Віолета Савицька ■ УКРАЇНА ■ №16, 2022-04-17

Я, Савицька Віолета, з 1971 року мешкала у Маріуполі. У цьому місті закінчила школу та технічний університет. Тут народився мій син, Назар, він навчався у тій же школі, що і я. Ми жили, вчились, працювали, любили своє місто. Я провела 19 днів в оточеному Маріуполі і вижила.

Фото – Віолета Савицька, “Наше слово”

24.03, перший день війни

Подзвонила сестра з Волновахи о 5.30. Перше запитання: «Що у вас?». Відповідаю: «У нас дощ». «Ти що, не знаєш, що рф перейшла наші кордони?». Так для мене почалася війна. Сіла на ліжку в повному розпачі: що це? Що робити? Перше, що спало на думку, – зняти гроші в банкоматі та купити продуктів. Так і зробила. Пішла до банкомату, черга, відстояла три години, люди всі сумні, дощ, холодно, з’явилось нове слово: ВІЙНА. Подзвонила Андрію та написала Назару. Андрій просто в шоці, Назар мене сварить, що не виїхала раніше…

Волноваху бомблять. У мого ріднесенького дядька інсульт, приїхала швидка та поклала його в лікарню. Що з ним буде далі? Волноваха повністю під обстрілами (він помер 2.03). У нас чути вибухи, дуже далеко, дуже моторошно… Подивилася новини – стало ще страшніше. Лягла спати. Перший день війни, перша ніч війни. 

25.03, другий день війни

Почалися обстріли селищ навколо Маріуполя, які розташовані зі сходу: Сартана, Толоківка, мікрорайон Східний. Дзвонила сестра із Волновахи – там уже повністю йдуть бої, всім під’їздом вони спустилися у підвал, вимкнули світло, сидять при свічках. Подзвонив Андрій, сказав, що Польща приймає біженців. Знову запитання: що робити? 

26.03, третій день війни

Чути обстріли, далеко, Східний. Сестра вже весь час сидить у підвалі, у них постійно стріляють. Подзвонила мені – сказала, що пройшли танки. Вирішую їхати, швиденько покидала якісь речі, схопила паспорт та умовила сусіда відвести мене на потяг. Але вже було пізно, потяги вже не вийшли з Маріуполя… 

27.03, четвертий день війни

Жахливі обстріли Східного та Лівого берега. Мешканці почали виїжджати до своїх родичів та знайомих у Приморський район. Обстріли постійні – і вдень, і вночі. 

01.03, п’ятий день війни

Сьогодні розбомбили прилегле до Маріуполя селище Сартану, є загиблі, мешканців влада вивезла в Приморський район. Уже починаєш повністю розуміти, що це дійсно ВІЙНА. 

02.03, шостий день війни

Запеклі бої у Волновасі, Карані, Толоківці, Східному. У нас вимкнули світло, о 17.30 знову ввімкнули. Влада просить не включати освітлення, сиджу в темноті, телевізор, новини. Уже починаю звикати до почуття страху…     

03.03, сьомий день війни

Військові дії почалися в моєму районі, у Приморському. Війська рф підійшли із заходу, ми опинились в облозі, повністю заблоковані. Це зовсім недалеко від мого дому – може, десь 1-1,5 км. Чути, як стріляють «Гради». Ми навчилися відрізняти, коли стріляють від нас, а коли – по нас… Радіємо як діти, коли від нас, це – наші, вони захищають. До почуття страху вже звикла, відчуття самозбереження ще не прийшло. Вимкнули світло та водопостачання, є 40 літрів води, трохи провізії і телефон зі 100% зарядкою. Тримаємось! 

04.03, восьмий день війни

Дуже сильні бої на Флотській, зовсім близенько до нас – все чути, з п’ятого поверху видно, як горять будівлі на околиці міста. Чути, як працюють «Гради». Світло відсутнє, о 17.30 вже темно, моторошно… Сиджу, дивлюсь на свічку та слухаю нескінченний грім від «Градів». Підійшла до вікна – видно на Флотській спалахи від запуску снарядів. Чути що це «Гради», бачу, що працюють три одиниці. У квартирі холодно, залізла під ковдру та слухаю цей нескінченний грім…. Раптом – незрозумілий для мене звук, підскочила до вікна, гуркіт наближається і лунає вибух… Тут я зрозуміла: то був літак, то літак скинув БОМБУ. «Гради» продовжують стріляти , але вже дві одиниці… Схоже, наші хлопці стали янголами…. І все одно СЛАВА УКРАЇНІ!!!  

 05.03, дев’ятий день війни

Обстріли не закінчуються ні вдень, ні вночі, якщо наступає тиша, то починаєш чекати, коли знову будуть стріляти. Ведуть вогонь із заходу та зі сходу. Нескінченно щось горить, із п’ятого поверху видно, як палають околиці. Знищили все по кільцевій дорозі, цивільні та промислові об’єкти, все горить. Зайшла до сусідів. Дві жінки та хлопчик 10 років. Вони страшенно бояться, сидять в коридорі та моляться… Знову страшенний обстріл, весь дім дрижить, вікна дрижать… Підходить ніч, чергова воєнна ніч, її боюся більше – довга темрява та постріли, постріли, постріли…         

06.03, десятий день війни 

Обстріли ще більш інтенсивні, тиша відсутня, все гримить та вибухи, вибухи, вибухи. Бомби кидають з літака. Цей літак в голубому небі робить коло над моїм містом, кидає нам на голови бомби та летить на свій аеродром. Увечері з’ясувалося, що нам вимкнули газ… І знову питання – як вижити… Нема світла, води, газу.      

07.03, одинадцятий день війни

Сьогодні зранку чомусь тиша, дуже незвично й дивовижно… але тиша. Об’єдналися з сусідами та почали шукати дрова для багаття. Знайшли дошки на будівництві, хай нас вибачають, але всі вони пішли на багаття. Все знесли у під’їзд. Чоловіки розпалили вогонь, закип’ятили воду, напоїли наших бабусь, почали готувати якусь їжу. Я обпалила собі руку та підборіддя, але теж приготувала. Моя подруга залишилася без продуктів – годую її, також виділяємо їжу для самотніх бабусь. Яка в місті ситуація – незрозуміло, зв’язок відсутній, ніхто нічого не знає. Зненацька у сусідньому дворі з’явилася машина військових, підбігли до них, зупинили, дізналися що Маріуполь – це Україна, але Східного та Лівого берега взагалі нема, усі будівлі знищено… не уявляю собі цю картину… де ж люди? Скільки там загиблих?     

Фото – Віолета Савицька, “Наше слово”

08.03, дванадцятий день війни

Зранку знову почались обстріли, дуже, дуже сильні. На сусідній вулиці зруйнували будинки. Моя подруга дуже боїться, вирішила йти до підвалу, зробила нам ліжко з дощок, зверху накрила ковдрою… Хіба ми колись могли собі уявити, що треба буде жити в підвалі? Але зараз це не головне, головне – залишитись живим. Сьогодні Жіночий день, 8 березня, вирішили з дівчатами організувати собі фуршет – ще є трохи їжі. Зібралися на другому поверсі нашого під’їзду, постояли, помріяли про перемогу, побажали нашим ЗСУ мужності. Намагалися посміхатися, але обстріли – безупинні, вже дуже небезпечно знаходитись у будинку, треба йти в підвал. Попереду ніч… 

09.03, тринадцятий день війни

Перша ніч у підвалі була страшною. Це був суцільний жах…. Бомбили вночі, бомбили зранку. «Гради» й літак. Обстріли постійні, не можу вийти з підвалу, не можемо розпалити багаття. Щось знайшли поїсти та сидимо, скуті страхом, дім дрижить до фундаменту, нескінченно читаю молитву, Матінко Божа, захисти нас… Десь близько 21.00 – приголомшливий вибух, дім здригнувся, ми почули, що посипалось скло – я зрозуміла, що то повипадали вікна. ШОК! У голові одна думка – що там на поверхні? Дочекалася тиші та вийшла на вулицю. Випало скло з дерев’яних рам, але більшість вікон цілі. Слава Богу, дім вистояв. Нас обстріляли «Градом», снаряд упав метрів за 200 від будинку на футбольне поле та на протилежний торець дому. Дочекалися ранку, день уже не відрізняється від ночі, одна відмінність – світло- темно. Обстріли «Градом», літак «братского народа» прилітав десь 6-7 разів з «подарунками», кулеметні черги…    

10.03, чотирнадцятий день війни 

Обстріли продовжуються, літак про нас не забуває. Сьогодні нам привезли питну воду, зібралося дуже багато людей з прилеглих дворів, черга величезна – і знову чути гул літака, всі злякалися, розбіглися по під’їздах. Тиша, знову вишикувалася черга, взяли води , принесли додому та вирішили палити багаття, готувати їжу. Знову обстріли. Я поміряла – 5 кроків від багаття до під’їзду та 4 кроки по сходах у підвал. Бігаємо туди-сюди, обстріли нескінченні, наша їжі горить на вогні… хай горить… Якимось чином мені вдалося насмажити коржиків, вони присипані сажею, пересмажені, але гарячі; ще є чай – це вже розкішне життя…       

11.03 п’ятнадцятий день війни 

Ранок п’ятнадцятого дня війни нас зустрів  морозом -7, дуже холодно, в квартирі +7, у підвалі трішечки тепліше. Обстріли, обстріли, обстріли та ще якісь гармати долучились. У сусідки випало скло з вікна, треба чимось його закрити. Знайшла цвяхи, ковдру, закрила нею – хоча б так. Літак нас не покидає. Чого ж ви так полюбили наше нещасне місто, його вже практично нема…   

12.03, шістнадцятий день війни

Постріли десь близенько, десь на центральній вулиці. Чути гуркіт – пройшли танки, чиї – невідомо, зв’язок відсутній. Люди кажуть, що збили російський літак…

13.03, сімнадцятий день війни

Ми навчилися відрізняти різноманітне озброєння за звуком – це досвід війни. З’явилась якась нова зброя, звук інший. Навколо гримить, суцільні вибухи… Сусід дивився новини по супутнику, від генератора – вони не додали оптимізму. Настрій на «0». Знову обстріл, знову дрижить дім, щось дуже сильно горить на сусідній вулиці, не маємо змоги розвідати, що там, неможливо вийти з підвалу. Закінчується вода, я встановила нам із подругою ліміт: три склянки на день, не більше. Ще є яйця та трохи картоплі, ліміт – одне яйце та 2-3 картоплини… тримаємося. Із сусіднього дому чоловіки пішли за водою до криниці, потрапили під обстріл, загинуло п’ятеро. Вийшла з підвалу, піднялася до себе в квартиру, сіла на кухні та читаю молитву перед іконою Матері Божої. Обстріл, дім дрижить… Настає така мить, коли вже не страшно, коли вже все одно, коли біль та образа рвуть тебе на шматки і тільки одне запитання: ЗА ЩО? НАВІЩО? ЩО ДАЛІ?         

14.03, вісімнадцятий день війни

Зранку почули літак, знову скинули бомби. О котрій годині – не знаю, але вже було світло. Трохи стих обстріл, я вийшла до під’їзду: світить сонце, небо голубе. І раптом у цьому небі я бачу два літаки, перший – великий, за ним – маленький. Пізніше мені сказали, що то бомбардувальник та винищувач, вони з’явилися з-за моря, зробили коло над містом, скинули три бомби і зникли за морем. Здається, що все це – не зі мною, що це – страшне кіно… Навіщо ви нас вбиваєте? Через сусідку дізналася, що у 9-поверховому будинку на 8 поверсі можна спіймати зв’язок. Рідні нічого не знають про мене з 2 березня, треба негайно повідомити, треба бігти у цей дім. Побігли з сусідкою і справді – є інтернет, працює Viber. Швиденько написала Андрію та Назару всього три слова: «Привіт я жива». Нам із Мариною вдалось відправити повідомлення, раділи як діти: ми вийшли на зв’язок, ми живі!

 15.03, дев’ятнадцятий день війни

Ніч була суцільним жахом… Сиділи та тремтіли разом із нашим домом. Зранку вийшла до під’їзду та зустріла сусіда Дмитра, йому повідомила донька з Дніпра, що буцімто дали «зелений коридор». Достовірна інформація відсутня, зв’язку немає, поліція відсутня… Вирішуємо їхати, як Бог дасть. Сіли у дві машини Дмитро, Марина, бабуся та я з подругою. Почали виїжджати з міста, величезна пробка з машин, стоїмо вже майже 2 години, приїхали десь із пів кілометра. Чути обстріли. Вирішуємо прямувати іншою дорогою, щоб якось вибратися з міста. Нарешті ми виїхали на трасу і взяли напрямок на Мангуш, як було зазначено в маршруті «зеленого коридору». Вечоріло, ми вимушені були залишитися на ніч у приморському селищі. Зранку знову розпочали свій шлях, виїхали на трасу до Бердянська. На краю Мангуша завжди був пост ДАІ, там вперше я побачила прапори «ДНР» та рф. Було бридко та гидко… Це наш пост ДАІ, це наш Мангуш, це наша земля, але це не наші прапори. Все всередині стиснулося; вкотре помолившись, ми продовжили свій шлях вже по окупованій території. Нам треба було добратись до Василівки – за нашими даними, там уже стоїть ЗСУ, треба подолати 196 км, 196 км суцільного страху та жаху, де можливо все, що завгодно. Але про це ми не думали, ми їхали, бо зворотної дороги вже не було…. Ми подолали ці 196 км, з блокпостами, з оглядами, з питаннями «Ви хто? Куди прямуєте?», ми проїхали Василівку та заїхали в якесь маленьке село. Міст був підірваний, ми вимушені були об’їхати це село, уже ближче до траси побачили силует військового, наблизились до нього і… це щастя, на формі шеврон з українським прапором! Сльози на очах: це були наші, ЗСУ.

Виїхали на трасу, машин дуже багато – два ряди, рух дуже помірний. До Запоріжжя приблизно 15 км. Десь далеко чути гармати, це насторожує. Ми стоїмо в колоні, раптом – вибух ліворуч від нас, ще через декілька секунд – вибух праворуч… У колоні паніка. Кілька машин, серед них і наша, виїхали на край асфальту і погнали на швидкості 100 км на год у Запоріжжя. Бачимо побиту осколками автівку, там поранені люди, на руках тримають хлопчика років десяти, він весь залитий кров’ю. Ми мчимо по краю траси, одне бажання – скоріше в’їхати в Запоріжжя, стоять військові, запускають машини без огляду, без перевірки.  

ЗАПОРІЖЖЯ 

МИ ЖИВІ.

Поділитися:

Категорії : Статті, Україна

Схожі статті

Я могла би сказати собі: «Божено, досить, ти вже багато зробила. Займайся своїм здоров’ям. Але мені не байдуже життя української громади»

Світлана Лагуз ■ СПОГАДИ ■ №19, 2022-05-08 Божена Зінкевич-Томанек – про неї так багато хотілося сказати, що здавалося неможливим вмістити розповідь про цю неймовірну...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*