Дмитро Десятерик ■ КУЛЬТУРА ■ №34, 2022-08-21

Під однією обкладинкою вийшли романи «Сталінка» і «Дофін сатани». Видання  в перекладі Анни Коженьовської-Бігун підготовлено Познаньським товариством ім. Івана Франка. 

Олесь Ульяненко – найконтроверсійніший і найталановитіший український прозаїк. А також – єдиний літератор-лауреат малої премії імені Тараса Шевченка та єдиний письменник в історії незалежної України, твори якого були заборонені. За роман «Знак Саваофа» Українська православна церква Московського патріархату оголосила йому анафему, а сумнозвісна Комісія з питань суспільної моралі визнала роман «Жінка його мрії» порнографічним і на цій підставі книгу вилучили з продажу. А втім, як сказав колись сам письменник: «Хороша книга – це майже завжди заборонена книга».

Ульяненко часто жив подібно до героїв його творів: не мав постійної роботи, лишався без даху над головою, заробляв у нелегальних боксерських клубах, служив у армії в Афганістані та Східній Німеччині, деякий час навіть був якутським шаманом, а обставини його смерті в 2010 році досі нез’ясовані. Проте він увійшов у історію не колоритною біографією, а своїм письмом. Наразі Ульяненка можна вважати найбільш значущим автором україномовної міської прози часів Незалежності. 

«Сталінка», написана в 1994 році, – його центральний твір. Ульяненко зображує життя в психіатричній лікарні в київському районі Деміївка (раніше – «Сталінка»), де люди поволі перетворюються на овочі, позбавлені будь-якої гідності та контакту із зовнішнім світом. Вони приречені на смерть як «останки людей». Проте не всі. Головний герой – Йона – намагається втекти, але свобода в «країні вічних дурнів і мучителів» йде пліч-о-пліч із хаосом, обманом і розпустою. Життя в стінах психлікарні було гнітючим, жорстоким і тваринним, однак і втеча не приносить справжнього звільнення.

У свою чергу «Дофін сатани» – це яскравий детектив з елементами психологічного трилера, який вражає та зворушує водночас. Головний герой – витончений інтелектуал, але за привабливою маскою ховається нелюд-убивця. Роман сповнений несподіваних поворотів і напруги до останньої сторінки. 

«Наше слово» поговорило про Ульяненка з головою Познанського товариства ім. Франка Пшемиславом Лісом-Маркєвичем та професоркою кафедри україністики Інституту східнослов’янської філології Університету ім. Адама Міцкевича, літературознавчинею Анною Горнятко-Шумилович.

Пшемислав Ліс-Маркєвич: «Він у будь-якому покидьку міг знайти добро»

– Як ви дізналися про Ульяненка?

– Про нього мені розповів або Юрій Винничук, або хтось із моїх викладачів, коли я ще був студентом української філології. Я прочитав усі його романи, почавши з «Жінки його мрії». Потім моя викладачка Анна Горнятко-Шумилович, котра теж цікавиться ним, запропонувала участь у конференції, на якій я обговорював «Квіти Содому», а пізніше написав статтю про цей роман. І зрештою я вирішив опублікувати Ульяненка у видавництві, заснованому мною.

– Чи не було це ризиком – видавати письменника, цілковито невідомого в Польщі?

– Але ж більшість українських авторів невідомі тут. У Польщі трохи знають Жадана й Оксану Забужко. Хтось ще згадає про Шевченка, та й усе. Я вирішив перекладати і класику, і сучасну літературу. Ми почали з Івана Франка. Згодом видали «Марію» Уласа Самчука, є в планах «Місто» Валеріана Підмогильного, «Записки кирпатого Мефистофеля» Винниченка, Коцюбинський. І так само ми цікавимось сучасним письменством: надрукували «Століття Якова» Володимира Лиса. І ось дійшла черга Ульяненка. «Сталінку» і «Дофін Сатани» видали так само, як вони вийшли колись в Україні – під однією обкладинкою. 

– Чому ви вирішили почати саме з них?

– Спочатку я хотів видати «Квіти Содому» і «Жінку його мрії». Але «Сталінка» – його найвідоміший твір. Сам по собі це коротенький роман, а разом з «Дофіном» вийшло цілком солідне видання. Хотів і сам перекладати, проте в мене для цього бракувало часу, тож ми звернулися до перекладачки Анни Коженьовської-Бігун. 

– Чи складна це була робота?

– Перекладати Ульяненка – то насправді можна порізати собі вени, якщо людина не має власної уяви й фантазії і не хоче вникати в суть. А суть випливає з контексту: треба зрозуміти, в якому він стані був, що хотів передати. Тож коли я отримав першу версію «Сталінки», то ми мало не посварилися з перекладачкою. Зрештою дав їй свободу. Тож Анна підійшла до перекладу більш художньо, і вийшло дуже добре. Зрештою, вона дуже хороша перекладачка. Були ще правки на стадії набору, я думав, що здурію – так довго це було. Але ми впоралися. Будемо й далі його пропагувати.

– За що ви любите Ульяненка?

– Він дуже майстерно володіє українською. Можу навіть сказати, що він віртуоз слова. Використовує багато слів, які я не знав і ніхто не міг мені сказати, що то за слова. Навіть перекладачка, бувало, впадала в розпач. Дуже великий словниковий запас. Тобто, по-перше, віртуозна мова. Крім того, він якнайповніше змальовує суспільні явища та людей, у вичерпних образах. Коли він описує людину, то пише про все. Навіть згадує речі, від яких читачі червоніють. Не застосовує натяків, не змушує читача працювати за нього, щоб аудиторія не губилася в інтерпретаціях, а йшла саме тим шляхом, яким він хоче. Тож мені подобається його авторська відвага: він каже все як є. Нічого забороненого. Звісно, хтось обурюється – а Ульяненку весь той праведний гнів був по цимбалах. Я трішки тої відваги від нього набрався в своїй прозі. Якщо Ульяненко так писав, то чому мені не можна? Він, можна сказати, проторував цей шлях для інших. Причому він всю брутальність описує не вульгарно, а гарною українською. Тих-таки наркозалежних зображав як людей добрих. Він у будь-якому покидьку міг знайти добро. Він сам опинявся в різних життєвих ситуаціях і знав, про що каже. 

Анна Горнятко-Шумилович: «Проза Ульяненка здалась мені дуже глибокою»

– Як ви дізналися про Ульяненка?

– Я дуже часто їздила за книжками у Львів. Якось мені вдалося купити першу книжку Василя Габора з серії «Приватна колекція» – збірку новітньої української малої прози й критики 1980-90-х. Там була вміщена «Угода» Ульяненка. Я прочитала книжку із захопленням, бо загалом люблю жанр оповідання, а «Угода» просто стала потрясінням. Я українка за походженням, ми завжди ідеалізували Україну, виховувалися у дусі козацтва, любові до всього українського, святості материнства. І тут це оповідання, що показувало справжню дійсність перехідного етапу в Україні – 1980-90-х років. Так я і почала ним цікавитись. Загалом я написала про Ульяненка 10 статей – 3 польською і 7 українською. 

– За що він вам подобається?

– Я любителька традиційного українського письма: Леся Українка, Тарас Шевченко. Класика ближча моєму світосприйняттю. Однак я почала розуміти, шо вона не передає характеру змін в країні, що трохи відстає від сучасних проблем, з якими стикається українська нація.  Проза Ульяненка здалась мені дуже глибокою. На перший погляд я могла би відреагувати на цю літературу забороною (сміється) – не читати вагітним, малолітнім і людям із серцевими проблемами. Але я скажу щиро, що, бувало, не могла його дочитати, але потім поверталась до книжки. Пам’ятаю, як вразив «Дофін Сатани», початок з жорстоким убивством, але мені порадили читати Ульяненка технічно – так можна це назвати. І тоді відсторонюємося від усіх тих звірств,  витягаємо те, що є на другому плані.

Його головна мета – сказати: «Не будьте такими свинями, які є в моїх книжках». І це не дозволяє задрімати людині, вихованій у більш традиційній естетиці. Це проза суспільного спрямування. Україна потребує такої літератури, щоб схаменутися, як сказав Шевченко. Треба пройти скрізь оцю брутальну метафорику й подивитися глибше, бачити, яка мета. А мета творчості – зцілити суспільство, яке мусить порвати з лихим спадком. Пам’ятаю Соломія Павличко незадовго до своєї смерті сказала, що наратив насильства притаманний українській літературі, бо та постійно боролась за своє виживання. Цей мотив насильства можна віднайти і в Шевченка, і в «Розстріляного відродження», і в шістдесятників. Без цього ми не обійдемося, аби оздоровити свою ментальність. 

– Кому Ульяненко міг би бути цікавим у Польщі?

– Думаю, він матиме відгук. Можу сказати про студентів україністики. Вони  починають з класики, а на останніх курсах уже мають читати сучасну літературу та бачать, що вона зовсім інакша. Тому ми Ульяненка даємо вже в магістратурі, аби його краще могли зрозуміти. Не всі його сприймають. Але якщо їм представити історію України, боротьбу українців за виживання як нації, то вони розуміють, що така література мусила з’явитися. І багато цих молодих людей таки приймають Ульяненка, хоча вони й шоковані. Старшим людям, що живуть в ідеальному світі козаччини й гуцульщини, така естетика може не підійти. Молодь, читаючи Ульяненка, розуміє душу українськості та її потребу оновлення. Що ж до самого Олеся, то  він заплатив найвищу ціну за те, що писав правду.  Був зациклений на ідеї відновлення українського життя, що поляки теж повинні зрозуміти. Просто згорів на тому, що робив. Самоспалення як перемога.

– Думка про те, що він був занадто зосереджений на темних сторонах життя, вам явно не близька.

– Показуючи ті страхіття, Ульяненко, на мою думку, не був причетний до «порнографії страждання» або чорнухи. Він завжди завершує надією. Всі його злочинці покарані так чи інакше. Відчувається елемент християнської віри у відплату, моралізм. Ульяненко дуже строгий мораліст. Тому він обґрунтовано не погоджувався, коли його називали чорнушником – бо чорнуха лише милується гидким і не більше. До речі, моя стаття польською мовою входитиме в колективну монографію про Ульяненка,  там я порушила таку тему у нього, як ніжність.

– Звучить парадоксально.

– Вона в нього є і вже тому його варто читати. Не знаючи обставин і реалій, читачі матимуть хибне враження. Але якщо розібратися глибше, зрозуміємо, що він не мав іншого вибору. Загребельний, якого він дуже шанував, сказав, що це дорога без керманича, бо кожний його твір жорстокіший від попереднього. Але завжди можна віднайти ці елементи ніжності. Це тоді, коли звертаємо увагу на інших. Думаємо про інших. Не про себе. Про інше буття. І саме це можемо констатувати в Ульяненка. Він жив для інших. Як сказав Стус, Україна – це «мій трунок і трутизна». Ульяненко не міг нормально жити, дивлячись на те що діється. Не кожний спроможний на таку посвяту себе.  

Поділитися: