Анна Вінницька ■ УКРАЇНА-ПОЛЬЩА ■ №8, 2023-02-26

– Чи не найважчий момент я мав тоді, коли на початку війни до мене звернулися з проханням допомогти купити мішки для вбитих… Тоді я мусив прийняти рішення, чи купувати молоко для дітей, чи – мішки, оскільки й одне, й друге було на той час дуже потрібне, а ціна була така сама. Вибрав я живих. Найбільш драматичний момент, коли війна торкається тебе особисто. Коли на фронті гине твій побратим – а тиждень тому загинув мій друг, з яким ми працювали від 2017 року. Тоді втихомирити біль можуть тільки сльози та пам’ять про побратима, – говорить зворушений Іван Сирник, голова Щецінського відділу ОУП.

Від початку війни зі Щеціна до України з допомогою здійснено 65 поїздок бусами та 6 великими фурами, також 16 бусів передано ЗСУ. Також передано медичні засоби для лікарень, які можна було б помістити принаймні в 4 машинах. Одного дня наприкінці квітня довкола площі, яка веде до Осередку української культури, стояло аж 16 машин. Іншим разом вулиця Міцкевича, на якій розташовано домівку, була заблокована, оскільки щойно привезли дари з Великобританії. Це вказує на масштаб допомоги та активну участь щецінян. А зараз кожен тиждень відправляють принаймні одну машину.

Майдан, анексія Криму, війна на Сході – у Щеціні допомога має тривалу традицію та є послідовною від 2013 року. Оскільки допомога йшла з найбільш віддаленого у Польщі міста, то була продуманою, щоб зайвий раз не марнувати грошей. За це в 2017 році голова Щецінського відділу ОУП Іван Сирник та тодішній голова Карітас Вроцлавсько-Ґданської єпархії о. Роберт Роса були нагороджені президентом України медаллю за активну участь у гуманітарній допомозі в зоні проведення «антитерористичної операції».

– Вісім років роботи над логістикою доставки допомоги для лікарень, будинків дитини чи просто індивідуальної – 24 лютого принесли результати. Нині Об’єднання українців у Щеціні має мережу контактів як в Україні, так і Польщі, які зараз показують високі результати, – каже д-р Дорота Ковалевська, яку ректор Щецінського університету призначив уповноваженою з питань допомоги Україні. «Коли Іван Сирник написав у фейсбуці, що 26 лютого організує в Осередку української культури зустріч волонтерів, прийшло сорок осіб, а понад сто принесло допомогу. Це було море людей та море добра», – згадує Дорота Ковалевська, великий друг українців.

Від першого дня повномасштабної війни допомога в Щеціні стала ще більш професійною – при відділі Об’єднання українців у Польщі засновано Комітет допомоги України, в межах якого діють різні секції. Тут працювали й «Медики для України», які обирали медичні препарати, працювала секція волонтерів, перекладачів, секретаріату, місцевої та зовнішньої логістики, управління часом, прийому продуктів тощо. Загалом на той час у домівці працювало аж 11 різних секцій, в яких були задіяні українці, поляки, німці, англійці, шведи, норвезці та представники інших національностей. У перші місяці війни на одній зміні працювало навіть 200 волонтерів, а домівка стала центром міжнародної допомоги. Коли зі Щеціна до Перемишля повернулася перша волонтерка по медичній допомозі Анастасія Фіцак, яка від самого початку війни координувала цей напрям, й коли виникла потреба віддячити волонтерам за їхню багатомісячну працю, у Щеціні народилася ідея – аби машини, які передають в Україну, називати іменами цих же волонтерів. Так, першим на капоті машини з’явився напис «Анастасія», а потім – Маґда, Патриція, Марія, Богдан, Христя… До сьогодні всі 16 машин, що їх передано в Україну, на ходу й використовуються ЗСУ.

Марія з п’ятирічним сином до Щеціна приїхала з Полтави через два місяці після початку повномасштабної війни. Сім’я Марії познайомилася з Іваном Сирником ще 2014 року – саме з цього часу мама пані Марії бере участь в АТО й займається волонтерською роботою. Марія зразу потрапила до Осередку української культури. Вона зізнається, що ще ніколи не бачила, щоб головний зал, де від початку війни розгорнуто велику волонтерську роботу, був пустим.

На початку війни волонтери мали неймовірну кількість роботи – тут з ранку до пізнього вечора, а то й уночі багато людей пакували та відправляли пакунки багатотонними машинами. Допомогою було заповнено всі поверхи. 

– Ми кожен день просинаємося, приходимо сюди, складаємо, пакуємо, щоб якомога більше допомоги надіслати нашим дівчатам та хлопцям із ЗСУ, – розповідає Марія, яку в місцевому Об’єднанні називають головною волонтеркою. І справді, у Щеціні робота кипить, тут немає жодного дня, аби хтось прийшов та не мав чим зайнятися. Одні жінки складають і пакують білизну, інші плетуть сітки, а ще інші виготовляють окопні свічки. «В Об’єднанні українців немає перепочинку – ми всі працюємо на те, щоб швидше закінчилася війна, бо спочатку нам треба вибороти Україні свободу. Ми не просто волонтерський штаб, а одна велика родина – тут українці завжди одне одному прийдуть на допомогу. Тому я щаслива, що мені вдалося з сином потрапити до Щеціна. Тут відчуваю себе спокійною, захищеною, а моя дитина може рости, розвиватися та не знати жахіть війни», – каже Марія.

– Наразі наші найперші потреби пов’язані з війною: допомога ЗСУ, лікарням та тим, хто живе в Україні. Звичайно, ніхто не зробить цього сам, тому важливо співпрацювати. І нині працює вже певна група людей, до якої можна завжди звернутися та яка узгоджує дії між собою. Скажімо, Щецін організовує одну допомогу, Ґданськ – іншу, а Варшава – ще іншу. Ми нарешті розмовляємо між собою та питаємо одне одного, а не кажемо, що самі все знаємо найкраще, – це той позитив, який виник після війни для нашої організації, – каже Іван Сирник.

Час до 2022 року допоміг Щецінському відділу ОУП перевірити в Україні людей та організації, тому сьогодні українці співпрацюють з найбільш довіреними особами в Полтаві, Вінниці, Рівному, Тернополі чи інших містах, які Іван Сирник не хоче розкривати, щоб не поставити нікого під загрозу. Голову Щецінського відділу найбільш вражає, коли українці приходять і просять допомоги для «своїх». Тоді він відповідає, що в Україні всі «наші» й особисто перевіряє, чи в певному місці справді існує потреба в такій допомозі. Зараз Щецін сконцентрувався на лікарнях, зимовому одязі для ЗСУ та зелених сітках для маскування.

Ольга з Запоріжжя, Людмила та Олексій з Харкова, Тетяна та Світлана з Херсонщини – це лише деякі волонтери, яких я зустріла під час виготовлення сіток. Одні різали матеріал, інші плели сітки. Тільки Тетяна до обіду зробила аж дві сітки. Відколи понад три місяці тому в Об’єднанні почали їх виготовляти, пані Тетяна приходить сюди чи не кожного дня. Вона приводить також онука Макара.

– Щоб накрити один танк потрібно дванадцять сіток, тому я вирішила навчитися плести саме сітки, бо це важлива справа. Ми їх плетемо, надсилаємо в Україну, де їх зшивають, а потім відправляють на фронт. А вночі по хатах плетемо шкарпетки, – розповідає волонтерка. Одну сітку вона робить за неповні три години, тому буває, що за день виготовить і дві. Як каже, на фронті сіток дуже потребують, то ж потрібно поспішати. Пані Тетяна разом з чоловіком, який пережив інфаркт, до Щеціна приїхала ще з окупованої Херсонщини в липні. У Щеціні чоловік пішов на роботу, завдяки чому вони можуть ще й донатити.

– Коли ми жили в окупації, то переживали, що нічого не можемо робити. А тут плетемо сітки, робимо окопні свічки, купуємо продукти та ліки й відправляємо посилки в Бахмут. У нас з дівчатами немовби свій фронт: ми воюємо тут, а наші хлопці там, – розповідає Тетяна. Тому жінки ночами плетуть круглі килимки та шкарпетки, шиють маскувальні халати.

– А я плету сітки, допомагаю пакувати або граю на планшеті у воїнів ЗСУ в грі «Наші вороги невидимі». Наш ворог – це росія, – каже наймолодший волонтер Матвій, якому всього 6 років.

– Тішуся, що жінки-біженки, які нині живуть у Щеціні, знайшли своє місце в нашій домівці, де почуваються потрібними. Жінки з Харкова, Миколаєва чи Маріуполя тепер знайшли свій дім тут, де всі допомагають від щирого серця, – радіє Іван Сирник.

У Щеціні сітки почали виготовляти ще з жовтня минулого року – наразі зроблено більше 3 тисяч квадратних метрів. Іван Сирник, перевішуючи одну, питає мене: «А чи бачила нашу “ракету” з Одеси?» Кажу, що ні. Тоді він розповідає: це пічка, до якої кладеш дрова, а потім ставиш каструлю – її в Україні називають «ракетою». Така пічка ідеальна в окопах, однак на ній готують також жінки, коли хату вже зруйновано. До Щеціна пічка приїхала аж з Одеси. На ній видно напис польською мовою: «przyjaciele ze Szczecina dla Ukraińców» та «pokoju, dobrobytu naszym narodom». Такі пічки українці зі Щеціна співфінансують разом з Сергієм Вуком з Одеси, якого Іван Сирник розшукав у інтернеті. Сергій Вук виготовляв їх за власні кошти та розвозив по територіях, що були окуповані. Щеціняни насамперед подарували Сергієві апарати для зварювання, а потім, коли почалися проблеми з енергією, разом з тайванцями придбали генератор. Завдяки цьому, Сергій Вук, який є скульптором, разом з трьома товаришами може виготовляти «ракети» і розвозити їх тим, хто потребує, – зараз він під Бахмутом.

– На сьогодні зменшилась кількість жертводавців, тому важче знайти кошти на допомогу. Ми не маємо, однак, морального права зупинятися задля зустрічей чи навіть проведення щоденних занять, бо ж в Україні гинуть наші друзі, – каже Іван Сирник. Щецінський відділ першим у Польщі організовував благодійну допомогу, починаючи ще з 2013 року, і тому в них набагато більше контактів та донорів, ніж в інших осередках. ОУП довіряють настільки, що організація має своїх донорів, які кожного місяця передають гроші – 100, 200 й навіть 1000 злотих. Серед них приватні особи, але також школи чи місцевий театр. Українці стали партнерами і для місцевих організацій, і закордонних, а також окремих людей. Обсяг нинішньої допомоги становить кілька мільйонів злотих.

– Ми координували допомогу, однак не дублювали її. Коли розгорнулась повномасштабна війна, у місті існували вже організації, які одразу почали допомагати біженцям, тому ми майже цього не робили у самій домівці. Іван завжди підкреслює, що треба пам’ятати про тих, хто залишився в Україні, а насамперед про воїнів, бо, коли не буде солдатів, цивільне населення не порадить собі, – каже Дорота Ковалевська. – Тому Щецін один з перших почав надавати професійну допомогу саме військовим, і це донині вирізняє місто на мапі всієї Польщі.

Розмовляючи з Іваном Сирником, ми сходимо до головного залу, де відбувається сортування та пакування допомоги. Тут цілу кімнату заставлено картонними коробками – одні вже готові до відправлення, на них видніються адреси міст, інші ще пакують. Іван відкриває одну із запакованих коробок і дістає з неї вовняні ковдри, подушки та білизну – це дві сестри вирішили долучитися до допомоги та замовили такі комплекти для солдатів. Тут і речі для лікарень, наплічники з медичними засобами (тільки один набір коштує близько 7 тис. зл.), тактичні аптечки – усього не перерахувати. У деяких містах домівки ОУП, де в перші місяці війни відбувався збір допомоги, повернулися до певної нормальності, але в Щеціні ні на один день не припинено роботи – тут і надалі домівка є координаційним пунктом збору допомоги в усьому Щеціні.

Остання ініціатива щецинських українців – це навчання першої медичної допомоги для громадян України: штучна вентиляція легень і підтримка дихання, масаж серця, зупинка кровотечі. Заняття веде спеціаліст військової медицини. Як каже Іван Сирник, українці мусять бути готовими до того, що, коли повернуться в Україну, можуть іще зіткнутися з воєнними діями. Це немов повторення медичних навчань, що їх тут було організовано на початку воєнних дій для чоловіків-мігрантів, які поверталися в Україну, щоб піти на фронт.

Поділитися: