ЛЕМКІВСЬКА СТОРІНКА ■ №10, 2019-03-10

Під час Х З’їду Об’єднання лемків (ОЛ) ми поспілкувалися з лемком, автором численних книг, українофілом та віднедавна – новообраним головою ланки Об’єднання лемків в Усті-Горлицькому.

Я родом з Варшави, а точніше – з Ґродзіська-Мазовецького повіту, а мої батьки походять із Лемківщини, з сіл Лосє і Климківка. До Канади я виїхав на початку червня 1997 року й одразу став членом Об’єднання лемків у Канаді. На той час у Торонто жили вже двоє братів моєї дружини.

Що цікаво – оскільки я приїхав до Канади по візі через Австрію, через 10 місяців подавав документи для отримання посвідки на постійне проживання. І як ти думаєш, хто займався процесом легалізації мого статусу мігранта в Канаді? Робила це Марійка Бандера, внучка Степана Бандери. Це певна характерна річ – оскільки я народився у Польщі, то ніколи не міг мати українського громадянства. А я люблю Україну. Під кінець оформлення мого статусу в рубриці, де зазначається національна мова кандидата, Марійка вписала «українська». За 10 місяців я вже був громадянином Канади. А коли до мене приїхали діти з дружиною, вони також стали громадянами Канади. Я маю подвійне громадянство.

Там я весь час працював, щоправда, нелегально, бо тоді дозволів на роботу нам не видавали. Довгі роки я працював в німецько-канадській фірмі, яка називалася «Grand meet packers» – там люди просто пакували м’ясо до коробок і відсилали їх у певні регіони Канади. Громадською діяльністю я займався у лемківських організаціях: 3-4 роки очолював там перший за номером відділ Об’єднання лемків Канади та організовував різні українсько-лемківських подій. Ми влаштовували свої «ватри», українські лемківські культурні фестивалі. У Канаді українці, які займаються танцями і грою на бандурі, за майстерністю посідають друге місце на світі. (…) Цього мені бракуватиме.

Канадці дуже добре ставляться до українців. Там статус українця вищий, від поляка.

До мого переїзду, я не був членом  Об’єднання лемків у Польщі, але належав до управління ланки Українського суспільно-культурного товариства у Варшаві разом з Анею Храник та Юрієм Рейтом. Десь два з половиною роки тому я переїхав до Польщі, то купив квартиру в місцевості Жерардів.

Чому я повернувся сюди? Через низку причин. По-перше, ми розійшлися з дружиною. Були свої причини, я подав заяву на розлучення, не буду розповідати деталей. По-друге, мої діти вже цілком дорослі, мають своїх дітей, я двічі став дідусем. А по-третє, я мав до кого сюди повертатися: тут у мене мама, сестра, яка живе недалеко від Зеленої Гори, та й брат у Варшаві. І ми тримаємося разом.

Я і надалі мешкаю під Варшавою. Але буду перебиратися до Устя-Горлицького, де мене обрали головою місцевого гуртка Об’єднання лемків. Я мав зустріч із вуйтом і ми обговорювали надання нам території під лемківську корчму. Намагаюся робити конкретні речі.

Більшу частину свого життя я проводив відпустки між Україною та Польщею. Мені завжди казали: «Рома, ти не українець, ти лемко». Чи то лемки, чи українці, наше коріння – з Київської Русі. Я однаково люблю й Україну, і Лемківщину, але, мабуть, Україну більше.

Я не тужу за Канадою. Люблю писати, це моя пристрасть. Я пишу коротенькі оповідання, тому мою книгу «Галерея» можна почати читати у будь-якому місці – неважливо, з середини чи з кінця. З досвіду написання власної книжки я зрозумів, що, окрім таланту, треба мати уяву. У мене дуже багато книжок, хіба що Богдан Гук має більше.

Поділитися: