Маріуш Сава ■ ІСТОРІЯ ■ №10, 2021-03-07

Майже пів тисячі українських жінок і триста дітей загинули протягом двох березневих днів 1944 року у кільканадцяти селах на Грубешівщині. Не лише від куль підпільного Війська польського, а й від господарських знарядь місцевих селян.

Автор фото – Маріуш Сава

Наперекір стереотипам

Числа, встановлені професором Ігорем Галагідою, вражають. Особливо враховуючи те, що всіх жертв було тоді, як стверджує історик, найменше 1264, переважно цивільних мешканців. Це суперечить етосу солдата, який захищає громадян своєї держави, а не вбиває їх. І оповіді про селянську злагоду, виявом якої мала бути – часто повторювана роками – теза про дружнє спільне відзначення свят. 

Селянська жорстокість

Участь польських селян у так званій «акції на Сагринь» 9-10 березня, яку здійснила Армія Крайова (АК) разом із Селянськими батальйонами, не є чимось широко відомим та достатньо дослідженим. Привернення уваги до цієї теми може нагадувати про «волинян із сокирами», які добровільно або примусово убивали своїх польських сусідів. Участь селян у різноманітних конфліктах завжди супроводжується особливою жорстокістю, навколо якої потім будується наратив про героїзм тих, хто їм протистояв, і мучеництво тих, на захист яких ці люди взялися за вила.

Селянська допомога

Якби не місцеві селяни, польським партизанам було би складніше й добиратися на позиції, і відбирати, кого вбивати. Один із солдатів Армії Крайової, Євгеніуш Вишневський «Буря», писав, що до встановлення, хто був поляком, а хто тільки удавав з себе поляка, долучався польський секретар ґміни. Але ще більше шокує той факт, що знаходити схованки допомагали також – відомі по іменах – сагринські підлітки. Їхні батьки натомість брали безпосередню участь у вбивствах:

«Серед тих бандитів були поляки з наших кольоній, – згадувала Антоніна Митюк. – Вони знали, хто українець, а хто ні. Показували і вбивали самі. Були Юзьо Баюрка, Фелікс Мікулінів, Петра син. Той Ганну Цокалову застрелив, маму мою забив, Надьку Шикулову поранив. Ладига з вилками був. Зустріла його Владка Огоновська, бігла до Модриня. Фелікс поколов вилками обох Вільгів на подвір’ї».

На північ від Сагрині розташований ліс. Саме там – одразу після нападу, який почався після 4 ранку – намагалися сховатися багато мешканців села. На тих, хто встиг добігти і кого не спіймали у полях, у лісовій гущавині чекали солдати АК, які отримали наказ виловлювати всіх, хто тікав у цьому напрямку. Був там також один із командирів, Зенон Яхимек «Віктор», у чиєму підрозділі – як він сам згадував – було десятеро озброєних місцевих чоловіків.

Облуда та грабунок

«Жінки поляків з лісу кричали на наших людей: «Гей Мариню, втікай сюди», а ті думали, що там вже є свої й бігли, а звідтам вискакували поляки на конях і вбивали», – ідеться у свідченнях ксьондза Михайла Скаба.

Убивства супроводжувалися пограбуваннями – це ще один мало знаний аспект подій у Сагрині, так само пов’язаний із участю цивільних мешканців:

«Поляки-бандити поприїздили до Сагриня зо своїми жінками й дочками й синами фірманками. Грабили все й вивозили до лісу, а потім по два рази їх жінки вертали до Тишовець з сагринським добром. Мужі й сини від 15 до 50 літ грабили й на конях по полю виловлювали недобитків і вбивали, а жінки награбоване відвозили трійками, зрабувавши сагринські коні».

Аби дотриматися точності, слід згадати, що українське майно крали не лише польські селяни, а й також – про що потім згадувалося у бандерівських звітах – німці. 

Селянські партизани

Село, на яке напали в основному члени Селянських батальйонів, – це Ласків. Там пролилося найбільше крові. «Ми розвалили увесь Ласків», – такі свідчення давав кільканадцять років тому прокуророві Інституту національної пам’яті один із членів Селянських батальйонів. Попри те, що потім він додав: «Ми стріляли в усіх озброєних українців, але не чіпали жінок та дітей» – не лише з українських свідчень, а й із даних історика Маріуша Зайончковського випливає, що з цього села майже ніхто не врятувався. Селянські партизани були надзвичайно жорстокими. Командував ними легендарний нині у деяких колах Станіслав Басай «Рись». Хоча його тіло досі не знайшли (що є, серед іншого, предметом незавершеного слідства у справі його смерті), багато хто й донині вірить у поширену кілька десятиліть тому легенду про його мученицький кінець у кінному приводі-колесі (кераті), освяченому «греко-католицьким попом». Адже селянський лідер, що вдавався до жорстоких убивств, не міг сам померти інакше, ніж якимось жахливим чином.

Не лише злочин

Участь польських селян у вбивствах українських сусідів навесні 1944 року на Холмщині не слід перебільшувати, але варто звернути на неї увагу. Так само варто наголосити на поведінці тих, хто відмовлявся вчиняти насилля або навіть допомагав. Серед них були і військові, і, власне, селяни, які, опинившись перед моральним вибором, рятували своїм сусідам життя. 

***

Стаття була написана у межах стипендії, що фінансується Польсько-українсько-канадським фондом «Калина».

Під час написання тексту автор використав матеріали І. Цабана («Na dwa fronty. Obwód AK Tomaszów Lubelski w walce z Niemcami i ukraińskimi nacjonalistami»), І. Галагіди («Людські втрати серед українців у Люблинському дистрикті (жовтень 1939 – липень 1944): попередній аналіз статистичного матеріалу »), Й. Макара, М. Горного, В. Макара («Від депортації до депортації. Суспільно-політичне життя холмсько-підляських українців (1915-1947). Дослідження, спогади, документи»), І. Банащука («Сагринь – біль і печаль наша »), В. Сулевського  («„Ryś” w akcji»), а також спогади Зенона Яхимека з архівів Воєводської публічної бібліотеки імені Ієроніма Лопачинського у Любліні.

Поділитися:

Категорії : Історія

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*