Аліна Кувалдіна ■ РОЗМОВА ■ №13, 2023-04-02

Минуло більше року від моменту повномасштабного вторгнення росії на територію України. З того часу мільйони українців втратили близьких людей та рідні домівки, життя розділилося на «до» та «після». Війна до непізнаваності змінила українські міста, але в певній мірі й інші, польські – насамперед ті, котрі прийняли до себе десятки і сотні тисяч українських переселенців.

З-поміж багатьох таких міст у Польщі є і Познань. Як тут допомагають українцям та як їхня присутність впливає на повсякденність містян, ми розпитали Ришарда Купідуру, україніста, координатора фестивалю «Українська весна» та Замкового клубу української книжки, віце-президента соціально-культурного товариства «Польща-Україна».

Як з’явилося товариство

Познань і Великопольща – дуже цікавий регіон з точки зору українства. До 2014 року тут українців було дуже мало і не було сильних історичних зв’язків з Україною, бо це західна Польща. Цього не можна порівняти з Краковом, Любліном чи з Варшавою. 

Але унікальним було те, що в 2007 році тут було відкрито Почесне консульство України. Це теж була дуже цікава історія, пов’язана з вже покійним паном Лукашом Горовським. Він не мав жодних зв’язків з Україною, був великопольським фермером. В середині 90-х Лукаш Горовський прийняв українських мігрантів і почав з ними знайомитися. Якось вони запросили його до себе в Україну, на Тернопільщину. Вперше він туди поїхав під кінець 90-х. А оскільки це була людина добра, з душею благодійника, то він побачив Україну того часу і почав допомагати місцевим жителям. Потім вийшов на рівень району, почав допомагати районній лікарні. Цю діяльність помітила українська влада і йому запропонували в 2007 році звання почесного консула. 

Я також не маю жодного українського коріння, в 2007 році вступив на аспірантуру на україністику в Познані. Тоді ми з паном Лукашем почали займатися тут різною культурною діяльністю. Він сказав так: якщо я вже є консулом, то зобов’язаний презентувати українську культуру в Познані та Великопольщі. Так народилася ідея організувати фестиваль «Українська весна», для цього ми заснували громадську організацію «Польща-Україна». Звісно, спочатку серед організаторів було більше поляків, а потім долучалися поступово також українці і мінялась мета фестивалю. Спочатку це була просто презентація української культури для місцевих жителів, а пізніше стало більше акцентів на польсько-українську співпрацю. 

Хаб, котрий єднає

Коли почалася велика війна, люди в Познані знали, що будуть приймати біженців, раніше, ніж вони сюди потрапили. Був такий момент, коли було багато місць, які очікували на переселенців, а фізично людей тут ще не було, вони сюди не доїхали. Пізніше ситуація змінилася, справді прибуло дуже багато біженців. Зараз, за різними оцінками, більше 200 000 українських громадян проживає на території Великопольщі. Це важко порахувати через мобільність переселенців і те, що статистика не ведеться та є різні методики підрахунку. Наприклад, можна рахувати на основі видачі номерів PESEL. Але жодна методика не є досконалою. 

Це справді був унікальний час на початку повномасштабної війни, всі співпрацювали. Ми, як неурядова організація, мали таке завдання – зрозуміти, чим ми можемо бути потрібні, яке наше завдання в цій новій ситуації. Бо дуже багато неурядових організацій, як досі не займалися Україною та не мали зв’язків, почали якимось чином працювати з українцями. Ми зрозуміли, що маємо займатися чимось іншим, ніж робили досі. Бо якби ми, наприклад, безпосередньо допомагали біженцям (хоча кожен це робив самостійно) та як організація зосередилися на певній їхній кількості, то дублювали б те, що робили інші. А все-таки у членів нашого об’єднання більше компетенції, більше зв’язків, тому ми вирішили працювати над тим, щоб стати таким хабом, який буде єднати різні організації.

Тоді був такий час, коли багато хто хотів допомагати, але люди не знали як. Власне ми зосередилися на обміні контактами, це було дуже важливо, а також забезпеченням перекладів, потреба в яких досі існує. Також потрібно було визначити пріоритети, що найпотрібніше. 

Важливим напрямом нашої діяльності і зараз є соціальна допомога відповідно до ситуації, в якій перебувають українці, що проживають на території Познані і Великопольщі. Кілька місяців тому ми також відкрили координаційний центр допомоги українцям. Ми довго думали, які завдання він має реалізувати, аби не дублювати функцій, які надають міські або комунальні установи, та справді знайти своє місце. Між іншим, до цих функцій належить і допомога військовим, що потрапили на лікування в Познань, і людям, які опинилися в якійсь нетиповій ситуації, а також інформаційна допомога в легалізації, допомога з перекладами або з тим, щоб знайти роботу, чи зв’язатися з українською громадою, відвідати українські події.

Зберегти свою українськість

Також наше об’єднання «Польща-Україна» має культурний напрямок діяльності. Головний проєкт тут – фестиваль «Українська весна», хоча ми маємо також цілу низку інших культурних проєктів.

«Українська весна» щороку змінює, може, не так формат, але програму, яка мусить підлаштовуватися під поточну ситуацію. Так було і в 2014 році, і пізніше. Також пандемія досить суттєво вплинула на наш фестиваль, проводили його в такому гібридному вигляді. Чергова «Українська весна» відбудеться восени. Всупереч назві, подія не прив’язана до конкретної дати. І ми не можемо зараз сказати, який вигляд матиме цьогорічний фестиваль, бо, знову ж таки, не знаємо, яка буде ситуація восени. Звісно, всі б хотіли, щоб цієї «Української весни» ми святкували українську перемогу, але цього треба ще дочекатися.

Чим я особисто більше займаюся – в рамках співпраці з центром культури «Zamek» ми з 2019 року проводимо Замковий клуб української книжки. Після 24 лютого суттєво змінився особовий склад: долучилися переселенці, які приїхали з України. Це теж я бачу як важливий напрямок, бо людям потрібне спілкування, і воно потрібне рідною мовою. 

Загалом якщо подивитися на такий «збірний портрет» людей, які приїхали після 24 лютого, то вони багато в чому відрізняються від тих, які прибули до Польщі раніше. Звісно, що ці дві групи десь перетинаються між собою, але є певні суттєві відмінності. Головною є те, що ті, хто приїхав до війни, вони, по-перше, приїхали за власним бажанням і з метою інтегруватися в польське суспільство. В них не стояло питання вивчати польську мову чи не вивчати – звісно, потрібно було вивчити цю мову. Ці люди більше відкриті до польської культури і суспільства, бо вони прибули сюди жити, часто на постійне проживання. Або принаймні на кілька років, аби заробити грошей і повернутися в Україну.

Натомість ті, які приїхали після 24 лютого, зробили це не за власним бажанням, бо було потрібно тікати перед війною. І тут сама психологічна настанова багато в чому відрізняється. Вони не завжди готові і не завжди спроможні інтегруватися в чуже суспільство. Є багато випадків, коли люди повернулися в Україну після того, як зрозуміли, що вони не можуть залишатися. Були тут два-три місяці і відчули, що їхнє місце в Україні. На це також потрібен час – усвідомити такі моменти.

Є також дуже велика група людей, які хочуть зберегти свою українськість, свою культуру тут. І є ще такі люди, яких інколи називають «група двох тижнів». Вони планують своє майбутнє на два-три тижні вперед, бо пізніше думають, що зможуть повернутися в Україну. Їм теж важко інтегруватися, бо вони думками постійно в рідній країні. Дехто повертається, а дехто подовжує ці два-три тижні на наступні два-три тижні, в кінцевому результаті вже виходить рік… Ці люди просто чекають перемогу, аби повернутися.

Зміни в місті

Можливо, це парадоксально, але очікування чи побоювання на рахунок змін міста після приїзду українських переселенців були більші, ніж воно насправді змінилося. Містяни вже звикли до присутності української і російської мов в публічному просторі, бо ці мови звучать в центрі інколи навіть частіше, ніж польська. Звісно, українців в Познані меншість, вони не більшість жителів. Але в центрі міста і міському транспорті їх дуже багато, бо часто переселенці не користуються автомобілями. І, наприклад, в міському транспорті оця пропорція українців до поляків інколи на користь українців. Тому поляки можуть почувати себе подекуди в меншості, відчувати себе оточеними іноземною мовою.

І не завжди слід це плутати з якоюсь ксенофобією. Варто пам’ятати про те, що польське суспільство до 2014 року було практично однорідним. Національних меншин не було помітно щоденно і пересічний поляк не мав багато іноземців в своєму оточенні. Це суттєво змінилося після 2014 року. Це була не перша хвиля міграції, але найпотужніша. А після 24 лютого немає поляка, який не мав би контакту з українцями. Так українське начало стало постійною складовою нашого польського буття. До цього також треба звикати і розуміти, що деяких людей це може лякати, їм може бути важко звикнути до такої ситуації. Багато чого боїмося в своєму житті, і коли раптом стається незнайома ситуація, наприклад, хтось їде в трамваї і звідусіль чутно мову, яку він не розуміє, то це також може викликати побоювання. Тому до цього теж треба ставитися відповідально і оцей конфліктогенний потенціал якомога зменшувати. 

Але загалом місто суттєво не змінилося. Є певні зміни в плані гастрономії: українці почали відкривати свої магазини та ресторани. Але якщо я мав би підсумовувати, немає такого сильного відчуття, що Познань до 24 лютого попереднього року і місто, яке воно є зараз, це різні міста. Такий висновок був би перебільшенням.

Поділитися: