Богдан Гук ■ РЕПОРТАЖ ■ 2011-04-21

{mosimage}

Село Климківка – одне з трьох однойменних сіл на півдні Польщі, до 31 грудня 1999 р. належало до ґміни Устя-Горлицьке, а від 1 січня 2000 р. – перейшло до Ропи Горлицького повіту Малопольського воєвідства. На півночі долиною річки Ропи Климківка межує з селами Ропою та Лосям, на півдні – з Устям. На сході, але через гору, – з Кунковою та Ліщинами, а на заході, також через гору, – з Чорною та Яшковою. У Климківці 2008 р. проживало 297 чоловік.

Її територія дорівнює 1010,08 га, з чого 567,66 га – це ліси, 74,12 га – водосховище, а 368,30 га – сільськогосподарський ґрунт. На офіційній веб-сторінці ґміни Ропа (http://www.ropa.iap.pl/) в матеріалах, присвячених Климківці, не можна знайти слів “руський”, “український”, а навіть – “лемки” чи “лемківський”…

Частина перша

Від заснування села до кінця XVIII ст.
Родословна назви “Климківка” йде від руського імені “Клим”, тобто народної форми імені “Климентій”. У латино- або польськомовних документах XV ст. Климківка записувалася 1435 р. як “Clymkowca”, 1480 р. – як “Clymkova” та “Clymkowka”. У цих назвах видно руську, а не польську форму імені, від якого взялася назва села: “Clym”, Клим.
Історичні документи XII-XIII ст. нічого не згадують про будь-які села в гірській місцевості на південь від містечка Бича, і взагалі про цю територію чи про її державну приналежність. Якщо тут і була, як хоче не один з прихильників Київської Русі чи Галицько Волинського Князівства, у ХІІ чи ХІІІ ст. така чи інша Русь, то не залишила по собі письмових пам’яток (на дворах руських князів не існували канцелярії тодішнього західноєвропейського зразка). Поява документів з тієї – хоч, може, політично неруської, то все ж етнічно руської території – пов’язана з королем Польщі Казимиром (1333-1370). Це доводить одне: Польща з’явилася в карпатській місцевості на південь від містечка Бича, тобто також в околиці пізнішої Климківки, після 1340 р.
Мовчання документів могло б свідчити радше про відсутність, ніж існування поселень у долині верхньої течії річки Ропи до середини ХIV ст. Однак аналіз дарчої грамоти 1359 р. короля Казимира шляхтичеві Янові Ґладишеві показує, що серед територіального пустиря над верхньою течією річки Ропи видніло не тільки згадане в ній Лося. Королівський канцелярист навів чимало інших назв, які були б неможливі без людських осель, а також згадав про те, що мав місце відхід людей з над Ропи, які, отже, були там до надання цієї території Ґладишеві. Чи автори назв цих поселень були русинами?..
Уперше Климківку згадано в історичних документах 1435 р. Цього року Варш з Лося продав Павлові Ґладишеві як Лося, так і Климківку. Цей рік не є датою заснування Климківки, а лише роком першої згадки про неї. Засновником Климківки були лицарі Ґладиші. Під словом “заснування” слід розуміти її літочислення від року закріплення за селом нового – німецького – правопорядку, уведеного з оволодінням цією частиною Карпат королем Казимиром. У наступному столітті його замінено волоським правом.
Климківку як спадщину 1480 р. отримав по батькові Ян Ґладиш, наймолодший син Павла Ґладиша. Новий власник половину села записав у власність своїй жінці Барбарі. Відтак для кількадесяти років історії села історики документів не виявили. І тому аж 1522 р. воно згадується як власність роду Браницьких. 1599 р. разом з Білянкою, Кунковою, Ліщинами, Лосям та Новицею купив його в Самуеля Браницького шляхтич Ян Потоцький. Це – заразом був початок так званого “Климківського кресу” – об’єднання сіл, створеного їхнім власником з адміністративною метою. Один з його нащадків, Міхал Потоцький, 1725 р. продав Климківку, Кункову й Білянку Станіславові Лентовському, краківському хорунжому та судді в Бичі. Дещо пізніше власницею кресу була Анна Павловська.
Найзнаменитішим історичним документом, пов’язаним з Климківкою періоду І Речі Посполитої, є польськомовна, хоч і з рутенізмами, “Судова книга Климківського кресу 1600-1762 рр.”. Усі 1255 записів цієї книги підтверджують одне: Климківка понад 162 роки була особливим селом – тут засідав -бо суд сільських солтисів. Цей суд був судовим органом, якому підпорядковувалися всі справи з найближчих сіл: Білянки, Кункової, Ліщин, Лося та Новиці, а згодом Прислопі. Членами суду були місцеві солтиси та засідателі. Головував війт – здебільшого солтис Климківки.
Мешканці села в XVII-XVIII ст. не знали панщини, сплачували власникам землі чинш, займалися переважно розведенням свійських тварин та лісовими промислами. У добу І Речі Посполитої село адміністративно входило до складу Бицької землі як складова Краківської землі (пізніше – Бицького повіту цієї ж землі).
У XVI ст. Климківка входила до складу православної парафії в Лосі, однак потім ця ситуація змінилася: Лося стало належати до климківської парафії. Дата її створення відома. “Парохію в Климківці заснувала місцева громада писаним актом з дня 20 ІІІ 1726 р., силою котрого надала тодішньому місцевому священикові, о. Андрею Вислоцькому, чверть ріллі, званої Галатівка”, – написав автор “Шематизму Апостольської адміністрації Лемківщини” за 1936 р. Першим відомим з історичних джерел священиком, зв’язаним з Климківкою, був Адам Михуловський, згаданий 1665 р. З пізнішої записки (1734 р.) відомий Петро Михулевич.
Климківська парафія 1785 р. нараховувала 295 греко -католиків, 16 римо-католиків та 9 жидів, 1840 р. (у дужках: парафія) – 511 греко -католиків у Климківці (1300), 1859 р. – 346 (1138), 1879 р. – 396 (1295), 1899 р. – 398 (1307), 1926 р. – 470 (1418), 1936 р. – 500 (1550).
Стан парафії на початку ХХ ст. формувався, як повідомляв “Шематизм” за 1909 р., таким чином: “Школа в Климківці 1-класна, мова викладова руська, дітей руських в Климківці 70, в Лосю 1-класна з 2 учителями, мова викладова руська, дітей руських 230. Дяк неіспитований, у Климківці побирає 40 к. і доходи. Дяк другий в Лосю, також неіспитований, побирає 60 к. і доходи. Читальня в обох селах Общества ім. Качковского, у Климківці членів 50, в Лосю 80, шпихліра нема, склеп в Лосю громадський, в Климківці тоже християнський, так в Климківці, як і в Лосю каса при церкві церковна, а в селі чисто громадська”.

До середини ХХ ст.
Унаслідок розчленування І Речі Посполитої державами -сусідами у 80-х рр. ХVIII ст. Климківка належала до Дуклянського циркулу австрійського Королівства Галичини і Лодомерії. За Йосифінською метрикою 1785 р., у селі проживали 4 родини на прізвище Федорчак, а також Войтовичі, Бураничі, Поповичі та інші.
Ще до І Світової війни климківський парох став проживати в сусідньому Лосі. За переказами людей літнього віку, багаті лосянські мазярі наче “(пере)купили” собі пароха з Климківки у своє село. Він почав там жити в купленій під приходський будинок колишній жидівській корчмі. Уже шематизм за 1909 р. фіксує дані, що парох живе в Лосі. У шематизмі за 1936 р. факт існування парафії в Климківці з приходом у сусідньому селі оформлено як “…віддалена від приходського дому в Лосю 3 і пів кілометра”. Натомість приходський дім у самій Климківці вже не згадується. Цей будинок розібрав ґазда Лабовський, який на його місці поставив нову хату. Господарська забудова згоріла. Поле – 6 га ґрунту, 79 арів лук, 5 га пасовиськ – залишилося недоторканним, але у міжвоєнний період, як і інші поля, було комасоване.
На сьогодні відомі парохи та завідувачі климківської парафії, починаючи з 30-х рр. ХІХ ст. Список авторства Дмитра Блажейовського відкриває Іван Прислопський, який помер 1835 р., після чого парафія протягом кількох місяців на зламі 1835 і 1836 рр. не мала пароха, поки цього ж року не був призначений завідувач Петро Ференцевич. Від наступного, 1837 р., парохом став Віктор Жеґестівський, а 1845 р. його замінив управитель Іван Криницький (1845-1847). У 1847-1850 рр. парохом був Філарет Кролевський, у 1850-1852 рр. завідував парафією Омелян Дубинський, у 1852-1874 рр. парохував Йосиф Щавинський, у 1874-1877 рр. завідував тут Клим Копистянський, на переломі століть, у 1877-1911 р., – Юстин Константинович (йому належить найдовше парохування за останні два століття: разом 44 роки!). Потім, 1911 р., управителем став Іван Єсип, а від наступного 10 років парафією управляв Іван Дуркот. Душпастирювання Степана Корнови припало на 1922-1924 рр., Іларія Ортинського – на 1925-1931 рр., Павла Шуфлята – на 1931-1934 рр., а останнього пароха, Йосифа Хиляка – на 1935-1945 рр. Однак Д. Блажейовський не зафіксував о. Філяса, який на переломі 20-30-х рр. ХХ ст. душпастирював 3-4 роки та вплинув на культурне зростання села.
Вертаючись до австрійського часу: важливою датою в історії села було 14 вересня 1914 р. Цього дня австрійська жандармерія арештувала та ув’язнила в концентраційному таборі в Талергофі селян Максима Карп’яка, Василя Базилевича, Дмитра Демчака, Йосифа Демчака, Григорія Деця, Кондрата Хом’яка та Павла Барну. За іншими даними, були арештовані аж 11 мешканців села, причому в другому таборі, у Ґраці, опинився, зокрема, сільський дяк Хованець. Крім цього факту, історія Климківки часу Австро Угорщини не мала прикрих епізодів, спричинених політичними проблемами.
Наприкінці 1918 р. Климківка стала складовою території Руської Народної Республіки (РНР) – державного проекту, проголошеного в селі Флоринці, що лежало неподалік, політично активними греко- католицькими священиками москвофільської орієнтації та деякими представниками вільних професій. Село увійшло до Повітової руської ради, зокрема, Горлицького повіту з центром у Гладишеві. Серед членів повітової управи був климківський парох, о. Іван Дуркот. Однак РНР, не зважившись створити збройних сил 1919 р., упала – вся долина Ропи була включена до складу Горлицького повіту ІІ Речі Посполитої. За переписом населення 1921 р., у Климківці проживало 367 русинів греко- католицького віросповідання, 87 поляків, які були римо-католикіами, та 22 вірних Мойсеєвої віри (жидів). Сільська територія 1931 р. дорівнювала 10,15 км2. У 100 хатах 1900 р. тут проживало 547 чоловік, а 1931 р. 107 хат населяло 558 чоловік. У 20-і рр. ХХ ст. існувала 1-класна школа з українською мовою навчання, у якій 1928 р. навчалося 40 дітей.
В адміністративному поділі греко- католицької Перемиської єпархії климківська парафія належала у ХІХ ст. до Бицького деканату, а після І Світової війни – до Горлицького. У складі цього ж деканату 1934 р. парафія увійшла до складу новоствореної Апостольської адміністрації Лемківщини. До парафії належали тоді, як і раніше, також русини з Ропи, які молилися в дочірній церкві у Лосі.
У Климківці 1932 р. була заснована філія Товариства ім. Качковського, для якої климківчани збудували окремий будинок. Примістили в ньому читальню цієї філії та кооперативу. Філія проіснувала, імовірно, до спалаху ІІ Світової війни. У 20-30-х рр. при ній успішно діяв театральний гурток. У 30-х рр. прокомуністично-москвофільська Ру ська селянська організація мала в Климківці свого активного діяча – В. Малецького. Він 1932 р. був членом Повітового комітету цієї партії для Горлицького повіту й заразом був членом іншої прокомуністично-москвофільської організації – Лемко-Союзу. У грудні 1936 р. делеґат з Климківки брав участь у з’їзді Лемко-Союзу в Горлицях. Як повідомляла газета “Наш лемко”, він не покинув залу навіть після того, як чи не всі інші делеґати вийшли, тому що провід Лемко-Союзу не підтримав виїздів у Сибір, проголошуваних Дуркотом.
Не відбулася в Климківці у 20-30-х рр. ХХ ст. зміна віросповідання, яка мала місце не в одному селі на Лемківщині. Жоден климківчанин не став православним, не було поважних спроб змінити дотеперішній стан віросповідних відносин у селі. Які інші процеси мали тоді місце у сфері свідомості, може свідчити те, що Володимир Хиляк, син тодішнього пароха, о. Йосифа Хиляка, став 1943 р. добровольцем-членом “української” дивізії “Галичина”. Однак українська орієнтація у В. Хиляка була родом не з Климківки – у селі до війни не було жодних змін у сфері національної свідомості: вона була руська й не було тоді можливості змінити її на українську чи російську. Зміни принесла ІІ Світова війна.
Після 1925 р. адміністративним шляхом була здійснена комасація ґрунтів. Зліквідовано розкинуті по різних місцинах клаптики, що мало вплив також на краєвид села: деякі селяни переселялися на нові ділянки та будували там нові муровані доми. Климківська сільська забудова зі щільної зробилася ширшою, село стало територіально більшим.

Під час ІІ Світової війни
Військова історія Климківки в період ІІ Світової війни не була жорстока, проте мала кілька важливих епізодів.
У комуністичних партизанах у середині 40-х рр. був Іван Гудак. В українській поліції служив Данило Маркович. У дивізії “Галичина” – В. Хиляк. Анна Возняк була в’язнем концентраційного табору в Німеччині.
Дуже прикрою подією був добровільний виїзд 39 родин климківчан двома транспортами в січні-лютому 1940 р. на постійне проживання в Росію. Добровільність виїзду стосується того, що окупант не примушував мешканців до виїзду. Його можна вважати результатом лише ідеологічного насильства, вчиненого ідеологією москвофільства, яке представляло Росію – також у вигляді Радянського Союзу – не чим іншим, як національно, соціально й економічно землею обітованою всіх русинів (читай: карпаторосіян). Отож, виїзд відбувся з валізками в руках, в одному одязі – усе мала їм дати багата, щедра Росія. Переселення було можливе завдяки договорові між ІІІ Рейхом та СРСР від 23 серпня 1939 р., а також менш відомому міждержавному порозумінню від 16 листопада 1939 р. про евакуацію населення. Поїхали, реально до Української СРС – а уявно та ідеологічно до Росії, – такі господарі з родинами: Базилевич Дмитро, Базилевич Павло, Базилевич Юрій, Барна Петро, Барна Теодор, Боднарик Павло, Войтович Давид, Войтович Петро, Возняк Іван, Возняк Самуїл, Гудак Андрій, Гудак Василь, Демчик Теодозій, Дець Григорій, Жак Іван, Карп’як Максим, Карп’як Теодор, Касприк Дмитро, Касприк Орест, Климковський Василь, Климковський Ярослав, Костишак Дмитро, Криницький Василь, Лабовський Онуфрій, Малецький Андрій, Малецький Стефан, Марцинська Марія, Марцинський Василь, Осика Іван, Павельчак Ієронім, Пастирчик Павло, Пирч Люція, Пирч -Шимончик Олександра, Попович Поликарп, Федорчак Іван, Хом’як Василь, Хом’як Кондрат, Шимончик Іван, Шимончик Йосиф. Усі вони опинилися в Тернопільській області Галичини, жили в дуже несприятливих умовах, які ні в чому не нагадували “раю”, що мала їм дати “Росия”. Зі спалахом гітлерівської-радянської війни почалися повороти. І все -таки з 39 родин 16 не змогло вернутися.
У січні 1945 р. Климківку “визволила” Червона армія (ЧА). Першим результатом нової ситуації було притягнення до військової служби молодих чоловіків. Так званими “добровольцями” пішли в ЧА Андрейчик Володимир, Андрейчик Данило, Баняс Михайло, Барна Пилип, Барна Степан, Барна Теодор, Войтович Павло, Гудак Павло, Карп’як Василь, Лабовський Григорій, Маркович Омелян, Микуляк Петро, Михневич Василь, Попович Микола, Шимончик Дмитро (після двотижневого вишколу в Рабці учасників спрямовано на фронт). По війні вернулися в Климківку. Полягли на фронті Василь Михневич та Павло Войтович.
Навесні 1945 р. в центрі села в хаті Івана Баняса з’явився працівник радянської переселенської комісії. Він аґітував виїжджати в Радянську Україну. Селяни не хотіли бути вигнаними в країну, що для них була “Росйом”, яку знали з 1940-1941 рр. Різними способами, намовою, погрозою та з допомогою в’язниці Управління безпеки в Горлицях, член комісії схиляв климківчан їхати, але його арґументи були нічим супроти сили грабіжницьких нападів польських селян з Ропи та інших сіл з бідної півночі. Вони показали, що далі климківчанам жити буде нестерпно. У Радянську Україну були змушені їхати з родинами такі господарі: Базилевич Максим, Базилевич Павло, Базилевич Юрій, Барна Теодор, Біщак Михайло, Войтович Данило, Войтович Крестон, Возняк Іван, Возняк Самуїл, Возняк Семен, Гірник Григорій, Гудак Андрій, Гудак Василь, Демай Дмитро, Демчак Василь, Дубинський Андрій, Дубинський Максим, Дубинський Методій, Кармеліта Катерина, Карп’як Василь, Карп’як Теодор, Карп’як Теодозія, Касприк Орест, Климківський Василь, Климківський Ярослав, Костишак Дмитро, Малецька Єва, Малецький Йосафат, Малецький Степан, Марцинський Василь, Марцинський Іван, Михневич Іван, Попович Іван, Попович Іван, Попович Дмитро, родина Рогочів (без батька), Рончковський Микола, Соболяк Теодор, Телех Дмитро, Хом’як Кондрат, Федорчик Милько, Шимончик Іван, Шимончик Йосиф. Цього разу повернутися, як 1941 р., не було змоги.

У період протистояння комунізмові
Західна Лемківщина наприкінці 1945 р. стала об’єктом зацікавлення проводу Закерзонського краю ОУН бандерівського крила. Щоб стримати депортацію тамтешніх мешканців -українців та охороняти населення від нападів польських грабіжницьких груп з півночі, ОУН цього ж року створила на цій території два райони в складі надрайону “Верховина”. Климківку зарахували до ІІ куща криптонімом “Черкаси” у складі ІІ району. У вересні 1946 р. провід Закерзонського краю виділив два дотеперішні райони в окремий лемківський надрайон “Верховина”. Цього ж місяця на його територію відійшов відділ УПА “Ударник”-1 під командуванням Романа Гробельського-“Бродича”. Тогочасні історичні джерела не фіксують Климківки як місця боїв або того, щоб її мешканці бажали поповнити лави українського підпілля. Здається, що відділ “Бродича” не обирав села й на місце постоїв чи харчової бази. УПА з’явилося в Климківці лише раз: при нагоді виконання наказу підпалу частини сільських садиб, які були порожніми і стосовно яких існувала небезпека, що вони будуть заселені польськими колонізаторами.
Заселення почалося 1945 р. – кілька порожніх хат по переселенцях в УРСР зайняли спершу “свої” – поляки з Фляші та Пняків, а потім з Ропи. Відділ УПА зайшов у Климківку ввечері 27 липня 1946 р. та став палити господарства, що раніше належали русинам. Вогонь почався від сторони Лося та йшов угору села. Показувати, чия хата заселена русинами, а чия поляками, примушено місцевого жителя Михайла Баняса. Першою горіла хата та стодола під одним дахом колишнього солтиса й дяка Василя Гудака. Польський поселенець не хотів її покинути. Усього згоріло понад 20 загород. Не завжди горіли всі будинки: коли загорода мала мурований будинок, його не підпалювали. Не згоріла жодна хата, заселена на час акції корінними мешканцями села, нікого не вбито чи побито. Акція УПА не закінчилася успіхом – польські поселенці залишилися в селі. Вони могли б його покинути під смертельною загрозою, проте УПА такої загрози не мала наміру створювати.
Під час акції “Вісла” в червні 1947 р. з села депортована була 31 сім’я. Це були сім’ї таких ґаздів, як Андрейчин Терентій, Баняс Іван, Барна Йосиф, Барна Йосиф. Барна Марія, Барна Петро, Барна Пилип, Барна Степан, Боднарик Роман, Войтович Павло, Войтович Петро, Карп’як Степан, Коробчак Йосиф, Криницький Василь, Лабівський Микола, Лабівський Онуфрій, Малецький Василь, Малецький Милько, Малецький Михайло, Малиняк Порфирій, Маркович Микола, Маркович Петро, Матушик Іван, Микуляк Іван, Павелчик Іван, Пастирчик Павло, Перегрим Іван, Пирч Пелагія, Попович Ігнатій, Попович Олександр, Попович Поликарп. Перераховуючи на кількість осіб, це становило приблизно 120 климківчан.
Статистика депортації інформує й про те, що в селі залишилося ще 42 українці, призначені до депортації, а також 128 поляків. Залишилися родини Войтович Галини, Гірника Степана, Дець Катерини, Деця Петра, Марковича Данила, Марковича Милька, Чаплинського Станіслава (поляк з руською до 1945 р. родиною), а також усі климківчани -поляки, які проживали в селі до 1939 р. Переселенці опинилися в Ґлоґівському повіті в селах Бучина, Вешховиці, Ґлембошичі, Клембановичі, Серашовичі.
Із західних земель повернулося в рідне село 8 сімей, а в інші місця Лемківщини – ще 5 інших.

“Наше слово” №17, 24 квітня 2011 року

Частина друга

Чотири церкви
За переказами климківчан, перша церква стояла за давніх- давен на полі, званому Плоске, яке знаходилося під горою Орешів (напроти поля Трепетини на горі Копа). Імовірно, уже вона була храмом під покровом Успіння Пресвятої Богородиці, яким відомі пізніші святині села. За переказами, вона запала під землю за гріхи мешканців.
У документах деканальної візитації 1765 р. відзначено рік будови першої церкви на Чертежиках: 1533. Цьому храмові 1666 р. була дарована ікона, яку розписали іконописці з Мушини. Про церкву 1685 р. інформує запис у “Судовій книзі Климківськього кресу”. Третій храм, якщо враховувати також леґендарний, збудувала громада 1754 р., нижче від давнішої, на полі, званому Горбок, – посередині села.
Четверту святиню збудовано на початку ХХ ст. на полі Піски. На цю пору Климківка була багата. Мала численну еміґрацію в Америці. Мала також великі культурні прагнення, отож, громада постановила будувати новий храм (шематизм за 1909 р. на стан дерев’яної церкви з 1754 р. ніяких нарікань не містить). Вирішальним поштовхом, як мені здається, був прихід нового “єґомосця”, Івана Дуркота. Адже він з’явився в селі 1912 р., а вже наступного року архітектор з Грибова закінчив проект нової церкви, наступного року почалося будівництво, – тобто швидкість, з якою він змобілізував селян, та практичне запровадження нової ідеї були навдивовижу великі! Спеціальний представник громади, Олександер Попович, “квестував” по США, звідки привіз від тамтешніх климківчан гроші.
Будівництво останньої церкви суп роводжувалося великим впливом священика на вірних та згодою між ними щодо усвідомлення зв’язку між москвофільською віросповідною ідеологією та архітектурою храму (греко- като лицьке віросповідання в цьому не заважало). Звичайно, що даючи неґативну оцінку тискові римо- католицького польського світу з півночі, від Ропи і Горлиць, вони зверталися до православної традиції, шукали її величі та захисту. Пошук, спертий на давні перекази, ішов у напрямку Києва, але тоді столиця східного благочестя була російською, українська ж православна традиція була недоступна, на архітектурному полі її скрізь замінювали російські зразки.
Серед старих климківчан залишився переказ, нібито о. Іван Дуркот виряджав спеціальних людей у пошуках найкращого зразка (це здається спробою повторити практику святого князя Володимира Великого, який відправляв своїх послів у пошуках найкращої віри). Однак шукати зразків не треба було надто далеко, тому що архітектором став римо- католик Валенти Ольшовський з недалекого Грибова, який 1913 р. виготовив план будівлі. Могутній еклектизм храму, де поєднано принаймні два стилі, вказує на те, що проект був, імовірно, результатом погоджень віч- на- віч між о. Дуркотом та Ольшовським, який створив церкву на основі москвофільської уяви священика і власної – західноєвропейської. Диву архітектури дорівнювалася дивовижа розпису: іконописець на щиті “Пламенного меча архистратига Михаїла” намалював… тризуба. Михаїл із тризубом викликав неґативну оцінку вірних.
Стара дерев’яна церква стояла ще на початку 1915 р., будучи величною будівлею в доброму стані. Однак уже в 1912-1913 рр., коли ішли пошуки нового стилю для задуманого храму, була приречена. Отож, як 1917 р. закінчилася його побудова, стару церкву частково розібрано. Залишилося святилище на території цвинтаря. Після переносин 1989 р. до Лося на новий цвинтар воно осталося єдиним свідоцтвом по чотирьох климківських церквах.

Двір – випадковий чи навмисний полонізатор?
У селі досить довго не було двору та двірського господарства чи фільварку, не лише в XV, але й XVII та XVIIІ ст. Не фіксує його “Судова книга Климківського кресу”. Імовірно, не було дворів також у п’яти інших селах кресу – Ґладиші мали резиденцію в Шимбарку, їхні наступники також довго не обирали собі гір під оселю. Припустимо, двір з’явився аж у ХІХ ст. Климківчани не ворогували з двором, але не вважали його частиною села. Климківка ділилася для них на село і на двір. У 80- х рр. того століття власником двору і двірського ґрунту, і колатором церкви був доктор Ю. Ґетце.
На початку ХХ ст. помер старий дідич. Успадкувала двір його сестра, яка в ході І Світової війни стала жінкою Яна Стапінського (1867-1946), провідного діяча Польської селянської партії, польського народного депутата в австрійському (у 1897-1900 та 1907-1918 рр.), а потім польському (у 1919-1922 та 1928-1930 рр.) парламентах. Дідич, крім політики, мав підприємницьку вдачу: заснував у селі невелику ропну шахту і налагодив виробництво мастил.
У 30 -х рр. ХХ ст. двір був невеликою дерев’яною будівлею на плані чотирикутника, з дахом у чотири схили. Власник майже ніколи не жив у ньому постійно, натомість будинок доглядав і мешкав у ньому управитель Дата з сім’єю. Поруч із ним знаходився парк та господарська забудова: стайня і 2 довгі клуні. Після війни в рамках земельної реформи у 1945-1946 рр. дерев’яна споруда була розібрана.
Двірський ґрунт знаходився на півночі села, займаючи територію між Климківкою та Ропою. Його від заходу становило поле під назвою Сандечка під горою Фляшею і над потоком, за яким межувало з полями Ропи та Лосі. Сільський ґрунт лежав на півдні. Контакти між двором і мешканцями села мали економічний характер. Культурний контакт був мінімальний. Климківчани не бажали навіть працювати у дворі. До цього міг примусити їх тільки великий економічний нестаток у власних господарствах. Отож, працювали в ньому бідні поляки з Фляші та Пняків, поселені туди з Ропи. Русини з Климківки ні разу, як здається, не мали можливості купувати панський ґрунт. Він був територією для першої хвилі польської колонізації села, що відбувалася за рахунок поселення поляків із Ропи.
Кількість поляків у місцевій греко- католицькій парафії зазнавала в ХІХ-ХХ ст. незначних змін. Їх 1926 р. було 200, 1938 р. – 235. У самій Климківці 1939 р. поляків було 95 чоловік. Натомість кількість жидів із 16 чоловік 1785 р. збільшилася до 110 чоловік 1938 р., у чому враховані також лосянські жиди. У Климківці, за станом на 1939 р., проживали 3 жидівські сім’ї, загалом 22 особи. Це були подружжя Гершка і Динки, Лайбця та Єнти і сім’я Рифки. Гершко тримав колись корчму, яка в міжвоєнний час перестала працювати. Лайбцьо мав 7 дітей, він шив одяг, а жінка продавала цей крам в околиці. Напроти читальні Качковського мешкала власниця крамнички Рифка з чоловіком і п’ятіркою дітей. Від гітлерівців вдалося втекти доньці та двом Лайбцевим синам. Як здається, пережили також два сини Гершка: вони на зламі років 1939 і 1940 виїхали до СРСР.
Зміни в міжнаціональній сфері особливо швидко відбувалися на Лемківщині в 30- х рр. ХХ ст. Присутність поляків у добу Австро- Угорщини була спонтанна чи випадкова, лиш інколи мотивована економікою двору, а щодо іншого – вона була наслідком індивідуальних життєвих перипетій зайшлих поляків. У період ІІ Речі Посполитої поляки почали з’являтися на Лемківщині внаслідок цілеспрямованої політики варшавського уряду та місцевої адміністрації. Тутешня влада належала виключно полякам. Її осідки знаходилися на етнографічній польській території, але ж адмініструвала вона також територією на південь від неї – Руссю- Лемківщиною. Унаслідок цього стан польських колоністів – у рамках політики уряду – не був етично легким: їм доводилося бути в планах польських політиків тими, хто мав ополячувати Климківку. Правда, у І пол. ХХ ст. климківчани не відчували загрози національного виродження. Сприймали світ- село поділеним надвоє та відокремленим як власний, сільський і руський заразом та польський і заразом двірський. Утверджували їх у переконанні про стійкість цього розмежування події, яким самі свідкували. Нерусини, прибулі до села перед війною, поляки Сліва та Чаплинський, узявши собі за дружин місцевих русинок, вінчалися в церкві, там хрестили дітей і будували хати не на присілках, а в селі – ставали русинами.
Першим польським присілком була Фляша. Перед ІІ Світовою війною там проживало 7 бідних польських родин, 4 багаті лемківські та 1 змішана, дім якої належав територіально до села Яшкова, але забудовою належав до Фляші.
Другий присілок, Пняки, сформувався у 80- х рр. ХІХ ст. на перевалі між північним узбіччям гори Кичери і Сандечкою, на виділеному для поселення панському ґрунті. Поляки з Пняків ходили до Ропи до костелу, проте наприкінці 30 -х рр. уже пролунала пропозиція будувати на Пняках римо- католицьку каплицю. Пнячани були багатшими від мешканців Фляші, які наймалися до роботи в ґаздів у селі, та здебільшого ходили до церкви. В умовах Австрії хтозна чи не зрутенізувалися б вони – в умовах Польщі полонізація ждала натомість тамтешніх русинів.
Появу поляків у Климківці селі, а не у дворі, зареєструвала пам’ять покоління, яке живе ще нині. Першим поляком у селі був Сліва, другим – Станіслав Чаплинський, бляхар, що прибився сюди з Кракова у пошуках роботи та й залишився, одружившись у церкві з місцевою дівчиною Марією Барною. Поставив хату, другу від сторони Лося. Дітей хрестив у церкві, куди ходив молитися і він. У 30 -х рр. ХХ ст. на місце русинки Володимири Курило, відстороненої шкільною владою від вчителювання, був призначений і замешкав у селі вчитель- поляк Поточек.

Частина третя

Остання трансформація
Разом з польськими поселенцями римо- католицького віросповідання по ІІ Світовій війні поруч з державною адміністрацією встановлювалася на Лемківщині також адміністрація Римо- католицької церкви. Операцію засновування римо- католицьких парафій тарнівський єпископ Є. Степа почав 1946 р., відразу після депортації русинів до УРСР. Новонаселені климківські римо- католики належали тоді до парафії в Лосі, де офіційно римо католицька парафія була відкрита 12 грудня 1951 р. (греко -католицька практично перестала існувати, хоч номінально, імовірно, існує донині). Церква стала державною власністю відразу після 1946 р. Її 1947 р. орендувала для своїх потреб лосянська римо- католицька парафія. Потім воєвідський реставратор архітектурних пам’яток у Кракові 1973 р. заніс храм у список об’єктів, що охороняються державою.
На початку 70- х рр. ХХ ст. рушила будова водосховища на Ропі. Климківський храм та його розписи й іконостас мали мистецьку цінність, отож почалися клопотання римо- католицької громади Климківки та Лося з метою врятувати святиню. Унаслідок цього 30 грудня 1975 р. новосанчівський воєвода дозволив перенести церкву- костел на присілок Пняки. Оскільки об’єкт був мурований, перенести його було неможливо, тому вирішили виготовити точну документацію мистецького багатства, та й технічну, що мало ґарантувати відтворення храму на новому місці. Однак римо- католицький парох Юзеф Ґжеґожек не подбав про виконання цієї документації перед тим, як церкву підірвали в повітря. “27 maja 1982 roku nad rzeką Ropą, 18 km od Gorlic, pod gruzami cerkwi spoczęło mozolne życie Klimkówki”, – цією формулою у своїй статі Володимир Мокрий відбив кінець того періоду історії села, який закривається датами 1435-1982 рр. Здається, що після 1982 р. нова Климківка порвала зв’язок із давньою.
Лосянський парох був зацікавлений зведенням нового костелу на Пняках. Такий храм будувався ще до підриву церкви, проте це не була відбудова церкви, а будова нового костелу. Парох чимало зробив (не зробив?) для того, щоб святиня нагадувала церкву… Тарнівський єпископ Є. Аблевич освятив новий костел 16 червня 1985 р.
Щасливіше склалася доля святилища давньої церкви з 1734 р. Його перенесли в сусіднє село Лося та помістили на новоствореному цвинтарі. Там стоїть у доброму стані донині.

Цвинтар
У зв’язку з будівництвом водосховища вирішено також питання цвинтаря. На старий греко- католицький цвинтар у Лосі деякі родини покійних змогли перенести ексгумовані останки та надгробники своєї рідні, але далеко не всі мали таку можливість і час, тому що римо католицький пробощ Лосі Ґжеґожек скоротив час переносин, а потім не дозволив хоронити небіжчиків на давньому цвинтарі цього села. Не всім пощастило: частину ексгумувала адміністрація та перепоховала на новому цвинтарі в Лосі, але вслід за ними не пішли їхні старі хрести й надгробники.
Частина покійних греко- католиків була перенесена на новозаснований римо- католицький цвинтар на Пняках. Це була Анна Барна (1889-1970; повернулася з депортації на західні землі), її син Костянтин (1914-1947), дочка Ольга (1916-1964); Магдалина, Олександра, Вільгельм та Марія Маркевичі; діти Чаплинського – хрещені греко- католиками Павло (1934-1941) та Галина (уп. 1966); Томаш Войтович (1902-1968; хрещений Тимотеєм, родом з Новиці, одружений з полькою Геленою Слівою), Порфирій Малиняк (1913-1985). У спільній могилі спочили русини з Фляші Катерина Цап (1906-1965), Мотрона Хованська (1868-1963) та Михайло Демай. Із двірської частини греко- католицького цвинтаря були перенесені рештки власника двору Казимежа Стапінського (уп. 9 грудня 1929 р.), а 3 інші двірські поховання так і залишилися в землі. Пізніше на новому цвинтарі на Пняках спочили греко- католики Гелена Малиняк (1908-1993) та Василь Малиняк (1942-2010). Крім цього, без сліду зникла з цвинтаря мала дерев’яна хата, де в міжвоєнний час, будучи бездомними, жили 2 бідні чоловіки та Марія Попович.

Село під водою
Від 1970 р. тривало будівництво водосховища. З села переселено родини, які жили на його давній території. Ось і 1994 р. вода прикрила Климківку, розлившись до 4 кілометрів уздовж та 400 метрів ушир. Беручи від Лосі, по лівому боці Ропи були залиті такі поля: Під Паленисками, Під Убочом, Під Обшаром, Під Пальчом, Камінці, Під Стіжками, Основиці, Трепетини. Натомість по правій стороні від Лосі були залиті поля Під Ушками, Під Лазом, Під Горбом, Глубоке, Косцюни, Під Лазками, Під Ланом, Під Кєлькчиком, Під Поляною, Плоске.
Над водою залишилися поля, беручи по лівій стороні Ропи, від Лосі: Палениська, Убіч, Обшар, Пальч, Стіжки, Чертежики. По правій же, також від Лосі взявши: Сандечка, Пняки, Фляша, Рококівка, Лаз, Жджар, Під Жджаром, Ушки, Бартне, Поланки, Горб, Сухе, Під Сухим, Глубоке, На Горбі, Лазки, За Лазками, Лан, Кєльчик, Поляна. Незалитою залишилася площа колишнього цвинтаря та залишок давньої дерев’яної церкви, перенесений у Лося.
Климківка спалахнула востаннє 1997 р., коли те, що стриміло понад водою, тобто гірські верхи, послужило для створення картини Дніпра в художньому фільмі Єжи Гофмана “Вогнем і мечем”. Дніпро на Ропі… – це символічний кінець села Климківки: його культурний краєвид був повністю знищений, а на цьому місці природа могла послужити навіть для ще більш диких “культурних” експериментів.

“Наше слово” №18, 1 травня 2011 року

Поділитися: