко, батько так само рідко до церкви – це випливало з надміру обов’язків, але діти мали часто ходити до костелу, як “нормальні” латиняни. Унаслідок моєї спраги духовності я почала глибоко переживати латинський варіант богослов’я, згодом так і вивчала філософію в Папській богословській академії в Кракові. Це не розірвало зв’язку з Церквою, після приїзду до Кракова, я віднайшла її, а коли помер батько, вирішила покінчити з латинством – щоб чути голос моїх предків, голос мого батька.

Чим ваше конструювання свого українства, зв’язане таким чи іншим чином з доакційною територією, є підставою для відчуття різниці зі способом і наслідками конструювання українськості ваших знайомих, прив’заних до західних земель?
Є. Б.: Одного разу мій кузен з Помор’я відзначив, що я успадкувала не тільки інтонацію та вимову моєї мами, але також категорії минулого. Він був вихований на дуже свідомого українця, а моє виховання йшло водночас уперед і назад: вік штовхав мене вперед, а виховання назад, у русинство. Можу сказати одне: на західних землях нема руськості, русинства, а шкода, бо русинство нам сьогодні потрібне не менш від українства. Українство стало примусовим явищем, бо ґарантувало можливість залишитися собою в умовах заходу. Натомість русинство могло стати поштовхом до повернення, і мало шанс перетривати на рідних землях, натомість на заході – було ідеологічно заслабке.

У час депортації українство було молоде, в одне покоління, а русинство мало за собою 1000-річчя.
Д. Г.: Мені видається, що українські громади на заході краще організовані від спільнот на старих землях. Там тісніша комунікація, а поміж Перемишлем та Сяноком чи далі на захід – окремі невеликі осередки, які мало контактують один з одним. Тому й стратегії уподібнення тут активніші, і їхні наслідки – драматичніші. Старше покоління в нас до сьогодні більш перелякане Акцією “Вісла”. Воно бачить її кожного дня та переживає. Рідні землі є не лише територією пам’яті, як для мешканців на заході, а територією живої емоції.
А. Б.: Я відзначаю явище комунікаційно-емоційної блокади. Своїх ровесників із західних земель я зустрів щойно під час навчання в університеті – тобто пізнувато. Ми гарно розуміємо один одного ідеологічно, на рівні понять, але тільки тоді, коли мова йде поза географією, тобто згідно з філософією Акції “Вісла”, а це ж – неприйнятне. Історичний переказ акційного покоління молодшим і наймолодшим хибував браком можливості реалізуватися в конкретному просторі. Мова йшла про Вербицю, але в Пєнєнжні… Це вже не абстракція, а повна аберація! У розмовах з ровесниками з заходу я бачу, що їм важко відірватися від прусського муру, важко побачити себе на тлі Перемишля чи Любачева. Отож розмови є, але вони не мають ґрунту. І вони неспроможні заперечити асиміляцію.

У комунікації переважає слово. Візуалізація – нібито дешева, бо вимагає якраз приїзду на рідні землі з фотоапаратом чи камерою, – недоступна молодому поколінню. Воно не бачить країни, до якої повертають його слова старших. Таким чином слова можуть межувати з насильством і виховний ефект може марнуватися.
Д. Г.: Моя подружка з України сказала: “Які ж мобільні ті українці в Польщі! Вони весь час їдуть!”
Є. Б.: Мобільність притаманна українцям на західних землях, а ви, Андрій Божик чи Богдан Гук, є прикладами, що нема потреби їздити. Бо куди ж нам їхати? До Ґданська? Який сенс бути спадкоємцем озера чи прусського муру? Рух, якщо він має суперечити Акції “Вісла”, має бути значною мірою односторонній: із заходу на схід. Себе самого можна легше втратити, але й легше віднайти під Горлицями чи Ярославом. Це йде ще глибше: на рідних землях кожне українське слово має глибший сенс і всі свої традиційні культурні контексти – на західних більшість слів наших дідів є загадкою для внуків. Виїзди на “Ватру” – вони мають відтінок маніакальності тому, що є чимось одноразовим і, по суті, ненормальною перервою в постійному проживанні у Вроцлаві та Лігниці. Ясне також те, що розпорядження національно-суспільною енергією є інше: на заході йде на виживання, вгадування, що є під словом “Тирява-Волоська”, а на сході – на безпомилкове пізнавання світу й на творчість.
Д. Г.: На щастя, і для одних, і для других полегшенням є свобода слова. Це звільнило чимало енергії.
А. Б.: Зате втрати часу надалі більші на заході, ніж у нас. Адже виїзд зі Щецина до Терки потребує найменше 2 діб на переїзд. Субота-неділя для пересічного “моторизованого” українця з Колобжеґа не дає можливості побачити рідні землі, а для мешканця Перемишля – це можливість податися до Криниці чи Холма та спокійно повернутися. До речі, у нас виїзд куди-небудь не викликає неспокою. А звідти їхати сюди – це необхідність долати психологічну напругу.

Як тоді українцям формувати стратегію на майбуття?
Д. Г.:
Найраніше будуть вичерпані наші дотеперішні людські національні ресурси – але вже безповоротно – в окремих селах та малих скупченнях. Це полонізація або переїзд в українські громади в містах. Натомість перетривають такі скупчення, як долина Ослави, Перемишль та околиця, територія Любичі-Королівської, Горличчина. Треба також пам’ятати про еміґрацію з України – хоч між нами тяжко встановляється порозуміння, а натомість створюються неґативні стереотипи.
Є. Б.: Мені цікаво, як довго на Лемківщині вдасться утримати ідентичність – без огляду на те, чи вона етнічна, чи національна. Здається, що етнічність зможе встояти перед національністю, що Київ не все забере. На наших очах активізується Бойківщина.
А. Б.: Асиміляція буде нас косити рівномірно в усій Польщі. Залишаться “центри”, сформовані ще в комуністичний період. Якщо серед нас розвинеться інформатизоване суспільство – однак це сумнівне, оскільки мусить бути відчутною потреба його розвитку, – різниця між Любичею та Щецином може зникнути, тобто візуалізація Любичі стане дійсністю, образи рідних земель будуть доступними й активно зможуть формувати молоде покоління. Усе ж таки не видно організацій, спроможних стати потужними, на міру потреб, інформцентрами.
Є. Б.: Так, я сама бачила двох дівчат зі Щецина, які прибули у Креців біля Сянока – і буквально заплуталися в дійсності, звідки походили їхні діди. Плутанина руїни та зелені скріпила їх.

Невже це жидівський шлях відвідин місць колишньої трагедії з метою встановити розхитані смисли?.. Різниця та, що жиди їдуть до Белжця чи в Треблінку як люди підготовані, і там підтверджують те, про що знають наперед. А хто мені покаже екскурсії з Білого Бору чи Лігниці у край дідів?..
А. Б.: Якщо й сьогодні українці в Польщі відірвані від своїх місць, то це лише за власним бажанням. Серед нас досі ніхто не збудував політики зв’язку заходу зі сходом.
Д. Г.: Жиди мають т.зв. “місця, які кричать”. У нас стан цвинтарів становить жахливий доказ, що таких місць наше молодше покоління вже не має. Видно, що молодь із заходу не має прадідів, бо їхні батьки забули про дідів. Онуки питають: “Мій прадід? А хто то такий? Бо мій дідусь лежить під Щецином…”. Коли на цьому має бути кінець, то справді – українству мусить прийти кінець.
А. Б.: І не поможе жоден центр культури чи, точніше, ґето.
Є. Б.: Порожнеча також може по-творчому вражати, але тільки найбільш чутливих. Маємо свою трагедію, маємо своїх лемків, русинів, але не маємо своїх… жидів.

Дуже дякую за розмову.


“Наше слово” №19, 6 травня 2012 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Розмова

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*