Кася Комар-Мацинська ■ ПОГЛЯДИ ■ №20, 2022-05-15

Сьогодні дівчата варять борщ. Коли я питаю, чи це правда, що в українському борщі може не бути буряків, а лише дуже багато капусти та помідорів, вони не погоджуються. Ну, тобто за звичаями їхніх регіонів точно має бути буряк. Дівчата щодо цього згодні однозначно, хоча й не походять з однієї частини країни. Галя приїхала сюди зі Львова ще у березні, Таня – з Одеси у середині квітня. Зараз Таня стоїть біля плити і швиденько ріже капусту, червоний перець, укроп. Каже, що вона – у жодному разі не фахова кухарка, але виховала трьох дітей, тобто можна сказати, що трохи професійна. При цьому зараз вона передусім волонтерка. Мешкає в одній з кімнат Народного дому разом із дітьми, «двері в двері» з Майєю, яка разом із дочкою приїхала з Києва, а перед цим – з Донецька. Майя – подвійна біженка, вперше вона втратила дім у 2014 році. У цю хвилину вона, мабуть, чергує на вокзалі, бо її разом з нами немає.

Таня працює дуже оперативно, на кухні почувається як одна із головних. Учора вночі спекла торт «Наполеон», який ми зранку їли до кави. Сьогодні її діти забажали собі борщ, а на завтра Таня обіцяла нам одеські «плацинди», бо виявилося, що ми не знаємо, що це таке – ані я, ані Галя, ані Оксана (справжня, професійна кухарка), яка також приєдналася до нас. Чи «плацинди» це щось на кшталт млинців? Пампухів? Чи чебуреків? «Чекайте (пауза).

Я вам поясню. – Таня із задоволенням вимахує ножем. – Дивись. Береш тісто, качаєш. Дрібненько треш картоплю, посипаєш кропом та зеленою цибулею, додаєш сіль, прикриваєш тістом та смажиш на сковорідці. Начинку можна додати різну – м’ясну, з грибочків, сирну.

Тобто так, це трохи як чебуреки. Але треба все-таки спробувати самим», – обіцяє Таня. Ми її ловимо на слові. Вже кілька тижнів у Народному пахне справжнім, рідним домом. Завдяки пожертві Державної нотаріальної ради ми змогли зробити швидкий ремонт кухні, а завдяки постійній співпраці з гуманітарною організацією «Oxfam» – відповідно обладнати приміщення. Проте за справжній настрій цього місця відповідають люди. У нашому випадку каталізатором змін стала спільна підготовка великоднього сніданку. Ми його планували з думкою про новоприбулих українців: тих, хто опинився тут ненадовго, тих, хто постійно волонтерить, і тих, хто у Перемишлі
зостанеться на довше, кому вдалося знайти прихисток. Отже, поки на кухні виростали традиційні дріжджові паски, усі ходили навшпиньки та стежили, щоби навколо панували тиша та спокій.

Утім, дріжджове тісто буває примхливим, тому про всяк випадок Галя і Оксана, які взяли на себе випікання пасок, поставили на сторожі кухонних дверей «цербера», одного із членів з нашої команди – Ярослава. Він (за словами очевидців) проганяв усіх, хто міг грюкати, робити протяг або починати сварки.

Розповідаючи про це, дівчата сміялися, бо не всі паски «підійшли» (не у всіх піднялося тісто). Коли таке сталося з першою, вони навіть тішилися, бо могли з повним правом нею поласувати за-
вчасно. Але коли таке сталося увосьме, нікому вже не хотілося радіти. Зрештою ніхто не нарікав: пасок вийшло з 60, ми їх доїдали ще декілька днів після свят. А ще – знайомі, які нещодавно переїхали зі Львова, потім розказували, як у Велику суботу гуляли містом і шукали, де у Перемишлі можна купити паску. Коли зрозуміли, що ніде, зайшли до Народного дому і заодно пожалілись на свої безуспішні пошуки. Як можна здогадатися, вийшли звідти вони з пахучим і ще теплим кругленьким сувеніром.

Я пишу про це не лише тому, що дуже круто, коли у величезному будинку пахне солодким, свіжим варенням або яблучним пляцком, який, обпікаючи губи, ми всі їмо, доки він ще теплий: біженці, волонтери, працівники та навіть поліцейські, які охороняють українське консульство (воно діє у Народному домі вже більше місяця). Це домашнє готування створює реальне відчуття прихистку. Воно «годує» тих, хто стає новим господарем цього місця, хоч ще вчора був змушений залишити власну домівку. Воно живить теж нас – тих, хто сидить у Народному домі довгими годинами, чергує днями й ночами, на свята та вихідні, приводить гостей, дітей, зустрічає почесні делегації з усього світу, пише заяви та складає плани на наступні місяці. Та понад усе це відчуття додає сил тим, хто лише вчора перетнув кордон і опинився у притулку, у театральній залі.
Чия дитина лежить з температурою, хто залишається в лікарні, чий чоловік не відзивається з фронту, чия сестра має проблему з оформленням документів, у кого вся сім’я залишилася без грошей та багатьох інших – у кого інша, своя власна важка історія.

Фото авторки статті

Ця атмосфера, яка утворилася «на кухні», є також беззаперечним доказом жіночої сили. Це зовсім не ознака мого стереотипного мислення: я не вважаю кухню типовим жіночим місцем, бо сама зараз (м’яко кажучи) не дуже «кухонна». Проте у випадку Народного дому я перебуваю у постійному захваті від тих, що творять «кухню»: Оксани, Галини, Тані, Майї, Ліди, всіх Ірин
та їхніх подруг, нових сусідок і старих свах, а також місцевих дівчат – меншинних українок та їхніх нових товаришок польок. Кухня – це в нас перший, автоматично спільний, простір активності та інтеграції. Мабуть, тому, що вона функціонує на рівні забезпечення основних потреб та є максимально інклюзивною: приєднатися може кожен. Просто миєш, ріжеш, вариш і можеш паралельно балакати або і їсти, обмінюватися досвідом, спогадами і рецептами. Це класний метод познайомитись, який варто підтримувати та розвивати.

Ліля, з якою я працюю в офісі Народного дому, саме з’їла борщ Тані. Повернулася до роботи і каже, що заходячи на нашу кухню і бачачи, як жінки там працюють, куховарять чи просто розмовляють (про розсольник, капусняк з перловкою, шубу; про дітей, батьків, родичів, про Львів, Київ, Донецьк, Одесу, Дніпро), вона готова кинути свій дім та мешкати з ними на кухні. Я дуже добре її розумію. Ліда, ще одна волонтерка з новоприбулих, нещодавно навіть позичила у когось швейну машинку і тут же перешивала постіль. Тобто нам буде і на чому спати.

Дівчата, які тут працюють або волонтерять, усі як одна – талановиті, працьовиті і хоробрі, навіть коли я бачу, що вони плачуть. Мені іноді соромно перед ними, особливо коли не маю часу спокійно сісти і нормально з ними побути. Тому я стараюся бути для них сильною, усміхненою та діловою, підтримувати їх та вислуховувати їхні потреби. Навіть якщо ми одна перед одною лише граємо ролі і всередині нам боляче – ця гра дуже переконлива. Тим більше, що поза стінами нашого спільного прихистку, за 15 кілометрів звідси, триває зовсім інша буденність. Нею керують правила п’яти букв. Перша з них «в».

Поділитися:

Категорії : Погляди

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*