«Що я за людина, якщо не зможу хоча би спробувати допомогти»: як і чому жителі Польщі підтримують українців

Валерія Гуржий ■ ГРОМАДА ■ №12, 2022-03-20

Незадовго до повномасштабного вторгнення Росії міністр внутрішніх справ Польщі Маріуш Камінський заявляв, що країна готова прийняти біженців. Своєю чергою, віцеміністр цього відомства Мацєй Вонсік вважав, що, якщо почнеться велика війна, то на кордоні з Польщею можна чекати на хвилю до мільйона біженців з України.

Так, із 24 лютого станом на 10 березня, за даними Державної прикордонної служби України, західні кордони перетнули понад 1,5 мільйона осіб. Виїхали більш ніж 1 мільйон 340 тисяч людей, з яких майже 1 мільйон 180 тисяч – це громадяни України, решта 165 тисяч – іноземці. 

Польський уряд надає допомогу та захист біженцям, зокрема для українців діє безплатний проїзд у громадському транспорті, працює безліч інформаційних центрів, а нещодавно нижня палата польського парламенту ухвалила закон про підтримку громадян України, які прибувають у Польщу.

Допомога українцям замість відпустки

До допомоги біженцям долучився не лише уряд, а й різні організації, фонди та просто люди, які не змогли сидіти вдома, коли до сусідів прийшла біда. Представники різних професій, із різноманітних міст та містечок почали приїжджати за сотні кілометрів із їжею, гарячими напоями та пропозицією допомоги. Одним із таких людей став танцюрист, тренер та суддя міжнародної категорії Якуб Рибіцький. Коли в Україні почалася війна, у нього якраз була відпустка, на яку він довго чекав, але бажання допомогти було набагато сильнішим, ніж прагнення відпочити. Чоловік живе недалеко від Варшави, тому дорога автомобілем до кордону в одну сторону займає близько 3 годин.

«Я сидів удома, але коли це все почалося, я побачив, що люди поруч страждають. Я розумів, що у мене відпустка, і я її заслужив, але також усвідомлював, що ці люди також, можливо, заслужили на відпочинок, але їм треба бігти з країни, і це було жахливо. Це не давало мені спати. Зрештою я вирішив – що я за людина, якщо не зможу хоча би спробувати допомогти», – розповідає Якуб.

Спочатку чоловік їздив на кордон. Він не розвозив людей по Польщі, а по 5-7 годин на морозі чекав біженців, які потребують житла.

«Я їхала в автобусі, ми тільки-но перетнули кордон, і він зупинився. Досередини зайшов чоловік і почав питати: чи є хтось, кому потрібне житло. Я підняла руку, і він запропонував пожити у себе. Так я познайомилася з Якубом. Я вийшла з автобуса, недалеко від кордону було багато наметів з обігрівом, їжею та напоями, він посадив мене до автомобіля, нагодував та дав гарячого чаю. Якуб сказав, що ми почекаємо ще людей, які потребують допомоги, та поїдемо додому», – розповідає дівчина.

Вона прожила у його будинку 5 днів і додає, що, окрім, Якуба підтримувати українців узялася вся його родина: мати приходила у гості та готувала їсти, батько також допомагав на місці, а Якуб з родичами їздили на кордон кількома автівками та забирали людей додому.

«Вони десь о 16 годині сідали у машини та їхали, поверталися близько 7 ранку з людьми – і так майже кожного дня. Через кілька днів нам стали доставляти медикаменти та інші вантажі, а чоловіки почали все це відвозити на кордон», – каже дівчина.

Біженка пригадує, що майже кожного дня у неї на очах були сльози вдячності за підтримку всіх українців. Вона додає, що через декілька днів Якубу почали телефонувати люди з різних міст та питати, як можна передати допомогу на кордон, адже чоловік створював чати у месенджерах та розповідав про свою волонтерську роботу у соціальних мережах.

«Спочатку я привозив новоприбулих до себе додому і надавав житло, потім це пішло далі, і зараз я підтримую усіх як тільки можу: з документами, працевлаштуванням, ми збираємо кошти для забезпечення людей, відвозимо ліки на кордон. Працюємо на всі 100%», – додає волонтер.

Якуб стверджує, що саме допомога іншим робить з людини людину.

«Я пообіцяв собі й усім, що буду допомагати, поки війна не закінчиться. Підтримуючи людей, я переживаю безліч емоцій, і всі вони позитивні, але найголовніше – я відчуваю, що я людина. Я вважаю, що про нас найбільше говорить те, чим ми можемо допомогти іншим», – підсумовує чоловік.

Співпраця з міською владою

Підтримати українців вирішила й Ірина Каранець, яка живе у Польщі вже чотири роки. Жінка родом із Червонограда Львівської області, там працювала у банку, згодом переїхала до Києва та прожила у столиці 10 років, а потім перебралася до Польщі. Тут вона відкрила власний бізнес – фірму Sport Cargo Jumps.

«Я працюю у Битомі біля Катовиць. Місто дуже допомагає українцям. Пам’ятаю день, коли у мене з самого ранку задзвонив телефон: «Іра, ти що робиш? – Сплю. – Як ти можеш спати, вставай, у нас війна». Я як встала на ноги, так і почала працювати. До мене долучилися подруги, з якими ми вже заснували фонд. Ми не можемо залишатися осторонь, адже наші близькі, рідні, сім’ї, дуже багато наших знайомих гинуть, а ми маємо тут все», – наголошує Ірина.

Волонтерка розповідає, що жила у Львівській області, Києві, Польщі, і знає багато людей, які їй довіряють, – це дає можливість залучити ширшу аудиторію.

«Усе почалося з того, що ми організували кілька мітингів. Ми були першими, на нас вийшла міська адміністрація. Мер сказав, що влада поселить 300 людей, а якщо буде потреба – то й більше. Зараз ми співпрацюємо з місцевою владою, я також опублікувала рекламу у фейсбуці. Повідомлення в інтернеті ми розмістили з номерами наших телефонів, і це добре розійшлося», – пригадує Ірина.

Жінка каже, що до неї та її подруг почало надходити багато дзвінків із проханням допомогти.

«Спочатку ми були зосереджені на тому, щоби направити сюди якнайбільше людей. Після мітингу з’явилися охочі допомогти із транспортом, вони були готові перевозити сім’ї. У такому режимі ми працювали близько тижня. А відколи діє програма міської адміністрації, ми вже займаємося тим, що завозимо речі в Україну, допомагаємо з житлом, переміщенням, поселенням цих людей. З понеділка почали працювати інформаційні пункти, і ми біженців уже не возимо. Підтримуємо більш інформативно: розповідали про безплатні поїзди, автобуси. Пропонуємо самостійно дістатися до нашого міста і вже тут розселити», – запевняє волонтерка.

Окрім того, паралельно почали працювати інші ініціативи – наприклад, фонд «Ракета», який опікується людьми з онкологією.

«Ми з ними також співпрацюємо: висилаємо ліки, їжу. Спочатку надсилали на кордон, на польську сторону, щоби люди по приїзді мали що їсти та пити, у що одягнутися. Потім з’явилася інформація, що з цього боку всього вже достатньо: харчі, пиття, все є, транспорт стояв готовий і чекав на людей. Тоді ми зосередилися на передачі допомоги в Україну. Наша адміністрація, наприклад, вислала автомобіль «швидкої», повністю забитий ліками. Ми почали отримувати запити з української сторони, тут це все бігом складали та відправляли: ліки, їжа, одяг. Ми готові допомагати нескінченно, нас підтримує міська влада. На сьогодні у Битомі ми вже дійшли позначки у тисячу біженців. Буває, що приїжджих відсилають з одного міста в друге, із другого – у третє, із третього – у четверте. Ми ще не залишили напризволяще жодного новоприбулого, усіх розселяємо: або у нас, або в сусідніх містечках. В адміністрації кажуть, що в міру реєстрації людей будуть додавати місця», – підсумовує Ірина.

Жінка каже, що всі, хто потребує допомоги, можуть звертатися до неї за телефоном: +48578992238.

Киянка Рената розповідає, що разом із подругою вночі 26 лютого перетнула польський кордон.

«Там я підійшла до поліцейською, біля нього стояв хлопець, який розмовляв українською, – це був волонтер Ярослав родом із Івано-Франківська, який 15 років живе у Польщі. На кордон він приїхав на власному авто, аби допомогти. Везучи нас, вони з дружиною паралельно шукали, де нам переночувати. Так ми опинилися у невеликому варшавському готелі. Ярослав розповідав, що волонтери на зв’язку вдень і вночі, вони збирають гуманітарну допомогу. За його словами, він ще не зустрів жодного поляка, який залишився би осторонь. Їхня мотивація – не просто врятувати українців у Польщі, а й забезпечити їх комфортними умовами», – додає дівчина.

Згодом вона познайомилася з Муратом із Туреччини, який вже давно живе у Польщі й також вирішив прихистити українок. Він разом із братом орендує квартиру у центрі Варшаві. Рената каже, що прожила у його квартирі 6 днів, поки шукала постійне житло, проте він жодного разу не казав, що прихистив її тільки на якийсь певний термін. 

«Ця допомога є не просто практичною, цей вчинок допомагає підтримувати віру у добро, коли її так легко втратити», – каже дівчина.

Поділитися:

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*