Маріуш Сава ■ ІСТОРІЯ ■ №36, 2021-09-05

Ця стаття є відповіддю на реакцію Моніки Слядевської на інтерв’ю, яке доктор Маріуш Сава дав тижневику «Przegląd». Головний редактор Єжи Доманський відмовився публікувати матеріал Сави, аби «не підвищувати градус емоцій».

Materiał w języku polskim – tutaj.

Повернення до міфів про історію Сагрині

Я із цікавістю прочитав текст Моніки Слядевської у 26 номері тижневика «Przegląd» під назвою «Повернення до історії Сагрині», що був відповіддю на інтерв’ю, яке я дав Бартошеві Конєчці і яке вийшло у 22 номері цього ж видання під назвою «Конфлікт пам’яті». Я покладав на нього велику надію, адже авторка служила в Армії Крайовій. Тому я мав нагоду почути голос свідка історії та унікальні спогади, чи познайомитися з оригінальними оцінками.

фото Агнешки Блазяк

Моніка Слядевська підняла низку тем. У більшості з них я не є спеціалістом (якщо взагалі є ним у хоч якихось), оскільки не досліджував їх з використанням джерел (наприклад, український націоналізм під час війни), тому я прокоментую тільки ті, у яких почуваю себе компетентним.

У своїх розмірковуваннях авторка спирається на розповіді свідків війни та публікації Віктора Поліщука. Я розумію, що стаття у пресі не дозволяє навести повну бібліографію та навіть виокремити кільканадцять найважливіших робіт, але з моєї точки зору перелік наведених джерел дещо бідний. Я як історик у своїй роботі стараюся використовувати усі доступні архівні джерела та праці. Це дозволяє уникати звинувачень в однобічності.

Позиція, яку займає пані Слядевська, полягає у тому, що основною причиною нападу польського підпілля на Сагринь була антипольська діяльність ОУН; водночас вона вважає, що у своєму інтерв’ю я не сказав, який був «привід тих боїв». Поминаючи хоч би суперечку про те, чи боєм можна назвати зіткнення, у результаті якого тільки протягом одного дня загинули понад 1200 цивільних і максимум кілька нападників, я би хотів зауважити, що причин дій польського підпілля (злочину) стосувалося третє питання, яке поставив мені автор інтерв’ю. Я – прихильник інтерпретації, що рішення про знищення українських сіл не випливало виключно з діяльності бандерівських партизанів на Волині чи початку їхньої збройної діяльності на Люблінщині. Зокрема через це я вказав на воєнний (німецька окупація, виселення) та міжнародний контексти. Натомість речення «Немає нічого спільного з правдою теза доктора Сави про те, що німцям було важливо, аби демографічна політика була жорсткою передусім щодо українців» не витримує жодної критики, якщо співставити його із джерелами, які завдяки Чеславу Мадайчику відомі історикам уже понад сорок років. Згідно з намірами Оділо Глобочника, командира СС та поліції люблінського дистрикту, виселення повинні були завдати дискомфорту передусім українцям. «Окрім цього, через такі розселення житимуть у постійному неспокої не поляки, а саме українці, які стануть оборонною силою», – зазначав він у вказівках до операції «Вервольф» (23 червня 1943 року). Тож я не «дублював українську націоналістичну історіографію», а збудував свої твердження на джерелах тієї епохи.

Пані Слядевська вважає, що, говорячи про польсько-українські відносини 40-х років ХХ століття, не можна вживати слово «конфлікт». Я натомість притримуюся позиції, що відсутність незалежної української держави у той період не виключає існування конфлікту між народами, і що польсько-український конфлікт охоплював на різних рівнях (політичному, соціальному, релігійному, а пізніше – військовому) як довоєнний період, так і роки німецької окупації. Мало того: у контексті найближчих тижнів та кількох місяців після 10 березня 1944 року можна говорити про польсько-українську війну, яку завершив прихід совєтів. Війну на південно-східній Люблінщині між Армією Крайовою та Українською повстанською армією. Водночас це не заперечує факт, що ОУН-Б  – як слушно зауважила Моніка Слядевська – вбивала співгромадян.

Моніка Слядевська схиляється до тези, що напад АК-СБ (Армії Крайової та Селянських батальйонів) від 10 березня 1944 року зробили на випередження перед запланованим на 16 березня бандерівським ударом. Тим часом поляки, беручи участь у нападі 10 березня, нічого про цю гадану атаку не знали. Про це один із командирів Армії Крайової Стефан Кваснєвський писав уже після війни Мар’яну Ґолембєвському, коменданту підрозділу АК Грубешів. Незнані до сьогодні документи, які, за словами Маріуша Зайончковського, могли містити вказівки до реалізації так само невідомого наказу 6/44 із закликом до винищення поляків, були знайдені АКівцями лише 10 березня в атакованих Шиховичах. Вище я написав про «гаданий напад», оскільки вважаю: так само можна припустити, що документи з Шиховичів, у яких ішлося про якісь передбачені на 16 березня дії, стосувалися створення першої холмської сотні УПА у сусідньому селі Богородиця поруч із Грубешевим, і її відправку на тренування у Поромові (Волинь), що справді відбулося 15 та 16 березня 1944 року.

Два виділені на другій сторінці статті речення також можна уточнити. Вони звучать так: «Напад на Сагринь почався 10 березня 1944 року. Село обороняли УПА-УНС, українська поліція та підрозділ СС „Галичина”». Що ж, атака самої Сагрині і справді відбулася о 4:30 10 березня, але початок операції слід датувати вечором 9 березня, коли були спалені село Ментке, частини сіл Мірче та Турковичі, про що (щодо двох перших з них) писали у своїх звітах німці. У випадку підрозділів, що діяли у Сагрині, варто зазначити, що там не було жодної УПА. Цього не підтверджують жодні джерела. Багаточисельний підрозділ УПА або УНС міг перебувати у Шиховичах за день до польської атаки, що підтверджують розповіді українських мешканців, але у момент нападу його вже там не було. Представники Української допоміжної поліції на службі у німців відразу після нападу втекли з Сагрині. Нечисленні з них, можливо, захищалися разом із цивільними в будівлі дільниці. Вогнепальну зброю могли також мати члени місцевої самооборони та, швидше за все, члени Холмського легіону самооборони – якщо вони справді там були. «Підрозділ СС „Галичина”» у реальності складався із дезертирів із 5-го поліцейського полку СС. При нагоді варто зазначити, що солдати польського підпілля, які брали участь у нападі, не знали, чи справді у селах перебувають підрозділи УПА. Деякі з них під час слідства Інституту національної пам’яті (ІНП) давали такі свідчення: «Ця операція не була відплатою за злочини, скоєні підрозділами Української повстанської армії, оскільки у березні 1944 року, а особливо 9 та 10 березня 1944 року, у пацифікації тих земель підрозділи цієї армії не брали участі, а конкретно цих підрозділів там у той час взагалі не було», – так заявив у 2001 році Г. Р. на позивний «Орел», солдат Селянських батальйонів із Грубешівського.

Зі статті я роблю висновок, що пані Слядевська займає позицію, що перед нападом був відданий наказ милувати цивільне населення. Що ж, щодо цього немає послідовності у свідченнях партизанів. Сам Зенон Яхимек на позивний «Віктор» після війни згадував, що повторив такий наказ у першій половині дня 10 березня, коли Сагринь уже була знищена, – можливо, через те, що його вразили масштаби злочину. Це підтверджували також інші солдати, але вже, наприклад, С. Г. на позивний «Ґруда» перед прокурором ІНП стверджував, що такого наказу не було, але кожен солдат знав, що треба не чіпати жінок та дітей. Однак кількість жертв і докази застосування принципу колективної відповідальності (кожну людину, що мала українську кенкарту, – документ, що засвідчував особу у Третьому Рейсі – вбивали) свідчать про те, що такого наказу не було або що панував негласний дозвіл на те, аби йому не підкорятися. Окрім цього, варто зазначити, що безпосередньо до нападу залучили солдатів, які втратили сім’ї на Волині, явно не для того, аби вони охороняли українське цивільне населення.

Зі статті випливає, що авторка вважає число 120 жертв (цитуючи одного з солдатів СБ) найбільш правдоподібним (для одного села чи кільканадцяти – цього ми не знаємо). Це – одне з найбільш делікатних питань. Зенон Яхимек під час комуністичного слідства – може, для того, аби підкреслити свої заслуги у боротьбі з «українським фашизмом» – зізнався, що в Сагрині та інших селах «жертвами цієї операції стали близько 1000 українців, тобто від вогню та куль». Як вказано в останніх розрахунках Ігоря Галагіди, який дійшов до висновку, що тільки за один день у кільканадцятьох селах загинули щонайменше 1264 людини, сам командувач операції був найближчий до правди.

Я розумію термін «банда», який авторка вживає щодо УПА, хоча сам його не використовую. Відповідно до визначень Яна Пісулінського я вважаю, що члени УПА були партизанами, що мали «організований характер, розгалужену ієрархічну структуру, військову дисципліну, а окрім цього – політичну, а не кримінальну, мету», що відрізняє бандерівський партизанський рух від «груп із грабіжницькою метою та характером».

Як доказ геноцидного характеру УПА та обману, який вона використовувала, Моніка Слядевська наводить приклади захоплення та вбивства сотнею «Ягоди» Станіслава Басая «Рися», а також убивство у Крилові міліціянтів та цивільних, говорячи про це як про дві різні операції. Отже, тут йде мова про одну подію від 25 березня 1945 року, яка сталася у цьому надбужанському містечку. Операцію провів один із підрозділів Мар’яна Лукашевича «Ягоди» під командуванням Гриця Руденка «Сушки», а не сам «Ягода». Число жертв, яке наводить авторка, виглядає заниженим («18 міліціянтів та кілька цивільних осіб»). На основі даних самого безпекового відомства можна встановити прізвища близько десяти до кільканадцяти міліціянтів та кількох десятків цивільних. Подія в Ощові, яку наводить у цьому контексті пані Слядевська, сталася натомість роком раніше, ніж трагедія у Крилові, а саме – 17 березня 1944 року, тобто в абсолютно іншій політичній та військовій дійсності.

Варто прокоментувати також кілька менш істотних питань. Авторка оперує сполученням абревіатур «ОУН-УПА». Тим часом такої організації не існувало. Була Організація українських націоналістів Бандери та її збройне формування – Українська повстанська армія. Члени останньої підпорядковувалися націоналістичній структурі, але не мусили і часто не були її членами. Пані Слядевська говорить про «Українські допомогові комітети», тим часом у польськомовній літературі на цю тему використовується слово «pomocowych» (раджу тут тексти Анджея Божика). Окрім цього, восени 1939 року не було «українських солдат», оскільки тоді не існувало української армії. Це були солдати Війська Польського української національності. Я не наважився би також пов’язувати діяльність Українського центрального комітету з «українською поліцією» (фактично – з Українською допоміжною поліцією, що підпорядковувалася німцям). Перша з цих організацій, як пише сама авторка, була проявом діяльності мельниківців, а друга структура натоміть була залежна від бандерівців. Обидві вели криваву боротьбу під час німецької окупації. Приписування «українським націоналістичним історикам» називання «радянськими партизанами», серед інших, солдатів Вершигори, не витримує критики, оскільки сам Хрущов, згідно з даними Маріуша Зайончковського, називав партизанів, підпорядкованих штабу Українського партизанського руху, «українськими совєтськими партизанами». Речення, у якому пані Слядевська пише про передислокацію Романом Шухевичем (!) на Холмищну (!) куреня «Залізняка», так само, як і ще одне – про присутність бандерівських сотень з Волині на Холмщині у 1943 році – взагалі складно оцінити.

З дрібниць, які варто виокремити, я би назвав іще неправдиву інформацію, яку наводить пані Слядевська, про те, що я є «колишнім працівником ІНП». Даючи інтерв’ю тижневику «Przegląd», як і тоді, коли авторка опублікувала свій коментар, я був і залишався працівником ІНП до кінця червня цього року (роботодавець зобов’язаний повідомити про звільнення за 3 місяці до фактичного завершення співпраці).

На закінчення випадає частково погодитися з пані Слядевською у тому, що «доктор Сава нездатний зрозуміти тих бурхливих часів». Однак як історик, що працює з джерелами, я намагаюся його зрозуміти – особливо мотиви дій. Натомість як внук репресованого комуністами після війни солдата Армії Крайової я і справді не здатен зрозуміти певних оцінок, наприклад, тих, що вихваляють злочинну акцію «Вісла» (раджу публікацію Кшиштофа Персака).

Історик, працюючи з джерелом, вдається передусім до його зовнішньої критики. Після аналізу статті Моніки Слядевської я поставив собі пов’язане з цим питання: чи вона фактично є тим, на що претендує, відтак – чи це автентичний, незалежний голос солдата АК, комбатанта, що спирається на власний досвід та самостійні оцінки? На жаль, я був дещо розчарований, оскільки текст-дискусія базується на популярних міфах щодо так званої операції на Сагринь, основою яких є небагата джерельна база та застарілі публікації. Поза тим, полеміку з моїм інтерв’ю можна назвати навіть надто очевидною, оскільки пані Слядевська публікувала практично ідентичний текст раніше, ще до того, як я дав інтерв’ю тижневику «Przegląd» (у 2018 році), на сайті Асоціації кресов’ян Кендзежин -Козьле.

Маріуш Сава

Стаття вийшла у межах стипендії Польсько-українсько-канадського фонду «Калина»


Поділитися:

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*