Марія Золкіна ■ УКРАЇНА ■ №35, 2021-08-29

Коли у суспільстві немає консенсусу з приводу засадничих питань про спільне майбутнє, це не тільки гальмує  розвиток країни, але і створює зону ризиків для внутрішньої стабільності.  Це перепона, яка  перетворюється на лінію внутрішнього  розколу. І в незалежній України ця лінія довгий час проходила  по зовнішньополітичному виборі. Спочатку –  багатовекторність за часів Кучми, а згодом –  штучне розділення України на два «табори», один з яких  дивився на Схід, інший – на Захід.

Консенсусу про те, рухатися Україні в ЄС і НАТО чи в бік Росії і підконтрольних їй організацій  на кшталт нинішнього Євразійського економічного  союзу не було ані серед ключових політичних гравців, ані в суспільстві. Боротьба між «помаранчевим» і «біло-блакитним»  політичними таборами  спочатку де-факто призвела до цієї лінії розколу, а згодом її всіляко поглиблювала.

Втім,  агресія з боку Росії  кардинально змінила ситуацію. І від 2014 року чи не найсерйозніша лінія розколу у громадській думці почала невпинно зникати.

ЄС: як сформувалося ядро свідомих прихильників

До 2013 року включно в Україні була достатньо  стала ситуація. Відносна більшість (42%) вважала, що  країні треба рухатися до членства в ЄС,  близько третини (31%) виступали за Митний союз (нині – ЄАЕС).  Невизначених  або таких, які були проти  членства в обох союзах, було порівну – по 14%.  І така пропорція була доста стабільною аж до російської агресії.

І от одразу ж після анексії Криму та перших агресивних дій  у 2014 році ситуація змінилася. Підтримка проросійського вектору впала на 10 відсотків – до 22% (березень 2014 року) і продовжила падати далі.

У 2017 року вона вже досягла історичного мінімуму – 11%. На цьому ж рівні  кількість прихильників євразійського вектору тримається і нині. Одна з головних дилем у суспільній думці українців була розв’язана в результаті агресивних дій Росії.

Втім, якщо підтримка руху на Схід впала так драматично,  то що ж в цей час відбувається зі ставленням до ЄС?  Підтримка зросла, стабілізувалася на новому рівні близько 52%. Як бачимо,  автоматичної зміни вибору на протилежний  не відбувається, що цілком логічно. Паралельно відбувалося зростання  частки «неприєднанців». На кінець 2020 року тих, хто проти членства України і в ЄС, і в ЄАЕС, – найбільше за всі останні 12 років – 30%. Плюс ще 13% не визначені.  Найбільше це демонструє Східний макрорегіон.

Таким чином,  маємо два ключові ефекти.  Катастрофічне падіння  підтримки союзу з Росією – з одного боку. Безпрецедентне збільшення тих, хто в сухому підсумку не може віддати  перевагу жодному інтеграційному напрямку.  Але третій ефект – ключовий, хоча і не такий очевидний.  Розділення суспільства  між двома полюсами – ЄС і ЄАЕС – подолано. Якщо не повністю, то рух в цьому напрямку точно невпинний.

Конфігурація суспільного запиту  може змінюватися, але найгіршим сценарієм є чітке  розділення суспільства. Це створює напруження, простір для маніпуляцій і нескінченного політичного протистояння. І цей період ми пройшли.

НАТО: сьогодні об’єднує більше, ніж колись

До 2014 року  питання НАТО  не ділило українське суспільство так, як, наприклад, вибір між ЄС і Росією. Переважна частина суспільства навпаки була об’єднана у своєму негативному ставленні до НАТО. Так, у 2012 році тільки 13% вважали НАТО найкращою гарантією національної безпеки  України. Натомість  відносна більшість виступала за позаблоковий статус (42%) чи військово-політичний союз з Росією (26%). І фактично тільки на Заході України більшість місцевого населення були «за» НАТО.

Таким чином,  шансів на кардинальну зміну ситуації  за тих обставин  практично не було. Але, як і у випадку з іншими  гострими питаннями, зміна настроїв стала наслідком  серйозних  подій – російської агресії, окупації територій. Так, у ставленні до НАТО громадська думка відреагувала блискавично. Вже у травні 2014 року прихильників НАТО було 34%, у вересні – 44%. Згодом показники були і вищими за 50%, але стабілізувалися все-таки на рівні 42-44% «за» НАТО як за  найкращу гарантію нашої нацбезпеки.

Поряд з цим  серйозного падіння популярності зазнала й історія з позаблоковим статусом і особливо – з  військово-політичним союзом з РФ. Остання опція лишилася із приблизно  10% прихильників. Це – ще одне підтвердження, що безпосереднє зближення з РФ  – безповоротно втратило свою привабливість.

Однак, це зовсім не означає, що умовно проросійський шлях – остаточно відкинутий. Насправді, Росія  цілком   може  і буде використовувати  іншу лазівку. А це – ілюзія безпеки під назвою «позаблоковий  статус» для України.  Так, якщо  інтеграція з Росією втратила своїх прихильників, то позаблоковий статус – спочатку втратив (від 42% у 2013 році – до 21% наприкінці 2014 року), а згодом почав відвойовувати свої позиції. Поступово,  але неухильно. Відбувалося це на фоні  певного зменшення  ескалації на фронті, повного застою в переговорах щодо врегулювання конфлікту з РФ і  елементарного  початку призвичаювання  суспільства жити в стані збройного конфлікту.

Позаблоковий статус – по суті, є політичним міражем. Росія і свого часу Віктор Янукович  грали саме на цьому – видавали це за гарантію надійних відносин України  з усіма міжнародними гравцями. І це було до великої мірі успішною маніпуляцією.  У ситуації, коли  напруга від війни в середньому в суспільстві відчувається вже не так гостро, як на першому його етапі,  цей міраж позаблоковості знову набирає обертів. У 2020 році вже 34%  знову виступають за позаблоковість. Найбільше – на Сході і Півдні.

Тим не менше, як і у випадку з ЄС,  ключовим ефектом все одно є  рух в бік згуртованості. З одного боку, справа у кардинальній зміні ставлення до НАТО. З іншого, в тому, що підтримка НАТО виросла в усіх макрорегіонах. І хоча різниця між підтримкою НАТО на Сході і Заході  – істотна, порівнювати регіони між собою в цьому випадку не надто адекватно. Куди більш показовим буде внутрішня динаміка  в самих регіонах.  І якщо на сході 7 років тому підтримка НАТО близилась до нуля, то  підтримка на рівні 20+ відсотків – це менше, звичайно, ніж на Заході чи в Центрі, але істотний стрибок саме для Сходу.

Зовнішні орієнтири: знати де тонко, аби не порвалося

Звичайно, можна згадати ще багато інших показників: від  позитивного голосування на уявному референдумі «за» НАТО – до переліку основних партнерів, яких суспільство бачить на Заході і в Східній Європі. Але все це –  фон, контекст  загального висновку: суспільство відійшло від  традиційних колись ліній розколу. Так, нові пріоритети ще   формуються,   рівень їх підтримки варіюється в залежності від регіону. Але  старої політичної мапи з  розділенням України практично навпіл, коли  Захід і Центр тяжіють до ЄС, а Схід і Південь – до Росії, або коли майже вся країна проти НАТО, окрім Заходу, – все це в минулому. А сьогодні і завтра цих розколів вже немає. Принаймні у колишньому вигляді. Щоправда, перед українцями стоїть не менш серйозна задача: не допустити  появи нових.

Марія Золкіна,

Політична аналітикиня  фонду «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва»

Поділитися: