Степан Мігус ■ СТАТТІ ■ №18, 2024-05-05

22 квітня 1838 року Тарас Шевченко отримав волю і його життя кардинально перемінилося. Згадуємо ці події з його біографії – з доповіддю про це під час відзначення 210-ї річниці від дня народження поета виступала журналістка українських передач Радіо Ольштин Ярослава Хруник. Вона розповіла донині маловідому, особливо серед українців за кордоном, інформацію про його буття та творчість. 

 – У добу Шевченка українські землі, які належали до складу росії, уже стали суцільною колоніальною околицею імперії, – Ярослава Хруник почала від змалювання ситуації в окупованій Україні. – Це стосувалося як економічної, так і соціальної та культурної сфер. Імперська влада намагалася перетворити Україну на «територію без обличчя», яку можна безжально експлуатувати. Основна маса населення – селянство – була закріпаченою, його експлуатували поміщики. Останніми ж були переважно чужинці або русифіковані чи полонізовані українці. Пригадаймо хоча б те, хто був Шевченковим паном – поміщик Павло Енгельгардт, русифікований потомок німецьких ліфляндських баронів. Його батько, Василь Енгельгардт, дістав величезні землі на теренах Центральної України не за якісь видатні заслуги, а за те, що був близьким родичем коханця імператриці Катерини ІІ, «найсвітлішого князя Таврії» Григорія Потьомкіна.

Української інтелігенції майже не було. Слабкі її паростки, які тільки спиналися на ноги, також зазнавали зросійщення. Русифікації зазнало духовенство. Русифікованою була школа, починаючи від низової ланки (церковноприходських шкіл), гімназій, семінарій і закінчуючи вищими школами. 1817 року ліквідовано Києво-Могилянську академію, а на її місці через два роки відкрито Київську духовну академію. До того ж викладачів привезли з Петербурга. Це були етнічні росіяни – наче взагалі не було талановитих українців, котрі могли б працювати в цьому навчальному закладі. Парадоксально, але в той час найбільш дієвий осередок українського культурного життя містився далеко за межами України – у Санкт-Петербурзі. У культурному плані українці, здавалося б, зазнали цілковитого фіаско. У них забрали їхню елітарну книжну мову, яку трансформували в російську. Разом із тим росіяни присвоїли собі величезний український культурний спадок, починаючи ще з часів України-Русі, і тим самим зробили українців народом без високої культури та історії. Було навіть забрано питомий український етнонім «Русь», «Росія» (з наголосом на першому складі). Частково полонізованими, а частково русифікованими були міста. Щодо невеликих містечок, то в них переважало єврейське населення. Українцям же в містах не залишалося місця.

У такий складний час поневоленої України-Русі на світ прийшов кріпак Тарас Шевченко. Це була перша половина другої декади ХІХ століття. Суспільство було поділене на класи. Кріпаки не могли нічого зробити, вони не мали жодних прав. Однак Шевченкові вдається зламати ці правила й вибитись із кріпаків у вільні люди. Тарасові було 9 років, коли померла його мати, й 11, коли не стало батька. Повчитися у школі йому випало всього два роки. Це була дяківська недолуга наука із зубрінням та тілесними покараннями. Aле маленький Шевченко взяв звідти все, що міг, – навчився грамоти та зацікавився літературою. До того ж одним із його улюблених авторів був Григорій Сковорода. А ще великий вплив на формування Тараса як особистості мав дід по батьковій лінії, Іван. Він ще дитиною застав повстання селян під назвою «Коліївщина» і часто переповідав про ці події всім, хто хотів слухати. Тарас ріс під його розповіді про Гетьманщину та волю. 

– Саме цей момент є дуже важливим для дальшого становлення майбутнього поета,  – підкреслила Ярослава Хруник у своїй доповіді. – Шевченко народився кріпаком, але дід розповідає йому про вільні часи. І хлопець зрозумів, що кріпацтво – це не природний стан, що колись було по-іншому, люди були вільними й гордими та вміли постояти за своє. Це все впливає на його подальшу долю, творчість. Розпочинається складне доросле мистецьке життя поета-кріпака. Його всесторонні творчі таланти помічає оточення, у якому він жив. 

Усе почалося з Івана Сошенка – учня Петербурзької академії мистецтв, який був українцем із міста Богуслав. Художник Ширяєв розповів Сошенку, що у нього служить його земляк – надзвичайно талановитий хлопець – Тарас Шевченко. Це вже не вперше до Сошенка доходили чутки про кріпака з України з феноменальними здібностями. Усіх дивувало, що Шевченко однаково вміло міг малювати й ікони, і пейзажі, і портрети, коли зазвичай художники спеціалізувалися на чомусь конкретному. Сошенко захотів познайомитися з Шевченком особисто і запросив його в гості. Тарас прийшов у перший же вихідний. Був, як потім згадував Сошенко, «босий, простоволосий, у халаті, сорочці й штанях із грубої полотнини, заляпаних фарбою». 

Молоді люди подружилися. У них були геть різні характери. Іван – досить сором’язливий і скутий, а Тарас, ніби вогонь, мав невгамовну енергію і приносив свято всюди, де з’являвся. Поводив себе вільно та сипав жартами. У Шевченка, безперечно, була харизма. Іван бачив, що Тарас – надзвичайно розумний та обдарований, і йому було шкода друга. Бо як кріпак Шевченко не мав жодних шансів на успіх у житті. Сошенко знайомить земляка зі своїми колегами, котрі – як він знав – уже визволяли талановитих людей із кріпацтва. Це художники Василь Григорович, Олексій Венеціанов та Карл Брюллов. Про цих діячів варто розповісти детальніше, оскільки тривалий час радянська пропаганда нав’язувала міф, що саме росіяни викупили Шевченка з кріпацтва. Тому спробyймо знайти серед них реальних росіян. 

Спільно з Іваном Сошенком квартиру наймав інший художник з Пирятина на Полтавщині Аполлон Мокрицький. Він, як і Сошенко, подружився з Тарасом та перейнявся його долею. Родичем Мокрицького по материнській лінії був Василь Григорович – конференц-секретар Петербурзької академії мистецтв. Але народився Григорович теж в Пирятині, тож спершу Сошенко і Мокрицький представляють Шевченка Григоровичу. І той, переконавшись в обдарованості Тараса, сприяє, щоб йому дозволили відвідувати класи Товариства заохочення художників, яке вже раніше схвально оцінило Шевченкові малюнки. Крім того, Аполлон Мокрицький був улюбленим учнем найвідомішого живописця російської імперії Карла Брюллова. Брюллов був по батькові французом, а по матері – німцем. І спершу його прізвище звучало «Брюлло». Літеру «в» у кінці дописали на основі спеціального указу царя Олександра І. Брюллов так перейнявся долею талановитого кріпака, що особисто поїхав до Енгельгардта просити відпустити Тараса на волю. Місія не вдалася. Енгельгардту було все одно, наскільки знаменитим був Брюллов і яким талановитим був Шевченко. Він не мав наміру ставати добродійником. Брюллов дуже образився. Він не звик, щоб йому відмовляли в проханнях. Повернувшись додому, обізвав Енгельгардта феодалом-собачником, свинею та амфібією. Наступним поїхав до Енгельгардта викладач Академії мистецтв професор Олексій Венеціанов. Назвати Венеціанова росіянином теж не можна ніяк. Він був сином грека з Ніжина та українки. Отож саме Венеціанову Енгельгардт заявив, що хоче отримати за Шевченка 2500 асигнацій. Це ціна майже п’яти кріпаків. Свою вимогу виправдовував тим, що Шевченко – ремісник, необхідний у господарстві. Ще одна людина з цього комітету порятунку Шевченка –  поет Василь Жуковський. Жуковський був позашлюбним сином туркені, яку росіяни взяли у полон і пізніше охрестили як Єлизавету. Його батько – російський поміщик українського походження Опанас Буря. Прізвище «Жуковський» поет отримав від хрещеного батька, який був білорусом. 

Гроші на викуп Шевченка вирішили здобути так: Брюллов малює портрет улюбленця царського двору – Жуковського. Члени царської родини скидаються грошима. Коли зберуть відповідну суму, портрет розіграють між тими, хто скидався. До речі, царська родина тоді зібрати повну суму так і не спромоглася. Зібрали 1000 рублів. Решту доклало десять друзів та земляків Шевченка. Росіянин серед них був один – живописець Петро Соколов – чоловік сестри Брюллова, Юлії. 

22 квітня 1838 року на квартирі у Сошенка та Мокрицького Василь Жуковський вручив Тарасові відпускну. Це документ з підписом пана, де написано, що Шевченко отримав від нього свободу.

Вільний Тарас Шевченко починає слухати курс в Академії мистецтв, а також вивчати французьку. На додаток він добре заробляє, малюючи портрети на замовлення та ілюстрації для журналів. Багато працює і стає успішним та модним художником у Петербурзі, але разом з тим буквально перетворюється на іншу людину. Жодних більше селянських кожухів, які вічно показують росіяни, сорочок із грубого полотна та штанів, заляпаних фарбою, він не одягає. Купує собі дорогий і модний одяг. У його щоденнику є згадка про задоволення від покупки супермодного плаща-макінтоша за цілих 100 карбованців. На той час це була річна зарплата чиновника середнього рангу. 

Шевченко проводить вечори в театрах та петербурзьких літературних салонах, куди заходять і вершки світського товариства. Його запрошують на звані вечори імениті петербурзькі родини. Дами мліють. Шарму Шевченкові у їхніх очах додає його незвична біографія. Нині ми б сказали, що Тарас Шевченко став затятим театралом, модником і підкорювачем жіночих сердець. Його друг Іван Сошенко так згадував про той період: «Шевченко зовсім змінився. Познайомившись через Брюллова з найкращими петербурзькими домами, він часто їздив на вечори, гарно вдягався, навіть із претензією на елегантність. Єнотова шуба, ланцюжки, шалі, візники-лихачі. Одним словом – на деякий час у нього вселився світський біс». А потім заслання, заборона писати й малювати, та відвідувати рідну Україну. Про це все нині пишуть, розкриваючи правду, філософ, літературознавець професор Петро Кралюк з Острозької академії та низка інших шевченкознавців, які спростовують неправдиві розповіді московитів про генія українського народу.

У наш час розвінчують і неправду про «Кобзар» Тараса Шевченка та перші його видання. Книга тиражем у 1000 примірників побачила світ 1840 року. Там було всього вісім творів, серед них – і поема «Катерина», присвячена Жуковському. Крім рецензії Корсакова, з’явилося ще кілька схвальних відгуків. Однак мегапопулярності збірка не здобула, бо серед петербурзької знаті українська мова все-таки сприймалась як наріччя, не варте уваги. А за три роки, у лютому 1843-го, Шевченко продає авторські права на «Кобзаp» і також на видану в 1841 році поему «Гайдамаки» петербурзькому книгареві, українцеві Іванові Лисенку. Тарасові потрібні були гроші, щоб поїхати в Україну. Цю подорож він планував, відколи здобув волю. Скільки видавець заплатив поету – невідомо. Є тільки дані про штраф. У разі порушень Шевченко мав заплатити 4000 рублів. Можна припустити, що саме стільки він отримав від видавця. 

19 травня 1843 року поет вирушив до України. На Батьківщині його чекала несподіванка. Виявляється, що «Кобзар» 1840 року спричинив справжній фурор серед українського дворянства, тому тут Шевченко став надзвичайно популярним. Його наввипередки запрошували до себе в гості імениті родини, а жінки ставилися до нього як до суперзірки – брали автографи й обсипали компліментами.

Тарас Шевченко, хоч як старалися росіяни, не розчинитися в московському імперському морі. Показово те, що він ніколи не вживав слова «росія», вважаючи, що північні сусіди зазіхнули на український топонім «Русь». Звідти в його творах безліч «москалів» та «кацапів». Ці слова з «Кобзаря» викреслювала спершу імперська, а потім більшовицька цензура.

Варто перечитувати Шевченка сьогодні, у складний воєнний час. Там чимало цитат, котрі виглядають як пророчі про наше сьогодення. Ось, наприклад, фрагмент із вірша «До Основ’яненка»: «Московщина, // Кругом чужі люде» або «Тяжко, батьку, // Жити з ворогами».

І вже безсумнівним пророцтвом є слова про православ’я з поеми «Кавказ» – особливо в ситуації, коли нинішній глава РПЦ Кирило закликав росіян до «святої війни» з Україною: 

«По закону апостола

Ви любите брата!

Суєслови, лицеміри,

Господом прокляті!

Ви любите на братові

Шкуру, а не душу!»

«У нас же й світа, як на те —

Одна Сибір неісходима!

А тюрм, а люду!.. Що й лічить!

Од молдаванина до фіна

На всіх язиках все мовчить,

Бо благоденствує!»

Поділитися: