Тетяна Данюченко ■ УКРАЇНА ■ №49, 2019-12-08
25 листопада в Українському домі у Варшаві відбулася зустріч зі звільненим заручником Москви – журналістом Романом Сущенком. Разом з ним приїхали його дружина Анжела та дочка Юлія. Модерував захід його колега, журналіст Укрінформу Юрій Банахевич.
За першою освітою Роман – інженер, працював журналістом Укрінформу у Франції. Його заарештували у 2016-му у Москві та засудили на 12 років. З них він відсидів три, спочатку в столичному СІЗО “Лефортово”, потім його етапували в колонію в Кіровську область. Звільнили Романа 7 вересня 2019 року, разом з кількома десятками інших українських заручників, зокрема і режисером Олегом Сенцовим.
Сенцов був з візитом у столиці Польщі минулого місяця. Саме він став обличчям, іконою бранців Кремля, саме його ім’я звучало найбільше, не можливо було не поважати його героїчні стійкість та витривалість – у полоні він голодував майже 5 місяців. Побачити Олега у Варшаві прийшла повна зала людей, несамовиті емоції вирували того вечора, проте сам герой виявився хоча і мужнім, але небагатослівним та стриманим чоловіком. Натомість Роман Сущенко на зустрічі був відкритим, поділився багатьма подробицями арешту, свого перебування в тюрмі, спілкування з в’язнями та охороною, спробами не полишати інтелектуальне життя в ув’язненні, а також екзистенційним досвідом пережитого.
Ув’язнення: вирок 12 років
В день захоплення у Романа були тривожні відчуття. Він шкірою, потилицею відчував увагу до себе, але не розумів причину власної напруги. Вже потім стало ясно, що за ним стежили.
Зі слідством Сущенко співпрацювати відмовився та весь час вірив у звільнення. Коли дізнався, що строк за його статтею передбачає до 20 років ув’язнення, одразу подумав про родину: як же вони без нього весь цей час. За тюремними правилами в’язні здають усі особисті речі, але обручка залишилася на його пальці, охоронці так і не змогли її зняти – тож вона стала надією, символом і знаком свободи. З’являлася інформація про інших іноземців, яких росіяни також затримували, засуджували на тривалі строки, а потім обмінювали на полонених фсб-шників. Тому віра в обмін залишалася, а юридична боротьба тривала. “Про тебе подбають, тримайся”, – сказав адвокат. По двох роках у СІЗО було винесено вирок: 12 років, міждержавні переговори обірвалися, почалася підготовка до етапування в колонію. Але незважаючи ні на що, віра у Романа залишалася, він намагався ставитися до всього філософськи, навіть з гумором, намагався не стресувати. Фізичних тортур до нього не застосовували. Він просто вірив, що рано чи пізно день звільнення настане – і він настав.
Колонія: кожного дня обшуки, відеоспостереження 24/7
Ритм життя у в’язниці зовсім інший, розпорядок дня усталений, нудний, обмежений, до цього важко звикнути на свободі, перелаштуватися. Там все підпорядковано одній репресивній меті – подавити волю до спротиву. Такі випробування, перебування в ізоляції кілька років накладають певний відбиток на психіку і здоров’я людини. Роману досі сняться сни про той час, він відвідує психологів.
За його словами, колонія радикально відрізнялася від СІЗО: у слідчому ізоляторі було відносно вільніше, один з сусідів навіть пальми в горщику вирощував, а от в колонії Сущенка утримували у штрафному ізоляторі, де треба було вставати о 5-й ранку, забирали постіль, і люди перебували цілий день у 5-6-місних камерах сидячи або стоячи. Вмикалося прогандистське радіо або записи, де левітанським голосом зачитували правила поведінки у в’язниці. Кожного дня були обшуки, відеоспостереження тривало 24 години на добу, періодично проводилися виховні бесіди. Звичною частиною розпорядку була прогулянка, читання книжок, написання листів. До душу в’язні потрапляли два рази на тиждень на 20-30 хвилин. Спілкуватися з іншими арештантами можна було через замкнені двері камери, через відкриті вікна або через каналізацію.
В Кірові сиділи місцеві, вони здебільшого нічого, крім своєї провінції, не бачили, дехто навіть школу не скінчив. Тож розпитували у тих, хто мав ширший кругозір, як там за кордоном. Інформаційний голод давав про себе знати: багато хто не міг дозволити собі передплату газет чи купівлю книжок.
200 книжок та 2-3 картини в місяць
Щоб відволіктися від пекла, в якому перебував, Роман ще в СІЗО почав малювати. Виходило 2-3 картини на місяць, медитативне зосередження на вимальовуванні дрібних деталей рятувало психіку, було розрадою.
Потім почав отримувати листи та листівки – це єдиний зв’язок, який поєднує в’язня із зовнішнім світом та відіграє роль енергетичного джерела. Писали росіяни, яким було соромно за режим, писали українці, поляки – загалом люди з усього світу. Були друковані листи, були і писані від руки, останні – більш емоційні, в них відчувалася частка людини. Така підтримка не дозволяла духу зламатися та давала силу дивитися в очі поневолювачам.
Проте цензура не завжди пропускала кореспонденцію, доходило до маразму: з надрукованої типографічним способом листівки вирізали слова, ставили штамп “цензура” та надпис “дозволено спілкування лише російською мовою”, хоча за правилами протягом 7 днів мали дати переклад. В колонії начальником був чоловік з Харківської області – він дивився листи, не бачив там нічого кримінального і пропускав, а коли його звільнили, цензор почала методично замальовувати в листах кожну українську літеру.
В ув’язненні Сущенко прочитав більше 200 книжок. В СІЗО була можливість замовляти книги через Інтернет: вірніше їх замовляли з волі – а Роман отримував. Після етапування там їх і залишив. Можна було також передплачувати газети: в СІЗО щомісяця, в колонії – раз на півроку. До українських видань майже не було доступу, тижневик “Дзеркало тижня” перестали привозити через кілька місяців, проте, як це не смішно звучить, пропонували “Виноградарство” чи “Мисливство”. Російські ж видання можна було виписувати вільно, тож Роман читав “Коммерсант”, Литературную газету”, “Новый мир”.
В книжках можна було знайти схожий досвід на той, в якому він перебував. Це допомагало виживати – читаючи подібне, людина розуміє, що бувають речі набагато гірші. Такими важливими книжками для Романа стали: “Шантарам” Ґрегорі Девіда Робертса – автобіографічний роман про австралійського в’язня, який втік до Індії, та його подальше життя в трущобах і злочинному світі – історія схожа на боллівудський фільм, але має багато сенсів, “Метелик” Арні Шар’єра – також автобіографічна історія про в’язня, який безневинно отримав 25 років каторги та намагався втекти й вижити в районі Карибського моря, а також романи Джеймса Клавелла, зокрема “Король щурів” про табір військовополонених.
В СІЗО можна було слухати російські “Радіо Маяк” або “Бізнес ФМ”. Вони були навіть корисними. Так, поради дитячого психолога, що він чув тоді по радіо, після звільнення стали в нагоді. Роман з успіхом застосовує їх на практиці, порадив друзям та вчителям дітей – ті в захваті. В колонії було гірше, по радіо крутили або пропаганду, або шансон.
Життя після звільнення
Найбільше бажання після звільнення було обійняти близьких, побачити дружину, дітей, матір, надолужити роки ув’язнення, малого сина він не бачив всі ці три роки. За час перебування Сущенка у тюрмі помер його батько, тож першим ділом він з’їздив на його могилу.
Після в’язниці у Романа відбулася переоцінка цінностей, він по-іншому став дивитися на речі, став більше цінувати відносини, дбати про те, щоби їх не втратити.
Зараз він повернувся у журналістику, збирається займатися громадською діяльністю, допомагати іншим в’язням. Треба їздити по світу, розповідати про свій досвід, вважає Роман Сущенко – так і робить: перед візитом до Варшави був у Франції.
Невипадково два місця в першому ряду на зустрічі залишилися символічно пустими. На них лежали роздруківки з прізвищами інших в’язнів-журналістів. Це Станіслав Асєєв, який перебуває в Донецьку, і Микола Семена, котрий є в Криму. Боротьба за їх звільнення триває.
Фото – Тетяна Данюченко
