Юлія Камінська ■ ІСТОРІЯ ■ №13, 2024-03-31

Початок ХІХ століття – це епоха формування української культури та нації загалом. Саме в цей період зароджуються  нові суспільно-історичні тенденції, які зумовлюють появу й утвердження національного духу та свідомості. Серед новітніх тогочасних літературно-мистецьких явищ і течій виокремлюється романтичний напрямок. Одним із представників тієї культурно-мистецької доби, який започаткував байку як літературний поетичний жанр, був Левко Іванович Боровиковський.

Його літературний доробок у контексті ХІХ століття вагомий і багатогранний. Він складається з байок, балад, пісень, дум та перекладів – понад 600 байок, понад 1000 прислів’їв та приказок, 200 українських народних пісень. Натомість за життя поета було надруковано лише 13 поезій, решта залишились у власних нотатниках і опубліковані вже у наші дні. Іван Франко був суворим критиком, але високо цінив манеру, стиль та силу поетичного слова Боровиковського: «Мова його – чиста і гарна». 

Народився Левко Іванович Боровиковський  22 лютого 1806 року в с. Мелюшки Хорольського повіту Полтавської губернії в родині дрібного поміщика. Дід поета, миргородець Лука Боровик, походив зі старовинного козацького роду. Він добре малював і грав на гуслях. Свої вміння передав майбутнім поколінням: сину Івану та онукам. Сам Левко Боровиковський зі своїми синами також захоплювався малюванням. Тому селяни по-вуличному, по-сусідськи називали Боровиковських Маляренками, а куток, де вони мешкали, – Маляренківщиною. Техніку читання й письма Левко опанував вдома, а далі вирушив до Хоролу і вступив до повітового училища (1822-1826).  

Студентські роки

Після закінчення училища став студентом Харківського університету етико-філологічного відділення філософського факультету. Тут почав робити перші кроки у літературу, завдяки поету Гулаку-Артемовському, який викладав там російську та польську мови, керував студентським літературним гуртком. Навчання легко давалося Левкові – окрім латини та польської, він вивчав перську та французьку мови, філософію, історію, географію. 1826 року було опубліковано перший твір Боровиковського у часописі Миколи Карамзіна «Вѣстникъ Европы». Це була патріотична поема-билина, написана білим віршем. На другому курсі, 1827 року, він почав укладати український словник, робив це дуже ретельно і прискіпливо, як і належить студенту-словеснику. У Харкові тоді вирувало студентське творче життя – молоді інтелектуали видавали перший україномовний часопис «Український альманах», займалися пошуковою роботою – збирали на теренах Харківської та Полтавської областей народні пісні та думи, створюючи таким чином джерельну базу за жанрами: патріотична поема, балада, билина, пісня, вірш. І тоді саме балада стала його улюбленим жанром, що пов’язує минулу епоху з прийдешньою. 

Становлення поета-романтика

Боровиковський почав писати виключно українською мовою. Балада «Маруся» стала визначальним твором у доробку поета, де він заклав основи європейської романтичної поезії. У студентський період було опубліковано твори «Два ворони», «Гайдамаки», «Фарис», «Бандурист», «Ледащо». Пізніше з’явилися переклади на українську мову «Кримських сонетів» та поеми «Фарсис» Адама Міцкевича. У своїх перекладах Боровиковський намагається додати українського колориту – заміщує російське українським, щоб побороти таким чином стереотип української меншовартості, тобто поет робить акцент саме на українській ідентичності, підносить українську культуру, мову, поетичне слово. Наприклад, у творах Пушкіна замість богатиря вводить козака, замість молодої хазяйки з’являється молода козачка, замість пейзажів російської природи – опис української. 1830 року Левко Боровиковський закінчив університет і здобув ступінь «кандидата на отличие». Після закінчення університету впродовж шести років працював у Курську як педагог – викладав у гімназії історію, географію, латинську мову, а також був завідувачем бібліотеки. Боровиковський виступає за поширення освіти серед народу, вбачаючи у цьому «благо суспільне й особисте». На його думку, освіта виховує гуманні почуття, а «без глибокої освіченості можна стати жорстоким руйначем».

Високо цінував діяльність Левка Боровиковського Євген Гребінка (український письменник, байкар, видавець). Він видав у Петербурзі альманах «Ластівка», де поряд із творами Тараса Шевченка та Івана Котляревського розмістив також твори Боровиковського. Упродовж свого життя Левко Боровиковський стояв на захисті української мови. Він дотепними і мудрими байками, колоритною поезією доводив, що  не лише «смішне й низьке», а також «високе» можна передавати українською мовою. І оригінальною творчістю, і перекладами, і працею в царині фольклористики та мовознавства майстер романтичного слова збагатив скарбницю духовної культури українського народу. У листі до свого товариша фольклорист відверто зізнавався: «За Україною душа моя болить».

У 1831 році в «Українському альманасі» Ізмаїла Срезневського опублікували баладу «Козак». У вступному слові до збірника записаних поетом народних приказок і загадок Левко Боровиковський писав: «Моя мати – Малоросія: вона мене голубила й годувала, на все добре наставляла. Як щира дитина, я її слухав – і повік не забуду, що вона мені говорила, як на все добре вчила».

У 1852 році була видана збірка «Байки і прибаютки» (177 творів), що стала єдиною книгою, опублікованою за життя автора. А взагалі упродовж свого життя він написав 20 пісень, 26 п’єс, понад 600 байок. Свого часу його байки мали неабиякий успіх. Чимало образних висловів із них перейшли у фольклор, наприклад:  «Хто сам собі дає зарік – пропащий чоловік», «В неділю б’є поклони в церкві пан, аж шкура запотіла, а цілий тиждень б’є хрестьян за діло і без діла», «Моя байка – ні бійка, ні лайка: нехай ніхто на себе не приймає, а всяк на ус мотає, – хто вуса має» та інші.

Родина та особиста трагедія

Сімейне життя для Левка Боровиковського розпочалося у 35 років, і одночасно з цим починає йти на спад його творче життя. У 50 років поет-романтик припиняє літературну діяльність – його спіткала важка психічна хвороба. Мізерної пенсії не вистачало на утримання і виховання п’ятьох дітей. Старший син поета Олександр успадкував від батька літературний хист і любов до поетичного слова та українського фольклору. Він написав розвідку «Жіноча доля за українськими піснями». Пізніше Олександр став видатним судовим діячем. На стан Левка Боровиковського вплинули негаразди, що випали на долю другого сина Платона. 

Юнак навчався у Кадетському корпусі та брав участь у бунті вихованців проти адміністрації. За це його заарештували та суворо покарали. На засланні він писав оповідання з життя в’язнів, деякі навіть публікував. Додому він повернувся вже після смерті батька. 

Байки Боровиковського переважно мають побутову тематику. На основі народних прислів’їв та приповідок написано такі твори, як «Москаль і Мотря», «Свій дім – своя воля», «Йолоп Клим», «Жевжик», «Хома», «Учитель», «Злодій», «Потакач» та інші. Замість широкої повчальної кінцівки, Левко Боровиковський подає у своїх байках мудрі афоризми, виражені приказкою або прислів’ям. Наприклад: «Не все те золото, що блищить» («Трухлявина»), «Сова хоч спить, та курей бачить» («Курча»), «П’яному і море по коліна» («П’яний»), «Хто солодко живе, той гірко вмирає» («Мети»), «На здогад буряків, щоб дали капусти» тощо. 

Нелегким був життєвий шлях поета-байкаря та його творів. Лише 1967 року вперше побачило світ повне зібрання творів Левка Боровиковського, куди увійшли, окрім віршів та байок, прозові, фольклорні твори та особисті нотатки.

Останні роки Левка Боровиковського минули у рідному селі Мелюшки. Він вів дуже усамітнений спосіб життя, але попри злидні та хворобу, все ж продовжував укладати словник української мови. На жаль, завершити його не встиг… Дехто вважав, що поета вже немає серед живих. Він дожив майже до 84 років, помер 26 грудня 1889 року, похований на кладовищі неподалік його садиби. 

Поділитися: