Надія Калаш ■ КУЛЬТУРА ■ №2, 2020-01-12

Кияни милуються витворами Володимира Шагали

«Бог предвічний народився» – так називається виставка, яка відкрилась у Києві напередодні Святвечора. Національний музей народної архітектури та побуту України, більше відомий як скансен у Пирогові під Києвом, надав унікальні пам’ятки для створення експозиції в Шоколадному будиночку на вул. Липській, у філії Київської картинної галереї.

Тут можна побачити різдвяні вертепи, шопки, різні колядницькі «звізди», тематичні інсталяції, солом’яні «павуки» та картини. Частина з цих предметів подарована музею відомим галицьким етнографом і художником Володимиром Шагалою. Дивишся на ці розкішні взірці й дивуєшся, що вся ця різдвяна краса зроблена руками однієї людини з паперу, колосків соломи, тоненьких дерев’яних рейок…

Різдвяна атрибутика, виготовлена митцем, особливо цінна ще й тим, що вона є продовженням традицій Закерзоння. Адже сам пан Шагала народився в селі Клоковичі Перемиського повіту. Будучи депортованим у молоді роки, зберіг не тільки обрядовість рідної околиці, але й розвинув декоративне мистецтво Перемищини вже на сусідній Старосамбірщині.

«Нехай уся Україна колядує!»

На зорі Незалежності, у досить зрілому віці Володимир Шагала відкрив українцям загадковий світ вифлеємських звізд, різноманітних зірок, вертепів, шопок – традиційних різдвяних виробів, з якими колядував  у дитинстві.

Як розповідає наукова співробітниця Національного музею народної архітектури та побуту України Євгенія Гайова, Володимир Шагала подарував їхньому закладу дивовижну колекцію власноручно виготовлених різноманітних різдвяних прикрас і звичаєву різдвяну атрибутику в кількості 57 штук на зразок тих, що побутували в його рідній околиці. Коли працівниця музею запропонувала купити ці вироби, майстер категорично заперечив: «Ні, я дарую і хочу, щоб і вся Україна відродилася і заколядувала».

Вертепи, шопки та вифлеємські звізди Володимира Шагали – багато декоровані. У міжвоєнні роки їх робили на Перемишльщині чи не в кожному селі. Вони були з паперу, на дерев’яному каркасі.

Євгенія Гайова згадує, з якими труднощами в 1991 році вона долала шлях із Нижанковичів до Києва, щоб привезти музейним автобусом ці крихкі делікатні речі. «На початку 90-х років був величезний дефіцит бензину. Тиждень я вмовляла Старосамбірську міську раду, щоб заправили наш транспорт. Коли нарешті роздобули бензин, машина несподівано поламалася і її ледве відремонтували. Попри всі труднощі, цінні експонати таки вдалося привезти, і вони потрапили до фондів нашого музею», – розповідає дослідниця.

Своїх витворів майстер ніколи не продавав, роздаровував їх музеям та школам. Відтак нині спадщина митця зосереджена в десятках установ.

Хто такий «пан Шагала»?

Художник-етнограф, фольклорист, сільський скрипаль-віртуоз, у рідному селі закінчив початкову школу. У Перемишлі навчався на рільничо-городничих курсах, також опановував малярство. Під час примусового переселення українців родина вимушено покинула рідне село. Щасливий випадок дозволив оселитися в сусідніх Нижанковичах. У радянській Україні ризикував, малюючи карикатури для підпільного часопису УПА «Лісовик». Пізніше працював у сільському клубі художником-оформлювачем та художником на місцевій меблевій фабриці. Віртуозно грав на скрипці. Малював упродовж усього життя. Вийшовши на пенсію, віддався улюбленій справі.

Майже півстоліття митець постійно мандрував близькими й далекими околицями, змальовуючи давні пам’ятки історії та культури, збирав також фольклорні матеріали. У Нижанковичах ще пам’ятають, як «пан Шагала» їздив автобусом із зошитом, олівцем і канапкою в кишені. Поступово створив кілька десятків альбомів графічних малюнків, багато рукописних збірок, у яких відтворив культуру та побут галицького села.  У такий спосіб Шагала намагався врятувати всі ці народні скарби від забуття. Унікальні етнографічні матеріали зібрав і систематизував також у самвидавних збірках «Колись зимою в селі»,  «З минулого побуту» та ін.  Альбом «Спомини з дитячих літ» містить етнографічні матеріали про рідне село Клоковичі.

Помер у 2001 році, так і не дочекавшись публікації свого доробку. Та творчість Володимира Шагали знайшла прихильників за кордоном. В Америці через рік після смерті митця вийшла збірка його праць.

Звізда, кінь, кобилойка та коза

Шопки, виготовлені Шагалою, мають форму триярусних храмів зі сценою на першому поверсі. Триярусною формою вони нагадують традиційну церковну архітектуру Надсяння й Бойківщини. На першому поверсі – сцена. Тут встановлено дерев’яне коло, яке можна обертати за допомогою корби. Навколо нього наклеєні зображення, вирізані з картону, – пастирі, вівці, три царі, що несуть дари Христові, ангели.

Вертепний будиночок формою подібний до шопок. Але на сцені тут «діють» ляльки. У підлозі вертепу є проріз, по якому «ходять» ляльки з дротяними закінченнями. Майстер виготовляв фігури ангела, Ірода, воїна, пророка, чортів, пияка, тещі, смерті, чарівниці тощо. Центральним є традиційний біблійний сюжет, поєднаний із музичним супроводом. Театралізований різдвяний вертеп відбувався довільною, але найчастіше – віршованою мовою.

Шопки та фігурки виготовлені з дерева, глини, паперу. Часто ці матеріали майстерно поєднувалися.

Крім шопки, на Перемишльщині діти ще носили в руках дзвіницю-гарбузик, невеликі зірки на 6–8 кутів і маски коня, кобилойки та кози. Завдяки Володимирові Шагалі знаємо, що на Різдвяні свята старші хлопці ходили до рідних та знайомих колядувати й щедрувати «з кобилойкою» (дошкою у вигляді голови коня).

«У колекції Володимира Шагала є різдвяні прикраси, якими прикрашали хату на Різдвяні свята: три павуки та їжак, величезна кількість вифлеємських зірок, звізд. Вони оздоблені декоративним малюванням та паперовими кутасами. Найбільша в діаметрі зірка сягає 1 метра 30 сантиметрів. Сам пан Володимир розповідав, що інколи звізда мала до 50 рогів (кутів) із паперовими кутасами»,  – ділиться Євгенія Гайова.

Диво-зірка

Конструкція великої звізди насправді складна. Каркас для неї роблять із двох обручів, у яких пропалюють отвори, закладаючи в них роги (кути). Пані Євгенія показує, що всередині є валок, на який встановлюють свічку. Передня стінка звізди має чотири перехрестя, які утворюють вісім рівних частин, усі деталі скріплюють клеєм або тоненьким дротиком. До рогів прив’язують нарізаний папір – кутаси. На цьому робота не закінчується: все ще треба обклеїти кольоровим папером і оздобити.

Зірки та звізди великих розмірів (з ними ходили колядувати старші хлопці й дорослі чоловіки) мали всередині валок, на який кріпилися дві свічки – їх запалювали під вечір. Коли під час ходи каркас повертався корбою навколо свічок, відбувалося диво: звізда світилася різнокольоровими барвами.

«У 30-ті роки найкращі звізди виготовляли в селах Передільниця, Губичі, Трушевичі, Сераківці, Клоковичі. Робили їх із паперу на дерев’яному каркасі, оздоблювали декоративним малюванням, паперовими кутасами», – писав у спогадах Володимир Шагала.  

Нагадаємо, що відкрито різдвяні зірки у Львові з’явилися тільки в 1988 році, під час перших вертепів Товариства Лева – культурологічної організації, яка розпочала національне відродження в Галичині.

Починаючи з 1992 року, вироби пана Володимира займали центральне місце в експозиціях різних виставок, які відбувалися в музеях і виставкових галереях Києва та Львова.

Володимир Шагала залишив детальний опис виготовлення, малюнки елементів віфлеємських звізд, а також вертепів, шопок, святкових павуків із соломи. Відтак його колекція стала зразком для виготовлення різдвяних зірок по всій Україні – багато народних колективів скопіювали різдвяну атрибутику для використання її у своїх дійствах.

Та сьогодні етнографи б’ють на сполох: хоча колись шопки були досить поширені, тепер  ця традиція майже втрачена. Бо українські віряни охочіше купують готові шопки за кордоном, переважно в Італії та Польщі, або ж замовляють їх у професійних художників, котрі орієнтуються більше на західну традицію, ніж на місцеві народні взірці.

Усе це актуалізує доробок уродженця Клоковичів, спонукає до його популяризації.

***

Знімки з виставки робіт Володимира Шагали – авторки статті

Поділитися: