Богдан Гук ■ ІСТОРІЯ ■ 2010-01-01
Про село Верховини Холмського повіту на сьогодні найбільше матеріалів зберігається в Люблинському відділі Інституту національної пам’яті. Це матеріали, виготовлені в ході розслідування Управлінням безпеки злочину відділів Національних збройних сил (пол. Narodowe Siły Zbrojne) з 6 червня 1945 р.1 Натомість досі не були відомі інші матеріали, пов’язані з цим селом, але без зв’язку з трагедією2. Тим більшу вартість мають публіковані нижче спомини про українську школу у Верховинах у 1939-1940 рр.
Невідомі ім’я та прізвище автора спомину. Він походив, найімовірніше, з села Люблинця (не знати – Нового чи Старого) Любачівського повіту. Цей парубок (йому не більше, ніж 20 років) був освіченою людиною, хоч його освіта не сягала університетського рівня. У Верховини він потрапив на хвилі піднесення українського національного життя після збройної перемоги ІІІ Рейху над ІІ Річчю Посполитою у вересні 1939 р. Повна зміна ситуації, зокрема, й міжнаціональних відносин, створила українству значні можливості для розвитку. Не бажаючи бути бездіяльним (як і безробітним), він став шукати праці. Рішенням теренового представництва Українського центрального комітету3 – повітового Українського допомогового комітету в Холмі, він, хоч і не був професійним учителем4, отримав посаду вчителя української мови в селі Верховинах (17 км на південь від Холма). Період учителювання – з листопада 1939 р. до прибл. середини 1940 р. – він описав у цих споминах, які виникли, найімовірніше, у Канаді під впливом прохань Василя Бородача, в архіві якого вони й збереглися.
На час прибуття вчителя-українця Верховини були одним із багатьох українських сіл Холмщини. Більшість його мешканців були православного віросповідання, завдяки чому зберегли також українську національну свідомість після дискримінації та переслідувань українців у період ІІ Речі Посполитої. Обставини існування української свідомості у Верховинах передає такий фраґмент споминів: “…показали мені Шевченків “Кобзар”, виданий Сімовичем, що його вони, мов Євангеліє, тайком читали, з рук до рук і з хати до хати за часів польського панування передавали, а рівночасно й урочисто передали мені на руки для школи 23 примірники українського “Букваря”, виданого в 1918 році в Україні, що з нього також потайки вчили писати і читати по-свому своїх дітей, які, вийшовши з польської школи, нічого по-українськи не знали”.
Цікавими та цінними для зрозуміння мотивів українського піднесення періоду 1939-1941 рр. (не тільки на Холмщині) є ті фраґменти, де автор відзначає різницю в становищі українців у ІІ Речі Посполитій та в підпорядкованому ІІІ Рейхові Генеральному губернаторстві, напр.: “…ми з тріумфом, у колишній столиці, сповненій ненависті до українців [Кракові], увійшли до чекальні та розсілися вигідно на шкіряній канапі”.
* * *
Крім вірогідного опису обставин створення та функціонування школи (разом із тим – опису фраґменту українського відродження на Холмщині), ставлення до подій батьків та дітей, автор залишив цінні зауваження щодо окупаційного періоду, на які варто звернути особливу увагу. Так, гірким є розрахунок зі сподіваннями українців галичан та українців Холмщини на німецьку допомогу у створенні самостійної української держави, у складі якої мала би бути також Холмщина. Спомин закінчується словами: “Те, про що я писав вище, відноситься до т.зв. “медових місяців” українсько-німецьких стосунків (…). Дальші події – це жахлива дійсність, що її дуже точно передбачили холмщаки – наповнена терпіннями і жертвами невинних людей, добрих українців, що мусили зневіритися до нас за наше обманне довір’я до німців, хоч за те вони нас не судили і нас розуміли, бо не тільки вони, але й ми пали його жертвою”.
Автор написав ці слова з перспективи 1980 р., а в 1939-1940 рр. ніхто не міг знати, якою буде окупація та що вона принесе Центрально- Східній Європі, напр. жидам, українцям чи полякам5. А наприкінці 1939 р., після катастрофічного досвіду з часу ІІ Речі Посполитої, українцям неможливо було не сподіватися на рятівні результати німецької перемоги над Польщею. Як відзначив В. Кубійович: “…розпад Польщі прийшов тут на п’ять хвилин перед дванадцятою”6. Холмщина на чолі з галичанами повністю використали у сфері освіти п’ять хвилин німецької окупації. У цьому переконує й спомин. На Холмщині, де до 1939 р. не було жодної (!) української школи, протягом року виникло їх кількасот! Можна не йняти віри, проте німецька окупація для всіх українців ІІ Речі Посполитої загалом, та Холмщини зокрема, хоч і не була часом свободи, все ж означала звільнення з- під польської окупації. Цей погляд може викликати здивування та заперечення, проте відповідальність за те, що він є можливим та обґрунтованим, несе націоналістична політика ІІ РП. Символом звільненої Холмщини не стали злочини проти поляків чи жидів, учинені українцями, а те, що у Верховинах виникла українська школа, чи не єдина за всю історію цього села.
Автор згадав також про відмову селян брати участь у напіввійськових навчаннях. Вони послалися на те, що бояться відплати-помсти від Польщі. Обережність верховинських селян була велика, проте оцінка власної ситуації не була адекватна до ворожих обставин, у яких вони опинилися. Вони не усвідомлювали також того, що в оцінці польських політичних та військових кіл їх пристрасть до української книжки та освіти рівнозначна з прагненням зброї, зверненої проти Польщі. Отож їх небажання брати участь у цих навчаннях виявилося радше причиною того, що кілька років пізніше вони не були здатні до самооборони. Як здається, якщо не всі українські селяни з Верховин не скористалися можливістю “евакуації” до УРСР уже восени 1944-го чи навесні 1945 р., то єдиним способом уникнути смертельної розправи була негайна зміна віросповідання з православного на римо-католицьке (тодішня інтерпретація римо-католицизму зводила його до ролі як спасителя, так і судді: це віросповідання охороняло від вбивства одних, а заразом заохочувало других учинити вбивство осіб іншого віросповідання). Верховинські селяни не змінили віросповідання та не покинули свого села, але і їх сподівання на можливість вижити в повоєнній Польщі було даремним.
* * *
Час створення спомину – невідомий. У тексті є, проте, інформація, що “Сорок років минуло від того часу…”, значить, його можна датувати приблизно 1980 р. Публікацію здійснено на основі 8-сторінкової копії ориґіналу, виготовленої на копіювальному папері. Форма письма – густий машинопис в один інтервал. Текст публікується без мовностилістичних втручань, за сучасним правописом та з деякими скороченнями, у яких автор відходив від головної теми задля міркувань про загальні політичні обставини свого часу. Копія, яка для даної публікації становить ориґінальну підставу, зберігається в греко- католицькому Архієпархіальному архіві в Перемишлі (фонд неописаний).
Текст спомину читайте в наступному числі
1 Докладніше про них див. у: M. Zajączkowski, Spór o Wierzchowiny. Działalność oddziałów Akcji Specjalnej (Pogotowia Akcji Specjalnej) NSZ w powiatach Chełm, Hrubieszów, Krasnystaw i Lubartów na tle konfliktu polsko-ukraińskiego (sierpień 1944 – czerwiec 1945 r.) // Pamięć i Sprawiedliwość, nr 1, Warszawa 2006, s. 265-308.
2 Наскільки відомо авторові цієї статті, в Україні після 1991 р. не з’явилася ширша інформація про долю мешканців Верховин чи збірки спогадів про вбивство 6 червня 1945 р.
3 У більшості польських історичних досліджень УЦК приписується роль колаборанта, а навіть зрадника, причому базовою для таких поглядів є вимога лояльності та вірності не щодо української громади, а відносно польського національного інтересу. Тимчасом для зрозуміння поведінки хоча б голови УЦК В. Кубійовича варто навести погляд Я. Т. Ґросса зі статті “Про колаборацію”: “… слід нам пам’ятати, що для деяких кіл створювала вона [колаборація] несподівані можливості здійснення патріотичної візії, яка, здавалося, вже приречена була на поразку”, див.: J. T. Gross, O kolaboracji // Zagłada Żydów, nr 2, Warszawa 2006, s. 408. Переклад мій – Б. Г.
4 В. Кубійович: “Найбільшою трудністю при організації народного шкільництва була відсутність кваліфікованих учителів. […] ці некваліфіковані вчителі, зокрема молодь – студенти високих шкіл, а навіть гімназійні учні – виконували […] зовсім задовільно свої обов’язки…”, див.: Українці в Генеральній губернії 19391941. Історія Українського центрального комітету, Чікаґо 1975, с. 206.
5 Я. Т. Ґросс: “У добу гітлерівської окупації розходження між обставинами, у яких встановлювалася співпраця і ситуацією, яку кінець-кінцем колаборантам довелося собою представляти, були немислимими: компрометація політики співпраці проходила поступово, крок за кроком”, O kolaboracji, s. 413. Переклад мій – Б. Г.
6 В. Кубійович, Вказ. пр., с. 385.
“Наше слово” №1, 3 січня 2010 року
