Павло Лоза ■ РОЗМОВА ■ №50, 2022-12-11

Ти рахував, у скількох концертах за 50 років існування хору взяв участь?

Чесно – ні. Але я знаю, що жодного разу не було ситуації, щоб я не поїхав на концерт, тому що «мені не хотілося». І донині так не буває. Приходить час концертів, і я за тиждень до того комплектую ноти, нагадую собі твори.

Якою була твоя перша репетиція?

Я, чесно кажучи, не пам’ятаю. Але пам’ятаю, як Ярослав Полянський прослуховував мене у Перемишлі. Він хотів, щоб я був у чоловічому хорі, який саме створювався. Мене чомусь не було на першій репетиції «журавлів» у лютому 1972 року – у Сьрудборові біля Варшави. Згідно з документами хору, я був зарахований до списку на початку 1973 року. Але я відчуваю, що я з хором від самого початку. Щодо самих репетицій, то найчастіше на них ми їздили потягом. Треба було брати харчі, термоси з чаєм і кавою, бо вагонів-барів тоді не було. Спочатку з Перемишля нас завжди виїжджало десятеро. Попри виснажливу подорож, було весело. Ми займали в Перемишлі все купе і за якийсь час починали співати. Мали змогу це робити, бо кожен голос – два тенори, баритон та бас – був присутній. Я завжди мав із собою камертон, давав звук, і ми репетирували. Але траплялося й так, що треба було їхати вночі з пересадками, і частину шляху доводилося стояти в коридорі. Часто приїжджали на місце втомленими. Також бувало, що ми поверталися додому лише в понеділок по обіді.

Тому, якщо ти хотів співати, доводилося брати відпустку на роботі?

Саме так. Були випадки, коли роботодавець не хотів нам давати відпустку, тому доводилося отримувати лікарняний на день-два. Коли організували хоровий табір, який тривав тиждень, було ще складніше. На початку існування хору я був одним із наймолодших його учасників, одним із хористів уже з повоєнного покоління.

Серед старших співаків, мабуть, точилися розмови про довоєнний час?

Іноді згадували. Але вони ніколи не говорили про діяльність українського підпілля. Бо ти ніколи не знав, хто з ким спить у кімнаті. В хорі були й партійні, тому не про все можна було говорити. Вечорами ми грали в шахи, бридж і, звичайно, співали. Я був випускником музичної школи, тому деякі співаки інколи просили мене потренувати їх. Час від часу диригент Ярослав Полянський, який мав проблеми з хребтом, просив, щоб я переспівав якусь пісню з хористами. Більшість людей не знали нот – співали на слух. Один хорист якось сказав, що для нього «ноти – це колючий дріт». Відомо, що декому було важко зловити мелодію. Не всі вуха чутливі.

Увесь день їдеш на північ Польщі, повертаєшся вночі після концертів, і треба брати відпустку. Чому вам цього хотілося?

Це внутрішня потреба. Перші члени хору – це люди, які поколіннями співали вдома і в церквах. Музика завжди була і в моєму житті. Батьки співали в церковному хорі, згодом я приєднався до них. Крім того, я співав на заходах в Народному домі у Перемишлі, грав на мандоліні у пана Володимира Пайташа. І ми всі прагли цієї музики. Друга причина – це зустрічі з людьми, особливо переселенцями на західних землях. У нас було відчуття, що ми несемо людям надію, тому що вони на «чужині», а не вдома, як я. Бо мої батьки не пережили виселення у 1947 році, а сам я народився в Перемишлі. Публіка на західних землях дуже емоційно сприймала наш спів. Звісно, треба було й пісню про Леніна заспівати чи про Жовтневу революцію – це був обов’язок у той час. Але мали і наш, український репертуар. Це старше покоління часто плакало на концертах. Мабуть, через пісні подумки поверталися на рідну землю, до своєї хати. Ми пишалися співати людям для цих людей. Сам хор був наче сім’я, тому що ми всі були рівні. І донині, попри вік, ми всі називаємо один одного на ім’я.

Історія назви хору теж цікава…

Ми в розмовах з глядачами розповідали, що приїхали з різних місць: Перемишля, Кракова, Варшави, Ольштина, Вроцлава та інших міст і сіл. Під час одного з концертів, коли хор ще не мав назви, виникла ідея, щоб її придумали глядачі. Хтось, враховуючи, що ми з усіх кутків Польщі, вкинув назву «Журавлі». Нам сподобалося. Я вже не пам’ятаю, де був той концерт, бо ми співали в різних залах.

А де вони відбувалися найчастіше?

У будинках культури, кінозалах. Інколи було мало місця для п’ятдесяти хлопців, не кажучи вже про роздягальні, які часто складалися з двох малих кімнаток. Одного разу під час концерту в Пенєжні ми переодягалися просто на вулиці перед кінотеатром. Та попри різні труднощі та інколи брак комфорту, ніхто не скаржився. Було весело! І хоч репертуар на концертах був однаковим, кожен виступ ставав іншим, і від кожного були різні враження.

Пам’ятаєш першу поїздку в Україну 1989 року?

Ми довго готувалися до цієї поїздки. Відчували нетерплячість, нервувалися. Адже тоді комуністична пропаганда в Україні наголошувала, що українці з Польщі – націоналісти. Сім’ї та знайомі в Україні знали, що ми приїдемо, але загалом наші концерти відбувалися без особливого розголосу. Перед туром Україною всі хористи з’їхалися на репетиції до Перемишля. До нас мали приєднатися бас зі Львова Олександр Теліга та ведуча концерту Наталя Самотос. Вони ночували у мене. Так склалося, що ми дружимо й донині. Після репетицій і виступу в Перемишлі ми поїхали в Україну. На кордоні нас зустріли хлібом і сіллю. Ми, здається, заспівали тоді «Реве та стогне Дніпр широкий». Звісно, у кожен із двох автобусів, якими подорожували, сів особливий пасажир – представник партійного апарату. Ці «хвости» стежили за нами протягом усієї подорожі та були присутні на кожному концерті. Наш перший виступ був у Львівській філармонії. Ми не знали, якою стане реакція глядачів. Перша пісня – і овації…! Пригадую одну стареньку бабусю, яка ледве піднялася сходами на сцену, щоб вручити квіти. Це було зворушливо! Другий концерт на тому ж місці, і зал знову заповнений вщент. Згодом були концерти в інших містах, і теж були сльози. У Києві на нашому концерті, хоч і без реклами, філармонія теж була повною. Тоді серед глядачів була Ніна Матвієнко. Теж зворушилася. Нам було незвично співати у філармонії, і ще й в Україні. Можливо, сьогодні це не подія для співаків. Проте, з іншого боку, сьогодні немає такої палкої публіки, як була тоді.

Чому, як гадаєш? Через кількість хорових заходів і силу-силенну хорових колективів, які зараз існують?

В тому числі. Ще одна причина – молодь не має потреби співати і не знає української класики, бо є інтернет і телефон. В результаті молодь не співає так, як колись. Я кажу загалом про молоде покоління, а не тільки про хористів. Бо хто сьогодні співає? Батьки співають, діти співають?

Імовірно, на свята, весілля – так…

А решту року – не обов’язково. Мої батьки співали не тільки в неділю в церкві, а весь тиждень. Мати варила, пекла – і співала. Тато вечорами сідав біля вікна зі скрипкою. Він грав та наспівував. Всі співали. Звичайно, я сам найбільше знаю народних пісень, тим паче, що на межі 50-60-х років у Народному домі вирувало українське культурне життя. Навіть у вільний час між репетиціями театру і танцювального ансамблю ми сідали і співали. Чи так відбувається й сьогодні? Думаю, ні. Не так багато охочих співати й в церковному хорі. Я навіть не кажу про молодь. У Перемишлі є кілька церков. У них – молоді батьки з дітьми. А скільки людей приходить на хор? У церкві отців-василіян у Перемишлі я і, може, ще двоє жінок в хорі. А я чую, що мало не половина церкви співає літургію. Але, попри прохання приєднатися, нас все одно лишається на хорі троє. Я не кажу, що всі мають бути хористами. Але можеш прийти, послухати, спробувати. У 90-х це не було проблемою. Співала старшокласна молодь зі школи і та, яка вже працює.

І «Журавлі»?

Так. Загалом, нас тоді було близько дванадцяти. Ми збиралися, щоб повправлятися у співі. З усіх перемиських «журавлів» зробили перемиський «ключ». Звичайно, здебільшого виконували репертуар «Журавлів». Ми часто виступали з «ключем» на шевченківських ювілеях та інших святах. Було також, що в цьому перемиському «крилі», як ми його називали, співали четверо отців-василіян.

Повернусь до поїздок Україною. Під час якогось з концертів ви мали прапор України на сцені?

Це було під час поїздки у 90-му. В Україні тоді прапори ще не вивішували. Під час одного з концертів тенор Олько Стець витягнув синьо-жовтий прапор. Не всі хористи знали, що таке станеться. Було здивування і загальне піднесення. Роком раніше, у 1989, на Фестивалі української культури в Сопоті на сцені «Журавлі» витягли український прапор і заспівали гімн України. Окрім того, варто згадати ще поїздку до Америки. У 1986 році ми полетіли на майже місячні гастролі до Канади та США. Там було більше свободи. За нами вже ніхто не стежив, могли говорити вільно. Ми жили в місцевих українських родинах, і всі запитували, як там у Польщі. Там же зняли мірки з кожного хориста на нові «шаровари». Учасники колективу повернулися до Польщі з новими козацькими штанями. Виступаємо в них і донині.

Ти вже 50 років у хорі. А що далі?

Я гадав, що ювілейний концерт стане для мене останнім. Так каже розум, а серце говорить інше. Важко залишити хор, адже це моє життя. Попри свій вік, якісь недуги, іноді виснажливі подорожі, я відчуваю, що можу ще трохи співати. Крім того, намагаюся приділяти час тому, щоб знімати якомога більше відео з концертів – творити наш архів. Шкода, що в мене немає відео з перших репетицій та концертів. Натомість я записав концерт хору в Перемишлі з Ярославом Полянським. Тоді ще не знав, але виявилося, що то був останній раз, коли він нами диригував. Я також записував звук – возив з собою магнітофон кілограмів з 20 та іншу звукозаписувальну апаратуру. Таким чином, створено великий аудіо- та відеоархів, який ще потрібно розібрати. Наприклад, у мене залишилося 25 невідредагованих відеозаписів з наших поїздок в регіони і містами України, які зараз окуповані росією, а деякі вже деокуповані. Цей матеріал потрібно обробити. Ще є що робити – і, найважливіше, є бажання співати.

Поділитися: