Що далі з нематеріальною спадщиною українців у Польщі? 

Григорій Сподарик ■ ПОДІЇ ■ №2, 2025-01-12

Відповідь на це запитання шукали учасники конференції Ягеллонського університету в Кракові. Зустріч відбулася в рамах проєкту «Нематеріальна культурна спадщина українців у Польщі: мапування та поширення», яким керує докторка Ольга Кіх-Маслей. 

За визначенням нематеріальною спадщиною може бути мова та говірки, музика, спів, танці, звичаї, обряди, свята, традиційна кухня, ремесла тощо. Збереження цих надбань і розвиток у випадку українців у Польщі були перервані депортацією та розпорошенням. 

– Ми торкаємося спадщини, яка не повинна була існувати, не мала вижити, – сказала Ольга Кіх-Маслей, відкриваючи дискусію.

Ґражина Бетлей-Фурман, яка першою взяла голос, вважає, що немає сенсу триматися за минуле й враховувати давні кривди. За її словами, постійно слід творити щось нове, що об’єднує, а не розділяє. У її випадку цим чимось стала лемківська кухня. 

– Мені здається, що їжа є дуже важливим компонентом нематеріальної спадщини, пов’язує нас із предками й дає можливість створити спільноту смаку, – зазначила Ґражина Бетлей-Фурман. Доповідачка зауважила, що освіта, де не враховано компонент, котрий стосується місцевої історії, – це також проблема. Як матері трьох дітей їй не траплялася ситуація, щоб школа розповідала про рідну Лемківщину. А якщо така інформація була б у кожному закладі освіти, то туристи, яких зустрічала учасниця дискусії, не ставили б запитань на кшталт: «Чому лемки все це покинули?» Якщо діти в Сілезії, Помор’ї чи Вармії не дізнаватимуться в школі про специфіку своїх регіонів, то вони не зрозуміють, чому їхні сусіди говорять якоюсь іншою мовою. 

Своєю чергою Ігор Горків, який представляв Народний дім у Перемишлі, заявив, що тема дискусії стосується національної меншини, тобто громади, яка завжди жила в Польщі. А це означає, що ідеться про спадщину, котра не імпортується з України. 

– Вона не менш цінна, але ця, місцева, має свою виняткову специфіку, – підкреслив він. На думку представника Народного дому, майбутнє нематеріальної спадщини багато в чому залежить від коштів. Тому що можна як хобі проводити співочі майстер-класи, але в такий спосіб неможливо професійно записати та випустити альбом. Ще одна важлива річ – це юридичні норми, разом із законом про національні та етнічні меншини, якому у 2025-му виповнюється двадцять років. На жаль, за спостереженнями перемиського лідера, цей документ не сприяє розвитку, а навпаки підтримує та зберігає не завжди задовільну ситуацію. 

– Як меншина ми потребуємо коштів на вивчення нашої спадщини, навчання та поширення її серед різних груп, – сказав Ігор Горків. 

Редактор Юрій Місіюк розповів про специфіку Підляшшя. Як він зазначає, українці в регіоні не мають підстав скаржитися. Підляшшя не охопили депортації, і в регіоні є села, де люди говорять своєю говіркою. Юрій Місіюк згадав, що нещодавно в Білостоцькому університеті представили театральну виставу, постановка якої відбулася саме місцевим діалектом української мови. Подія зібрала понад 300 глядачів. До того ж українці Підляшшя можуть постійно розраховувати на підтримку самоврядних будинків культури, тому, на думку редактора, тут немає потреби створювати окремий культурний центр для меншини. Варто підкреслити, що найбільша місцева подія – Ніч Купала в Дубичах-Церковних – приваблює десять тисяч гостей, і очевидно, що туди приходять не лише представники меншини. Завдяки таким подіям місцеві українці присутні в публічному просторі й знайомлять інших зі своєю культурою. 

– Українське життя є таким, яким ми його спроможні створити. Ми скоріше є демографічною силою повітового масштабу й намагаємося якнайкраще функціонувати у межах таких можливостей, – сказав Юрій Місіюк. 

На ще один важливий простір з погляду спадщини вказав Шимон Моджеєвський з товариства «Магурич», яке доглядає за колишніми кладовищами та оновлює надгробки. Товариство провадить свою діяльність уже приблизно 30 років, і ніщо не вказує на те, що воно припинить свою діяльність. У Польщі розташовано близько 1200 українських кладовищ. «Магурич» поки що відновив 2200 пам’ятників, але їх залишилося в десять разів більше. Проста математика вказує на те, що роботи ще вистачить на 300 років. 

– Тут не можна зробити щось раз і назавжди. Ми часто повертаємося на якесь кладовище, де вже раніше працювали, – зазначив Шимон Моджеєвський. Він нагадав також, що «Магурич» опікується не тими похованнями, що були покинуті, а тими, які навмисно позбавили опікунів. 

– Кладовища – для живих, а не для мертвих. Коли ми припиняємо їх відвідувати, вони вмирають, як і все інше, – підсумував Шимон Моджеєвський, згадуючи також про необхідність знайти системні рішення для догляду за старими кладовищами. З досвіду товариства найбільш актуальні виклики у цій справі – кошти та робочі руки. 

У дискусії взяла також участь Тетяна Наконечна, яка, серед іншого, опікується ансамблями «Крайка» та «Краєчка», що діють при Народному домі в Перемишлі. Хоча це її хобі, вона постійно працює з музичними традиціями Надсяння – регіону, особливості якого не може назвати більшість представників української громади в Польщі. 

– Дуже мало наших людей використовують діалект Надсяння. Пісні, мелодії чи танці, виконувані в цьому регіоні, були майже забуті. Звичайно, це сталося головним чином внаслідок переселення. Ось чому ми практично на початку шляху до популяризації знань, пов’язаних із нашим регіоном, – сказала Тетяна Наконечна. За її словами, представники української меншини в Польщі вже дуже рідко ототожнюють себе з регіоном походження їхніх предків. Найчастіше вони беруть культурні зразки з України. Ці люди мають сильне почуття приналежності до українського народу, але вони віддаляються від відчуття локальності. Що можна зробити? Tетяна Наконечна пропонує об’єднати інструкторів, що працюють в українській меншині й, враховуючи їхню роботу, поставити місцеву спадщину в центр діяльності. 

– У нас є фестивалі, де все, що присутнє, діти запозичили з України. І чудово, тому що саме так демонструється зв’язок між цією спільнотою та Україною. Але для українців з Польщі пріоритетом має бути збереження того, що є рідним, – сказала Тетяна Наконечна.

Підсумовуючи дискусію, Ольга Кіх-Маслей зазначила, що нематеріальна спадщина українців у Польщі потребує постійної уваги. Процесові, безумовно, не допомагає те, що вона зазвичай є предметом політичних спекуляцій. 

– Українці, які вижили в Польщі, повинні знайти нові коди, щоб показати свою спадщину. Створити її з тих маленьких залишків, які збереглися, – зауважила науковиця, демонструючи понад столітній вишитий манжет, який зберігся в її родині. Краківська дискусія та проєкт, як наголосила Ольга Кіх-Маслей, є добрим початком для створення спільної платформи. З огляду на це варто подумати про конференцію, а, може, Форум української спадщини в Польщі.

***

У дискусії взяли участь також українська лідерка з Перемишля Марія Туцька, мовознавиця Анна Чухта, Михайло Маркович, засновник фонду «Новиця», журналіст Євген Рижик, викладачка Білостоцького університету докторка Дорота Місеюк, лідер лемківської громади Василь Шлянта та Максим Наконечний, засновник гурту «ГрайБери», концерт якого завершив краківську зустріч.

Поділитися:

Категорії : Події

Схожі статті

Юрій Новосільський був як дороговказ

Григорій Сподарик ■ ПОДІЇ ■ №2, 2024-01-14 У Ґурові-Ілавецькому наприкінці минулого року відбулась конференція, присвячена видатному іконописцю Юрію Новосільському. Захід, скерований на підвищення професійних...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*