Кася Комар-Мацинська ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №21, 2021-05-23

Українська сучасна література перебуває у пошуках вдалого способу розповіді про війну в Україні. Це, безперечно, нелегке завдання, якщо пам’ятати, що конфлікт весь час триває, а окуповані території все більше віддаляються з-під українського впливу. Книг про війну кожного року видається все більше, а після знаменитого, пронизливого й вкрай неочевидного «Інтернату» Сергія Жадана читацькі очікування вийшли на вищий рівень. На перший план виринають не крайні емоції, сюжети боїв, боротьба, смерть і травма, а бажання уявити, відчути і зрозуміти – що ж насправді відбувається. Не на рівні політичної аналітики чи військової тактики, а у напруженій людській психіці чи підірваних суспільних відносинах. Мені здається, що «Магнетизм» Петра Яценка – це саме така книга. Неочевидна, написана з певною дистанцією розповідь-алегорія. Трохи фантастична казка, трохи міф або притча, а радше – криве венеціанське дзеркало, поставлене вздовж демаркаційних ліній, яке каже українцям дивитися на себе (чи крізь себе) і замислюватися: кого насправді вони там бачать?

Головна героїня «Магнетизму» – молода жінка біля 30-ти на ім’я Марія, яку кличуть Гайкою (у польському перекладі – Gadżet). Гайка – уродженка Донецька і навіть (про що дізнається згодом) праправнучка засновника Юзівки (себто Донецька) – британця Джона Г’юза. У неї ексцентричний вигляд: пірсинг (сережки в різних частинах тіла) і татуювання, а також, окрім звичайної роботи у виші, ще один оригінальний спосіб заробітку – вона виготовляє прикраси у стилі стімпанк (своєрідна культурна ніша, підвид фантастики, у якому замість електроніки використовується технологія парових машин). До речі, стімпанк – це не кінець Гайчиних особливостей, в неї є ще певна надприродна здібність притягати до свого тіла металеві предмети як магніт, а також зчитувати їхню історію та долі людей, які з цим предметом зустрічалися.

В головної героїні книги є чоловік, з яким вона живе у цивільному шлюбі, його звати Льоша Жарко, кличка Жарєний (Smażony). На перший погляд, це нормальний хлопчина з неоригінальною пристрастю до алкогольних напоїв та спонтанного сексу. Утім, його постійно підвищена температура тіла та завжди гарячі долоні, описані вже на перших сторінках оповідання, мали б запам’ятатися читачеві і дати привід задуматися. Причому, навіть ця підказка не дуже згодиться, бо сказати, що в «Магнетизмі» все не є таким, яким здається, – це не сказати нічого.

Гайка і Льоша вже давно вигоріли в стосунках. Те, що Льоша лишається (полоненим, щоб рити окопи) в Донецьку, а Гайка тікає останнім потягом до Києва, немов цементує розпад їхнього подружжя. З цього моменту Гайка мусить радити собі сама: подолати біль розлуки з рідним містом, чоловіком та намагатися утримати єдиний контакт, який в неї залишився, – з нещирою і не дуже розумною Танькою Апанастє (Tania Tarapatko), подружкою з роботи, та її загубленим сином – підлітком Ніколаєм.

Перша частина оповідання – попри певні фантастичні елементи фабули – відносно реалістична. Автор змальовує стан справ влітку 2014 року, коли точилися найзапекліші бої. Гайка не хоче жити у постійному страху і, попри те, що Донецьк є невід’ємною складовою її ідентичності, пакує валізу і дозволяє собі це місто «відрізати». Проте Київ, до якого вона приїжджає, виявляється не надто привітним для донецьких біженців. Причина цього – в певних упередженнях, які, до речі, підсилює гучна і надокучлива поведінка Тані. Вона при першій нагоді запускає наратив, сповнений вимогливості та дорікання. Тільки-но висівши з потягу, лізе перед телекамери та розказує про кривду, вчинену їм «бандерівцями», що приперлися непрошені на Донбас нібито їх визволяти. Наслідки такої поведінки відбиваються не лише на ній та її синові, але також на невинній подрузі, Гайці.

Утім, Гайка в певній мірі також любить провокувати. Про це свідчить не лише її зовнішній вигляд, але теж поведінка. «Довели країну» – цю фразу для приколу вона казала ще в Донецьку у набитих людьми маршрутках. Вона чекала реакції, особливо від людей, просякнутих телевізійною пропагандою. І так одного разу почула неочікуване: протилежну думку від молодого чоловіка, прихильника Майдану. Звісно, розсерджена більшість була готова здерти з хлопця шкіру живцем, і Гайці довелося ставати на його захист (адже вона спровокувала ситуацію). «Ніколи не дискутуй з телевізором», – порадила йому, коли вони вилізли з маршрутки і сиділи на зупинці. Таким чином Гайка познайомилася з Бехою (Beemka) –  ще одним важливим героєм книги.

Пригоди Гайки у Києві з кожним днем все більше заплутуються. Вона швидко втрачає дах над головою, сумнівну подругу і всі гроші. У плутанині подій опиняється в різних місцях, зокрема у призначеній до знесення віллі Маргарита. Автор з кожним реченням відправляє нас у щораз більш фантастичні сфери, які навіть трохи нагадують настрій «Майстра і Маргарити», але, як скоро виявляється, є ще більш абстрактними. Швидкість і насиченість подій особливо посилюється, коли Гайка приходить до Центру допомоги переселенцям і зустрічається з, на перший погляд, «липким» високопосадовцем (проте, пам’ятайте, що тут все є не таким, яким здається!) на прізвище Змій. Від нових ситуацій та нереальності подій іноді аж крутиться в голові. Безперечно – балансування на межі жанрів і світів (реальності та фантастики), і навіть зухвале їх змішування – підійде не кожному читачеві. Проте пригода Гайки затягує і дуже несподівано доходить до кульмінації, в якій з’являється… серце.

Яценко відсилає нас до легенди про дарування серця місту. А точніше – Донецьку. Його серце заклав, як особисту жертву, засновник міста – Джон Г’юз. Однак старе серце перестало битися, а Донецьк без нього жити не може. Ця алегорична розповідь стосується побудови спільноти, самозреченої любові, жертвопринесення, а також взаємозалежності буття людини і міста. «Серце в місті» пояснює прив’язаність до даного місця і готовність віддавати за нього життя. Одночасно автор дозволяє собі бути голосом совісті для тих, хто не захищав своє місто. Устами героїв він називає їх такими, що люблять гроші понад усе, звикли акліматизовуватися до будь-яких обставин, забули вищі цінності. Вони (або ми, як каже самокритично Гайка), якщо не поміняються, не почнуть боротися за своє, – будуть вічно втікати.

«Магнетизм» занурений у «стімпанкову» атмосферу, сповнений посилань на часи закладення Донецька, епоху парових машин та початку створення робітничого суспільства. Проте все це в очах читача є викривленим, спотвореним, навіть з певною ноткою пародії – виглядає, якби дивитися на це крізь зроблену Гайкою маску з окулярами в сітку. Це відбиток сьогодення, який парадоксально нагадує суть жертвопринесення, його міфотворче значення.

Гайка створює свої прикраси з механізмів старих, нікому непотрібних годинників. У балансирних коліщатках бачить самотні історії зайвих вже людських спогадів, переплітає їх між собою, заливає епоксидною смолою, надає нову форму. В «Магнетизмі» багато чого відбувається поза часом: щось стосується минулого, яке розпадається як вілла Маргарита, а щось – динамічного майбутнього. Усе це складається в дивну, магічну реальність міфу, легенди, казки. Книга Яценка сподобається молоді і людям, молодим духом. Читачам, які не будуть критикувати автора щодо непослідовності жанрів та достовірності створеного світу, а захопляться, як і я, пригодами вразливої, сильної і вільної Гайки. Та відчують – так, як вона – магнетизм міста, яке поки що залишається втраченим.

***

Петро Яценко, «Магнетизм» («Magnetyzm»), переклад Марцінa Ґачковського. Вроцлав: Wrocławskie Wydawnictwo Warstwy, 2020. – 225 с.

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Схожі статті

Історія однієї нелюбові на тлі першого українського Майдану

Дарина ПОПІЛЬ ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №24, 2021-06-13 Третій роман української письменниці, літературознавиці, перекладачки Оксани Луцишиної отримав нещодавно Шевченківську літературну премію. До цього...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*