Роман Любий: «Ми продовжуємо традиції українського поетичного кіно»

Дмитро Десятерик ■ КУЛЬТУРА ■ №17, 2023-04-30

Український документаліст Роман Любий починав як хронікер Майдану в групі «Вавилон’13». Його короткометражки увійшли до альманахів «Сильніше, ніж зброя» та «Євромайдан. Чорновий монтаж», а повнометражний дебют War Note («Зошит війни», 2020), змонтований зі зйомок військовослужбовців у зоні АТО/ООС, визнаний однією з найкращих неігрових картин про україно-російське протистояння.

Світова прем’єра другого повнометражного фільму Романа «Залізні метелики» про катастрофу малайзійського «Боїнга 757» рейсу МН17, збитого на Донбасі російським «Буком» 17 липня 2014 року, відбулася в конкурсі World Cinema Documentary Competition кінофестивалю «Санденс» (США). Також картина взяла участь у секції Берлінського кінофестивалю «Панорама».

Поема катастрофи MH17

У «Залізних метеликах» перед режисером стояло складне завдання: вибудувати цілісний сюжет з дуже різнорідного, фрагментованого і при цьому часто аж надто відомого матеріалу. Любий компонує фільми з архівних, так званих «віднайдених» зйомок, уникаючи прямих коментарів та інтерв’ю з героями. Обставини загибелі МН17 добре відомі в ЗМІ, але відео, які могли б бути цінними саме для такого типу кіно, існує обмаль. 

Любий знаходить вихід, відступаючи від строго документальної форми. Головним прийомом, свого роду формотворчим цементом, який дозволяє усталити цілісність оповіді, стає метафора.

Це починається з перших же кадрів: група в костюмах біологічного захисту (наче з побоювань підхопити невиліковну інфекцію) знаходить у сховищі й тут же на місці переглядає бравурний радянський фільм про те, як влаштований «Бук». Там усе, як має бути: суворі чоловіки у формі перед моніторами, установка 9А310, ракета 9М38, «ціль уражено». Пізніше ці репліки минулого виринають у більш моторошних комбінаціях.

Озвучуючи за кадром перелік імен загиблих, Любий на потойбічному чорно-білому полі соняхів вишиковує чергу пасажирів на вже збитий  літак.

В іншому біхромному моменті двоногі істоти в хакі з розмитими обличчями (так само сховані обличчя в окупантів і проросійських зрадників, які хвацько фотографувались на тлі решток літака в 2014-му) вдираються в будинок свідків катастрофи, танцюють з ними під пісню з іншого пропагандистського фільму, затикаючи їм роти. 

Ми спостерігаємо, як у ангарі в Голландії в рамках розслідування реконструюють кабіну пілотів і частину фюзеляжу «Боїнга», і водночас через паралельний монтаж бачимо процес складання такого самого літака на заводі.

Звісно, тут є більш-менш відомі записи телефонних переговорів винуватців трагедії, зйомки падіння літака на мобільні зі зловтішними коментарями проросійських мешканців. У хід ідуть і комп’ютерна графіка, і телерепортажі з суду в Голландії. Ті самі «залізні метелики» – вражаючі елементи боєголовки ракети «Бука» – з’являються в анімації, коли ними грає дитина. Ще один прикінцевий анімований епізод наче намальований невмілими малечими руками – про живих голубів, що летіли в багажному відсіку. Режисер розсипає отакі непрямі згадки про дітей по всій історії, і кожний такий акцент чим далі, тим болісніший.

З кожним стилістичним поворотом Любий візуально наближає війну безпосередньо до нас. Аж до проклятих днів наприкінці лютого минулого року, до обрушеного мосту через Ірпінь. 

Так, без закадрових коментарів і головного героя, перед нами постає трагедія МН17 – як одне зі злодіянь нелюдської сили, котру здатні зупинити тільки ми.

«Хочу взяти на себе місію говорити не про війну під час війни»

 Роман Любий розповів «Нашому слову» про те, як він робив «Залізних метеликів», яким не має бути сучасне українське кіно, а також про свій новий анімаційний фільм (далі пряма мова героя статті)

Я хотів надати якоїсь форми всьому цьому матеріалу, зібрати його. А паралельно думав, де і як використати фізичний театр і хореографію. Для мене це зручний метод, щоби щось сказати. Тому що не треба шукати слів. Я вже знаю, що хочу сказати щодо того чи іншого феномену, і з хореографією це дуже просто. Танок про смерть, наприклад. Слова тут недостатні. 

Або візьмемо сцену з місцевими мешканцями, яким затикають роти. Це можна було б розказати декількома вирізками з допитів сепаратистів. Вони є в мережі. Полонені розповідають, як вони об’їжджали місцевих і намагалися їх вмовити, що то був не цивільний літак, а український військовий вантажний. Тобто йдеться про конкретну ситуацію, а разом з тим про тамтешній триб існування. Місцеві, бодай частина, розуміють, що таке «ЛНР» чи «ДНР», але все одно живуть у самоомані. Ось, розумієте, мені навіть складно це описати в розмові. Здається, що доступніше я можу виразити це жестами. В кожній хореографічній чи анімаційній сцені «Залізних метеликів» непрості концепції, а якщо я починаю їх розтлумачувати, вони втрачають сенс. Як сни. 

На «Санденсі» були три українських фільми про війну: «Залізні метелики», «Клондайк» Марини Ер Горбач, «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова. Там, до речі, унікальна українська спільнота. Нас із Черновим покликали на радіо, і так чомусь сталося, що я розповідав про те, наскільки важлива тема Маріуполя для українців, а Мстислав більше про МН17. Ці фільми відчуваються як шматочки одного пазлу, ми одне одного доповнюємо, теми перетинаються. Майже як трилогія. 

Всі калькуляції і уявлення про мою аудиторію не відповідають дійсності. Бо наш перший показ на «Санденсі» був для професійної, кіноіндустріальної публіки й відбувався в найстарішому кінотеатрі. Але ці фахові глядачі на сеансі дуже дивно поводилися – хтось кудись ходив, частина жваво реагувала, коли треба було реагувати, але загалом якось незрозуміло. А наступні покази були в основному для місцевих. В залі була публіка віком понад 50 років, прості американці в капелюхах, і вони повідкладали свій поп-корн на 15-й хвилині. Вони залишилися на розмови зі знімальною групою і навіть після: «Нічого собі! Так ви з України? І живете там? І повертаєтесь туди?!» Дуже, в саме серденько. Тож так, наша цільова авдиторія може бути зовсім не та, як ми собі уявляємо.

Окреме завдання «Залізних метеликів» – поділитися цією, як на мене, притаманною українцям поетичною формою мислення.  Я показував пів року тому друзям-білорусам, що служать у батальйоні Кастуся Калиновського, «Білого птаха з чорною ознакою» Юрія Іллєнка. Сам передивився і думаю: «Який офігенний фільм. Чорт, а ми ж реально продовжуємо українське поетичне кіно!» Це просто те, як ми фільмуємо, незалежно від історичного періоду. Ми не те що свідомо продовжуємо школу, а так саме виходить. 

Мене трохи парить, що всі, хто, наприклад, раніше знімав хіба що рекламу чи телешоу, кинулися робити документалки про війну. Це, звісно, дивно. Але я не знаю, яким має бути наше кіно зараз. Головне – аби все однаковим не було. Взагалі я переживаю, аби ми не виробляли кіно тільки про війну, щоб не застрягли в цій «балканізації». Хочу взяти на себе місію розмовляти не про війну під час війни. Хочу зняти мультик. 

Мій задум анімаційної картини базується на збірці коротких оповідань «Нечиста сила» про українських демонів, написаній Василем Королівим (Старим) у 1920-х роках. Всі ці перекази він збирав по селах, а потім олітературив. В його світі люди дуже дивні створіння, яким не варто довіряти. Вони сліпі, глухі і нерозумні. Їх постійно треба витягати з халеп. Ця самокритична перспектива здається мені корисною. 

Головний герой – журналіст, якому нечисті сили дають змогу пожити з ними і писати про них. У Короліва коротко сказано, що в 1920-х людство почало таке витворяти, що той журналіст вирішив і не повертатися до людей. На конгресі до кожного привида і сутності Вій приставляє наглядача – х’уху.  Вони цікаві тим, що в них немає жодного призначення. У всіх є, а в них ні. І це мені здається цікавим. Якісь такі буддійські штуки.

Що ж до втілення, то це буде мішанина з усіх технік на світі: і покадрова анімація, і мальована, і маріонетки. Плюс до всього – демонології всі різні. Кожному личитиме своя техніка: Вовкулака, в якого є фізичне тіло з шерстю, буде лялькою, а Літавиця, котра не має конкретної фізичної подоби, буде мальована, напівпрозора. Є Мара, в якої немає навіть обрисів, вона наче як не існує, завжди прикидається чимось, мариться – для неї своя техніка. І це може бути хороший випадок міжнародної продукції. Сюжет починається зі світового конгресу нечистих сил на Лисій горі під Києвом. Нащо я сам малюватиму польського Чорта Борута? Знайду поляків, вони його зроблять. Ірландці намалюють ельфів. Всі зроблять своїх. 

А після мультику я хотів би зняти фільм жахів.

Поділитися:

Категорії : Культура

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*