Шевченківська премія 2020: що слухати, дивитись та читати

Кася Комар-Мацинська ■ КУЛЬТУРА ■ №15, 2020-04-12

Національна премія України імені Тараса Шевченка – доказ того, що з українською культурою все досить непогано, а навіть дуже добре. Колись вона тхнула радянщиною, потім стала академічною, але вже кілька років тримає нову якість і відзначає вкрай самобутніх творців-новаторів, якими б не погордував сам Тарас Григорович. Інтелектуальні і художні шедеври, все свіже і авангардне, що демонструє рівень творчої кондиції українців. Це найкраще, що з’являється в українській культурі не лише протягом даного року, але й взагалі.

Опера «Йов». Фото з opera.com.ua

Цьогорічне проголошення лауреатів Шевченківської премії, яке відбулося на зламі лютого і березня, не розчарувало найвимогливіших любителів української культури. Не популярність чи інший комерційний показник мав тут вирішальне значення. Творчість усіх авторів, нагороджених премією, є колосальним поштовхом до роздумів над українським сьогоденням, а також якісним зразком того, як неординарно віддзеркалювати минуле.

Лауреати Шевченківської премії 2020 у відповідних категоріях:

  • Візуальне мистецтво: фотографія «Карусель» (Олександр Глядєлов)
  • Музичне мистецтво: альбом «Шлях» (гурт «ДахаБраха»)
  • Театральне мистецтво: опера-реквієм «Йов» (проект NOVAOPERA, композитори Ілля Разумейко, Роман Григорів, режисер Влад Троїцький)
  • Література: поезія «Бабин Яр. Голосами» (Маріанна Кіяновська), есеї «Так, але…» (Тарас Прохасько)
  • Публіцистика і журналістика: репортаж «Дівчата зрізають коси» (Євгенія Подобна)

Чесно кажучи, кожен з лауреатів заслуговує на окрему статтю, проте – чи є щось, що поєднує на перший погляд зовсім різну творчість цих авторів? Це, безумовно, період, в якому всі вони творять, тобто час, коли їхню країну підточує несподівана війна.

«Карусель», «Шлях», «Йов»

Аналогові, чорно-білі фотографії Олександра Глядєлова, фотожурналіста, який висвітлює воєнні події з усіх неспокійних закутків світу, показують емоційні кадри розстрілу Майдану, побут воїнів донбаських окопів чи життя в населених пунктах окупованої території.

Альбом «Шлях» музичних авангардистів з етно-гурту «ДахаБраха» сконструйований на основі давніх українських пісень з семи регіонів України – від Вінниччини до Луганщини. «ДахаБраха» використовує музичну спадщину різних місцевостей, виловлює їхню співзвучність та популяризує українську творчу стихію, де тільки можливо.

Як і «ДахаБраха», театральний проект NOVAOPERA з оперою-реквієм «Йов» теж об’їхав половину Європи. До біблійної книги Йова безупинно звертаються художники різних епох, щоб розказувати її своїми устами. Вона драматична, сповнена болем, але пояснює, як жити після найбільшої втрати. Так і композитори Ілля Разумейко та Роман Григорів, а також режисер Влад Троїцький скупою формою дають промовляти змісту: тексту Біблії та дивовижній музиці.

«Бабин Яр. Голосами»

Вірші Маріанни Кіяновської безпосередньо стосуються історичних подій – погрому київських євреїв у Бабиному Ярі в 1941-43 роках. Написані від першої особи, вони озвучують сильні відчуття: страх і біль, тобто те, що є спільним для всіх живих творінь у передчутті неминучої, раптової смерті. Вірші вводять в настрій загрози, непевності, зникнення надії, очікування кінця.

вірш яким кричу тому що можу
тільки це робити тільки це
вірш який роботу робить Божу
а тоді роздряпує лице
зведене судомою до кості
вірш приймаю з болем як удар
вірш ненатлий вірш у високості
йду з ним як рахиля в бабин яр
сине туги вірше беньяміне
сам у полі воїн сам же й рать
в кублах сліз отруйне кровоспинне
але букви стигмами горять

Авторка своєю поетичною збіркою докладає вагомий художній внесок до опису теми Голокосту в Україні. Її вірші пронизані сокровенним даром емпатії та дають слово тим, кого хтось позбавив можливості говорити від себе, у кого були особливі імена, родичі, діти, свої характери і обірвані плани. Читаючи ці вірші на відстані 80 років від подій, читач взувається в чоботи тих, кого ведуть на розстріл.

«Так, але…»

Вже у передмові до нової збірки есе Тараса Прохаська, літредактор Олександр Бойченко дорікає автору, що той мав написати роман, але ухилився і видав щось таке під заголовком «Так, але…». Втім, хоча нова книга не те, чого всі очікували, вона неодмінно захопить притаманною автору, «прохаськовою» чоловічою ніжністю, щирістю та уважністю у спостереженні за довколишнім світом. Прохасько, входячи вже у вік, який можна назвати поважним, стає таким собі українським народним філософом. Перечитуючи його короткі есеї чи оповідання, спершу складається враження, що автор загубився в лабіринтах побічних доріг, та моралі не буде. Проте вона є завжди, і завжди приховується в нюансах речень, в тіні, в глибині усієї картини.

«У дитинстві мені подобалося, як мій тато вживав слово «не пощастило». А в мене було інакше. Я був переконаний, що мені страшенно пощастило, бо я є українцем. Я справді вважав, що це є незаперечним, нездоланним щастям (…).

Як виглядає пекло, я побачив у підлітковому віці, коли щось таке сталося у моїй голові, що я майже два тижні думав по-російськи. Я розумів, що вар’юю, що це кінець, що мені не пощастило. А через два тижні – коли забурення минуло – я на собі пережив воскресіння (…).

Потім я дізнався про свого рідного діда, татового тата, який не був українцем. І зрозумів, що у моїй особистій історії був закладений шанс також стати не українцем. А пощастило мені саме тому, що не пощастило йому (…)».

Прохасько розповідає свої власні історії: про прогулянки з дитячим візочком вулицями Франка, про смачні і несмачні сніданки, про звичаї старих людей та як росте мала людина, гру в бадмінтон, своє регіональне м’яке «ль» у слові «балкон», спиртові заводи та літниська в Карпатах. У Прохаська все солодко-солоне, міниться у відтінках, у світлі сонця, яке впадає у вікно хати в післяобідню пору крізь стару бавовняну фіранку. Ці твори поетичні, інколи смішні, інколи сумні, а інколи як у житті – змішані, бо не можна їм приписати одну просту емоцію.

Кожен, хто візьме в руки «Так, але…», читаючи прохаськові історії, пригадає щось своє, призабуте, закопане десь далеко у пам’яті. Ця невеличка книга, невідомо чому, але стає близькою для душі вразливого читача. Вона зупиняє, відкриваючи ширше його очі на банально-небанальні відтінки найбільш сірої буденщини.

«Дівчата зрізають коси»

Колись дівчата зрізали коси, коли вінчалися, а волосся прикривали хустиною. Сьогодні дівчата зрізають коси, коли їхнє волосся не вміщається під балаклаву і шолом. Євгенія Подобна, журналістка і воєнна кореспондентка, своєю збіркою спогадів 25 жінок, які взяли в руки зброю і пішли воювати поруч з чоловіками на Донбасі, доказала, що у слова «патріотизм», як і у слова «захисник», немає статі. В більшості з них – діти, батьки, чоловіки та інші близькі, які чекають вдома, поки вони захищають Україну.

Ці жінки не з тих, справа життя яких – варити борщ, хоча були й такі, що поїхали на фронт, аби працювати на польовій кухні. Це також не ті, які боялися «прибрати» ворога, хоча спочатку між вистрілами відвертали зброю до неба, щоб випадково не підстрелити побратима. Лише деякі з них професійні військові, більшість починала з добровольчих батальйонів одразу після Майдану. Деякі їздили на Донбас як журналістки або волонтерки і бачили, що там кардинально не вистачає людей. Були жінки, яких мобілізували з огляду на вміння і досвід: фінансистки і лікарки. Вони ставали командирами, працівницями штабу, військовими медиками. Були і ті, головним завданням яких було супроводження «двохсотих» та передача їх родині, або ті, в яких добрий зір та терплячість, – ці дуже скоро ставали відмінними снайперками.

«Ми щойно приготувалися вечеряти — і тут починається обстріл, причому такий конкретний. До нас прилетіло, балка тріснула, ми повибігали. А один боєць у цей час мився в душі. І от прибігає він, матюкається, брудний увесь, спіднє — задом наперед. І розповідає: «Я вискочив, біжу в укриття і згадую, що в нас же баба на опорнику, треба труси надіти. І починаю ж одягати білизну на бігу. Та не побачив, задом наперед надів, поки надягав — упав…» І отак, мокрий та брудний, уже добіг до нас».

Важко писати про війну, яка відбувається прямо зараз, немає відповідного часового простору до оцінки подій. Проте книга «Дівчата зрізають коси» скомпонована надзвичайно адекватно. Розповіді головних героїнь дуже щирі, наповнені колосальним досвідом перебування на першій лінії боротьби та чітким усвідомленням «за що нам боротися». Тут немає порожнього плачу, голосіння, розпачу – хоча після того ж Іловайська життя ніколи не буде таким самим. Буває і сміх, і туга, бо війна – це теж життя. Тільки повертатися з неї важко, кажуть дівчата. Бо вона не закінчується, і весь час хтось інший триматиме варту.

***

Цьогорічне вручення премій , що пройшло 9 березня у Львівській опері в голлівудському стилі, викликало суперечливі відчуття. Президент Володимир Зеленський у своїй промові згадав слова Вінстона Черчилля, який під час війни не скорочував витрати на культуру, бо культура – це душа нації та саме її треба захищати. Хочеться вірити, що це не порожні слова, і найперші ж важкі обставини не стануть для цих слів жорстким випробуванням.

Посилання на легальні джерела, де можна знайти твори лауреатів Шевченківської премії 2020:

Опера «Йов»: www.youtube.com/watch?v=0AWFrzRNEBQ

«Бабин Яр. Голосами»: archive.org/details/Babynyar/mode/2up

«Дівчата зрізають коси»: old.uinp.gov.ua/ebook/divchata-zrizayut-kosi-kniga-pro-zhinok-na-viini

Окремі есеї Тараса Прохаська, які увійшли до збірки «Так, але…»: zbruc.eu

«ДахаБраха» альбом «Шлях»: www.youtube.com/watch?v=sia4C08nve4

Поділитися:

Категорії : Україна, Культура

Схожі статті

Лавреати Підляської науково-літературної нагороди за 2023 рік

Підляський науковий інститут ■ Cпонсорована стаття ■ №52, 2023-12-31 Метою Підляської науково-літературної нагороди є промоція української мови та культури Підляшшя шляхом вшанування та нагородження...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*