Жанна Кузнєцова ■ ВІЙНА ■ №28, 2022-07-10

Приблизно за тиждень до війни я висловила свої думки та побоювання у дописі до «Нашого слова» і ще тоді, попри обіцянки путіна відвести війська, я була впевнена, що терористам довіряти не можна. На жаль, виявилося, я мала рацію.

23 лютого я святкувала день народження. Увечері ми зібралися з друзями, пили шампанське і ласували київським тортом у нашій квартирі у передмісті Києва, в Ірпені. Якась внутрішня тривога, звісно, була, але ми жили з нею вже понад три місяці і навіть дещо звикли. Я зазвичай лягаю спати пізно, а після святкування і взагалі забарилася, лягла десь о другій. Але вже за дві години прокинулася від гучних вибухів: за кілька кілометрів від нашого дому – Гостомельський аеропорт. Крім того, що там перебувала «Мрія» (найбільший у світі літак, який сконструювали в Україні), цей аеропорт – ще й військового призначення. Одразу коло мого дому – військовий госпіталь, а за ним – частина дислокації Національної гвардії України. З таким сусідством я і зустріла перший день війни: вибухи були дуже гучні і зовсім поруч, літаки та гелікоптери над дахами наших мирних будинків почали гудіти вже за кілька годин після початку вторгнення. Наша квартира – мансардна, на останньому поверсі будинку, який згодом як ілюстрація жахливої руйнації буде показаний журналістами усього світу. Але поки, 24 лютого зранку, він ще цілий. 

Чоловік працює в сфері нацбезпеки, в РНБО, його розбудили телефоном практично з першими вибухами. Він швидко зібрався і поїхав на роботу, а що робити нам з дитиною далі – я мусила вирішувати сама. 

Паніка не дала мені сконцентруватися (і нині я себе за це найбільше картаю), і я практично нічого не зібрала. Залишила все найважливіше, що може бути з матеріального: сімейні світлини, надруковані і на жорсткому диску, наші медичні картки, дитячі – хрестик, вишиванку, крижму і решту з хрестин, вишиті рушники покійної свекрухи, безліч картин моїх друзів-художників, подаровані цінні ікони, мою сповнену найважливіших книг бібліотеку тощо. Все інше можна купити знову, хоча це теж втрачені роки нашої важкої праці. Але цінні речі потрібно брати завжди. Проте я взяла дійсно найважливіше – дитину і рюкзак з документами. І вибігла до автівки. Та проблема була в тому, що під будинком уже зібрався затор на виїзд з міста, а солярки я мала не так щоб аж багато. Ми повернулися до оселі. Думки проносилися блискавично, але одне, що я зрозуміла точно – ночувати в квартирі буде неможливо, ворожі гелікоптери літали прямо над головою. Потім я дізналася, що прямо над нами того дня їх кружляло близько 40 одиниць. Наша армія уже з перших хвилин по них стріляла і збивала. Коли один з вертольотів впав десь неподалік, я від страху мало не вмерла – мала відчуття, що летить просто на наш дах. Після цього я ще раз схопила доньку і цього разу поїхала попри страшні затори. Назавжди.

Першу ніч ми ночували в подруги у Київській області, за 60 км від нашого дому. Гадали, у неї буде безпечніше, але літаки-винищувачі кружляли і там, тож наші діти спали у ванній. Уже зранку наступного дня ми поїхали до Хмельницького. Зазвичай туди їхати 3-4 години від Києва, але 25 лютого ми діставалися путівцями і сільськими шляхами весь день до пізньої ночі. Пробили колесо, об’їжджали непрацюючі мости.

26 лютого ми доїхали до Коломиї, до моєї мами. Здавалося, там буде безпечніше. Але постійно лунали повітряні тривоги, зачувши які, слід було бігти до бомбосховища, що знаходилося в приміщенні дитячого садка неподалік. Після кількох діб майже без сну, бігання ночами з дитиною ми вирішили їхати до Європи. 

1 березня пізно увечері, після черги на кордоні, ми опинилися в Румунії. Сказати, що я була вражена – нічого не сказати: волонтери просто на кордоні взяли нас у свої обійми, нагодували, напоїли гарячим чаєм, вставили румунські сімки в телефони і повезли на ночівлю у прекрасний дачний будиночок на озері. Там були чисті постелі, повний холодильник, інтернет і спокій, якого нам так бракувало. Залишатися можна було скільки завгодно, але ми поїхали далі і простояли цілий день у черзі на угорському кордоні. Це найнеприємніша частина цієї втечі: угорці, порівняно з іншими нашими сусідами, виявилися холодними, непривітними, на кордоні підтримувати біженців продовжували все ті ж румунські волонтери. Ми заїхали до Угорщини пізно увечері, але шукати нічліг мені там зовсім не хотілося. Ще до публічних і офіційних заяв Віктора Орбана було зрозуміло – угорці не наші друзі. Зорієнтувавшись по карті, я порахувала, що за кілька годин доїду в Словаччину до Кошиць, і там заночуємо. Так і зробили, але біда в тім, що в Кошицях вночі не було вільних готелів. Взагалі. Попорпавшись у інтернеті, я поїхала у сусіднє містечко, за 40 км звідти, і там знайшла хостел. Друга наша європейська ніч минула в старезному словацькому хостелі, безпечно і тихо.

Наступного дня ми заїхали до Польщі. І тут я мушу сказати, що в Польщі чомусь як українка я справді відчула себе у безпеці. Навіть їхати було легше. Ми мали план дістатися до Кракова, де наші київські друзі завдяки мережі знайомих знайшли польську родину, яка готова була нас прийняти на нічліг. Ця родина насправді запрошувала залишитися ще хоч на кілька днів, але нашою кінцевою метою була Німеччина, і ми не хотіли зволікати. Там, у Кракові, було дійсно класно. Нас просто обійняли і заколисали. Ми цілий вечір розмовляли з господинею дому під вино про все на світі. Я на якісь хвилини навіть забувала, що отаке моє життя з вином, довгими вечірніми розмовами вдома уже позаду. Його більше нема.

На четвертий день ми доїхали до Берліна, там нас прийняла моя колишня співробітниця з Deutsche Welle Akademie, з якою я співпрацювала в Україні. Та це ще був не кінець. Ми їхали далі, і згодом побували в кількох містах, готелях і гуртожитках. А сьогодні, через 3,5 місяці після подоланого шляху, я пишу цей текст у першій окремій квартирі в німецькому місті Брауншвайг, яку ми орендували з донькою після численних переїздів. Нині – це наш дім, адже рідну оселю знищили росіяни.

Поділитися:

Категорії : Україна

Схожі статті

«В окопах та бліндажах на стать не звертають уваги, головне бути професіоналом»: розмова з пресофіцеркою ЗСУ

Тетяна Семаковська ■ ВІЙНА ■ №33, 2022-08-14 Жінки в Збройних силах України зараз вже не виняток, а закономірність – вони служать майже у кожному...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*