Селянські заворушення в Ліському повіті влітку 1932 р. Ч. ІІ

Анна СтаважІСТОРІЯ №34, 2012-08-19

Близько 17:00 години 30 червня селяни у Бібрській ґміні напали на орендаря землі з Дверника, Рудольфа Добруцького. Ватага із 200 осіб його побила мотиками й палицями, йому забрали годинник, гроші та папки, а відтак Добруцького відвезли до будинку місцевого війта. У поліційному розслідуванні пізніше стверджено, що селяни під проводом якогось індивіда провели суд над Добруцьким, унаслідок чого з орендаря таки зняли обвинувачення, що нібито він брав участь у викопуванні хреста й запровадженні кріпосного права. І таким чином його звільнили.
Другий інцидент стався у Бібрці коло 20:00 години: група з майже 800 осіб напала на двір Кароля Якубовського. Спочатку 5-особова делеґація зажадала видати землевласника, а коли їхня вимога не була задовільнена, то селяни двічі провели обшук у дворі. За другим разом вони віднайшли того, кого шукали, наробили шкоди в приміщенні, а Якубовського побили до непритомності.
Ліський староста, бачачи, що події починають приймати небезпечні оберти, звернувся до львівського воєводи з проханням підіслати підкріплення. До участі в придушенні заворушень були залучені функціонери з Сянока, Перемишля і Самбора, також група з 2-го Полку Підгалянських стрільців, що дислокувався в Сяноці.
Основні зіткнення між селянами та об’єднаними силами поліції і армії припали на 1 липня, вони мали місце в Телесниці-Сянній. Там біля церкви рано-вранці почали збиратися селяни, озброєні вилами, колами, косами, багнетами й кийками. Головнокомандувач правоохоронців віддав наказ розігнати зібраних за допомогою кольб і гумових палиць, але селяни чинили опір і стали атакувати поліцію. Пролунали постріли з одного і з другого боку (селяни мали зброю, що її раніше забрали у роззброєних функціонерів). Сутички між селянами та поліцією продовжувалися до другої половини дня, унаслідок подій арештовано 106 людей. Під час ліквідації заворушень чотири особи загинули, вісім були поранені, серед них одна – дуже важко.
В умовах розгортання конфлікту тодішній львівський воєвода Юзеф Рожнецький наказав зміцнити поліцейські сили в районі, охопленому інцидентами. На допомогу в придушенні повстанців спрямовано курсантів поліцейської школи з Великих Мостів, воєвода домагався також, щоб комендант львівського ґарнізону виділив одну повітряну ескадру, завданням якої було б вивчення місцевості. Воєвода попросив командувача Округу корпусу Х відправити ще дві групи з 2-го Полку Підгалянських стрільців із Сянока. У зв’язку з повідомленнями про нібито пересування селян з інших повітів у напрямку території, охопленої заворушеннями, були зміцнені прикордонні станиці в Ліському, Турківському і Короснівському повітах. Там також закрито кордон з Чехословаччиною.
Влада 1 липня випустила два пресові повідомлення про ці інциденти. Описані вище події мали широкий резонанс у пресі, у якій рясніли заголовки статей, що впадали в око. Зокрема, видання «Nowy Dziennik» пропонувало допис «Кривавий епілог селянських заворушень у Ліському повіті», «Ilustrowany Kurier Codzienny» повідомляв про «Криваві жнива підривних аґітаторів у Ліському повіті», про «Відголоски кривавого „Свята праці”», а «Dziennik Ludowy» писав про цю подію як про «криваве непорозуміння». В такому ж дусі висловлювалися журналісти часопису «Naprzód». Статті в «Ділі» були набагато спокійніші, у них часто з’являлося словосполучення «сумні події». Проте всі ці повідомлення не додавали нічого, що могло б краще висвітлити ситуацію в охопленому заколотом районі.
Ліський староста, щоб заспокоїти настрій населення, 3 липня видав заклик польською та українською мовами. В ньому засуджував аґітаторів, які розносили неправдиві чутки про відновлення панщини. Він просив селян повернутися до своєї повсякденної діяльності, неслухняним загрожував судом. Листівки з текстом заклику розкинули з літака по території заворушень.
Наступного тижня загони війська та поліція за підтримки Прикордонної служби провели операцію з очищення й захисту місцевості. До великих сутичок не дійшло. Військові загони 8 липня повернулися до Ліська, а потім рушили до Сянока. Поліція також закінчила свої дії. Увечері до Великих Мостів відправлено курсантів поліцейської школи, на місцях залишилися тільки судові органи і бюро розслідувань.
Заворушення, відомі як «Ліське повстання», охопили практично всю територію тодішнього Ліського повіту; основні заколотні події відбувалися в Берегах-Долішніх, Бібрці, Чорній, Лобозеві, Лодині, Телесниці-Сянній; у непомірно менших масштабах селяни виступали в Смереку, Струбовиськах, Ветлині, Тісній, Кальниці та Двернику. Слід зазначити, що в заворушеннях брало участь не лише місцеве населення (жителі згаданих місць), але й з інших частин Ліського повіту, а також селяни з Турківщини – з Лип’я, Бистрого й Бистрового; були поодинокі селяни з Добромильщини. Існує велика розбіжність в оцінках числа бунтівників – від декількох до кільканадцяти тисяч. Це питання ще належить з’ясувати.
Офіційні джерела повідомляли, що внаслідок заворушень загинуло шестеро селян: четверо 1 липня в Телесниці-Сянній, і двоє у Смереку 4 липня; багато хто отримав поранення. Важко визначити реальну кількість убитих і поранених з боку селян, тому що вони переховували поранених, не виявляли владі їхнього місцеперебування.
Поліція загалом затримала 278 людей – 269 чоловіків і 9 жінок. Спочатку затриманих було значно більше, але в ході слідства чимало з них звільнено. Загалом перед обличчям суду стало четверо селян, визначених як провідники повстанців. Судовий розгляд відбувся 20–22 липня 1932 р. У його результаті трьох людей, а саме 28-річного Василя Дуника, 23-річного Михайла Малецького і 34-річного Петра Мадея, засуджено до смертної кари; четвертий, 28-річний Антін Паславський, почув вирок довічного ув’язнення. Тодішній президент Польщі Іґнацій Мосцицький використав свою прероґативу помилування – і змінив смертний вирок на довічне ув’язнення.
Чималу ініціативу стосовно заворушень у Ліському повіті проявили українські депутати. Уже 23 червня на місце подій виїхав Гринь Тершаковець з Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). Його завданням було дослідити питання на місці, по можливості звертатися до влади у разі будь-яких невідповідних дій. Плодом його поїздки стала стаття, опублікована в «Ділі» 29 червня під назвою «Повстання в Берегах-Долішніх», у якій автор спробував з’ясувати фон та хід заворушень.
На територію Ліського повіту 5 липня, крім згаданого Г. Тершаковця, приїхали Богдан Білинський і Михайло Матчак з Української соціально-радикальної партії (УСРП); їм дозволили вирушити до Лобозева та в інші місця подій, щоб вони могли особисто переконатися: армія і поліція не зловживала своїм становищем. Депутати повернулися пізно ввечері до штаб-квартири в Устяновій, заявивши, що не мають зауважень стосовно дій ліквідаційних відділень.
Також 5 липня на місце заворушень приїхав інший депутат УНДО, доктор Степан Біляк. Метою його візиту було надання юридичної допомоги заарештованим селянам. Політик від їхнього імені звертався до начальника сяніцької в’язниці Влодики, який обіцяв не чинити перешкоди в постачанні харчів затриманим. Крім того, депутат вів переговори з прокурором Апеляційного суду – Послуховським – про хід розслідування і відносно прискорення розгляду справ. З таким же проханням звертався до голови Окружного суду Місевича, прокурора Цішковича та слідчого Яроґи. С. Біляк зустрівся і з представниками українського селянства, для того, щоб організувати допомогу для найбідніших ув’язнених і поранених, які перебували в лікарні в Сяноку. Депутата відвідали сім’ї затриманих селян, щоб обговорити хід юридичної допомоги для їхніх близьких.
У наступні дні до Сянока прибули два інші депутати УНДО, Степан Баран і Володимир Загайкевич, їхнім завданням була правова допомога заарештованим. Крім згаданих людей, захист обвинувачених взяли на себе українські юристи В. Блавацький, Ц. Ваницький і М. Мадей. Ліський повіт докладно об’їхала сенаторка Олена Киселевська з УНДО, яка з цієї подорожі склала великий письмовий звіт.
Для цієї ж мети в терен приїхали два депутати Безпартійного блоку співпраці з урядом – Міхал Бачинський та кс. Юзеф Яворський. Вони організували 17 віч і зустрічей для того, щоб заспокоїти місцеве населення. Політики відвідали декілька місць, а саме Літовищі (6 липня), Царинське (7 липня), Ветлину (8 липня), Бук (9 липня), Жубрачі (9 липня), Тісну (10 липня) і Балигород (11 липня).
У Львові 11 липня відбулося засідання Української парламентської репрезентації. На зустрічі представлено причини та перебіг подій у Ліському повіті, депутати вирішили з цього питання провести ряд виступів у парламенті.
Стосовно «Ліського повстання» у Сеймі Польщі оголошено відповідну заяву, 3 листопада 1932 р. в ході зустрічі слово узяв Дмитро Левицький. «У справі кривавих заворушень у Ліському повіті» члени Українського клубу та депутати УСРП подали заяву до комісії з адміністративних питань.
Формування леґенди про «Ліське повстання» значною мірою збіглося з початком 50-х років ХХ ст.: комуністична пропаґанда цього періоду на кожному кроці намагалася дискредитувати устрій ІІ Речі Посполитої й показати перевагу своєї власної форми державності. Заворушення в Ліському повіті та хвиля селянських виступів чітко відповідала міфові про робітничо-селянську солідарність і боротьбу проти фашизму. До того ж, можливість «претендувати на право участі» в розв’язанні «Ліського повстання» дала сама санаційна влада 1932 р., що, в пошуку причини сплеску, скинула всю провину на комуністичну пропаґанду. ■

Поділитися:

Категорії : Історія

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*