«Розпорошені»: успіхи і проблеми українців у Познані

 Аліна Кувалдіна ■ ГРОМАДА ■ №52, 2020-12-27

Анна Шафранець – голова гуртка Об’єднання українців у Познані з 2017 року. Вона розповідає, чим займається ця організація, які є особливості життя українців у Великопольському воєводстві і як відрізняється ментальність мігрантів та етнічної меншини – читайте далі у нашій розмові.

Відкрилися, аби зберегти уроки української

У Познані – дуже специфічна організація. Тут є багато українців, але їх важко зібрати в один гурт. Мігранти переважно об’єднуються між собою. А тих, що асоціюються також із нацменшиною, – небагато. Вони або приходять до церкви, або приводять дітей на уроки української, і ми знаємо їх звідти. Ці люди дуже цінні, ми також вчимося від них. Вони показують нам, якими б ми були, якби народилися в Україні.

Наш гурток відкривався у Познані кілька разів. Востаннє – у 2017 році, передусім для того, аби в місті не скасували уроки української мови. У познанській адміністрації сидять люди, які не знають, за якими законами ми повинні вивчати українську: як іноземну (дві години на тиждень) чи як мову національної меншини (дев’ять годин). Щороку у нас забирають години і ми щороку пишемо листи. Зараз таки маємо дев’ять.

Ми збираємося в парафіяльному залі при греко-католицькій церкві. Заходи проводимо різноманітні, для різних потреб. Звичайно, останнім часом наша діяльність призупинилася у зв’язку з пандемією. Сподіваємося, що скоро вона відновиться.

У лісі біля озера ми проводили ватри. Кожен приносив з собою їжу. Раніше організовували таке двічі на рік – з нагоди закінчення шкільного року і його початку. Але тепер робимо один раз, щоби було більше учасників.

Ми організовували також парафіяльний ярмарок, на якому збирали гроші на іконостас. Церкву можна назвати центром гуртування етнічних українців. Крім цього, є університет – він збирає усіх, хто любить українську культуру. І саме вони проводять захід «Українська весна». Це дуже цінно, ми також любимо їхні події. Вони добре організовані, нам не потрібно у цьому допомагати. Хіба що заповнити якісь анкети, сконтактувати людей тощо. 

Ми, зі свого боку, помітили, що в Познані мало заходів для дітей – і зробили для них майстерні. Це все відбувалося в парафіяльному залі, тож не потребувало фінансування. Ми проводили також дитячу дискотеку. Одного разу зробили захід, на якому малеча бавилася кубиками Lego і грала в «Бінго!» українською мовою. Усім це дуже сподобалося.

На такі події приходять і діти з української меншини, і тих, хто приїхав з України. Зазвичай тих, які хочуть тут лишитися.  З ними у нас краща комунікація. Хто знає, що затримається тут на довше, – хоче спілкуватися з дітьми українською. Загалом є два різновиди мігрантів: одні розмовляють між собою російською і хочуть, аби дитина також знала українську, а інші – говорять українською, але дитина ходить до польської школи, а вдома також частіше звучить польська. Тож ці люди хочуть навчити дітей мови. 

Один народ – різні ментальності

Є дуже велика різниця між нами й українцями, які мігрували. Я, наприклад, хочу, аби діти знали українську, ходили до церкви, а вони – не бажають. Їм це часто байдуже. «Раз Бог один, то піду в костел, бо це близько…».

Мені здається, що вихідці з тих родин, які вважають себе «європейцями», швидше за все, не збережуть своєї національної ідентичності. Бо дитині буде все одно, якою мовою вона розмовлятиме. Вона не ходитиме до православної або греко-католицької церкви – отже, не відчуватиме приналежність до своєї малої Батьківщини.

Я також розумію, що сприймаю світ «згідно з польськими реаліями». Наприклад, ми робили у церкві зустріч, я сказала дівчатам – приходьте, принесіть випічку, а чай і кава є. Я не подумала, що вони нічого не спекли, бо для цього не було умов: у них немає духовки або вільного часу. 

Не все виглядає так, як я собі уявляю. Приїжджі дівчата мусять дуже багато працювати. Особливо старші, які не мають освіти. Або ж ті, чия освіта не дозволяє працювати на вищих посадах. І їм доводиться тяжко заробляти на життя.

Та й ставлення до українців не завжди позитивне, хоч воно і змінилося з часів мого дитинства. Наша сім’я була єдиною українською на все село. Коли я була мала, хтось мене обізвав «ти українко єб..на», а сусідка підійшла і сказала: «Що ти хочеш від неї? Українка – так само, як полька, лиши її». І від мене відчепилися. 

А основна проблема українців у Познані – те, що ми розпорошені. Хотілося би, аби ми більше бували разом, частіше збиралися. І щоб наші діти також зберегли свою мову та культуру.

Фото авторки статті

Поділитися:

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*