Юлія Камінська ■ КУЛЬТУРА ■ №25, 2022-06-19

У часи жорстоких випробувань, які нині випали на долю нашої країни і всіх нас, українців, виникає особливо гостра потреба звернутися до джерел філософської мудрості, дороговказів духовності, ментальності, що зараз є для нас своєрідними бронежилетами. Одним із носіїв інтелектуальної думки, яку він гідно проніс крізь радянську і пострадянську епохи, залишивши своє ім’я на скрижалях української культури, був доктор філософських наук, професор, автор численних публікацій та філософських праць Сергій Борисович Кримський. 

Народився майбутній науковець у багатостраждальному Бахмуті (колишній Артемівськ) Донецької області 2 червня 1930 року. «Єврей із Донбасу, юність якого пережила жахіття Голокосту. Сергію Кримському було дев’ять років, коли почалася Друга світова війна. І, відповідно, у 15 років, він бачив її завершення», – так написав про Сергія Кримського філософ, керівник видавництва «Дух і Літера» Костянтин Сігов. Сергій Кримський був дитиною війни, як і нинішні українські діти, які вже знають не з книжок, що таке воєнні реалії. На початку війни Сергій з матір’ю поїхав в евакуацію, з якої не повернувся у Бахмут, а потрапив до Києва. Вже у досить зрілому віці Кримський знову відвідав Бахмут і соляні шахти, де нацисти катували і вбивали євреїв. Побачивши ці місця на власні очі, він більше ніколи не зміг повернутися до рідного міста.

Рідним став для Сергія Київ, він полюбив місто якоюсь магічною любов’ю: «Я фізично відчуваю століття і тисячоліття київської історії», – казав Сергій Кримський. З дитячих років цікавився навколишнім світом, суспільними процесами, пізніше прочитав повне зібрання творів Гегеля, після школи став студентом філософського факультету Київського державного університету. Під час навчання п’ята графа стала приводом для утисків і гонінь – тоталітарна машина працювала. Попри складені на відмінно вступні іспити, до аспірантури вступити не дали…

1957 року Кримський потрапляє до інституту філософії ім. Сковороди, де пропрацював до кінця життя. Вчений сам неодноразово згадував, що ніколи не робив кар’єру, не прагнув звань і посад. Лише хотів стати молодшим науковим співробітником, щоб займатися улюбленою справою. За 1960–1987 роки пройшов шлях від молодшого лаборанта до професора. Цікаво, що свої наукові ступені Кримський отримував, минаючи аспірантуру і докторантуру, на основі опублікованих раніше монографій. Він – автор понад 200 наукових праць, серед яких «Генезис форм і законів мислення» (1962), «Архетипи української культури» (1996), «Під сигнатурою Софії» (2008), «Ранкові роздуми» (2009). «Я не розумію людей, котрі зводять філософію до переказу чужих, хай і глибоких, думок. Наскільки ж цікавіше придумати щось оригінальне і своє!» Творчу працю Кримський вважав чимось святим і позаземним: «Якщо я не пишу щодня, це тисне на психіку і псує життя». У своїх працях розмірковував на теми життя і смерті, сенсу боротьби за життя, ролі людини в цьому світі. Професор завжди наводив влучні приклади, які надовго закарбовувалися у пам’яті. Ось один із них: «У Варшаві в одному з костелів є сучасна ікона Христа, на якій бачимо людину, котра несе на руках саму себе, щоб віддати людям. На мою думку, цей образ і є найкращою відповіддю на питання про сенс життя».

«Ми виховані у такій моралі, в якій можна використовувати зло»

 У представників різних філософських шкіл можна простежити одну й ту саму думку, висловлену по-різному – про те, що на землі не можна побудувати рай. Найбільше, що може зробити людина, – запобігти пеклу. Свого часу комуністи пішли на заперечення цього чи не найголовнішого постулату філософії як такої: вони вирішили побудувати рай на землі. Рай, який вони вважали раєм. Примусовий рай. Наслідки цього експерименту набрали смертельних обертів, як свідчить історія і переконує сьогодення… І комунізм також припускав рабство, тому що змусити людину працювати задарма можна було лише силоміць. Одну третину робочої сили становили раби, а за часів Сталіна – зеки. Страйки були заборонені. Отже, ефективним виявлялося лише насильство. Ось така утопія – звісно, антилюдська. 

 Відомий соціолог Володимир Лефевр свого часу провів у США анкетування. В анкеті було фактично два запитання. Перше – з якої країни ви емігрували? Друге включало три підпитання: чи вважаєте ви можливим брехати на судовому процесі, щоб урятувати невинно засудженого; чи вважаєте ви можливим брехати смертельно хворій людині, щоб полегшити її страждання; чи вважаєте ви можливим підказувати на іспитах? Інакше кажучи, чи вважаєте ви можливим використовувати зло в ім’я добра? Й отримав вражаючі результати: 90% вихідців із країн, де був геноцид, де було масове знищення людей, відповіли – так, можливо використовувати зло в ім’я добра, а всі вихідці із західного світу відповіли – ні, у жодному разі не можна брехати. Тобто в сучасному світі загальнолюдська мораль розкололася надвоє. І у людей перш за все треба виробити невсипущу потребу робити добро.

Сергій Кримський любив переповідати таку історію. Один польський ксьондз у Парижі побачив людину, яка стояла на мосту і ось-ось мала стрибнути у воду. Він підійшов і сказав: «Я не відмовлятиму вас від того, що ви задумали, але впевнений, що у вас у кишені є трохи грошей. Вони ж вам уже не знадобляться, то віддайте їх тому жебракові, а потім робіть те, що ви задумали». Незнайомець пішов і не повернувся… Тобто добрий вчинок урятував його. А що стосується сенсу життя, то можна дати таку відповідь: зроби щасливою хоча б одну людину, і таким чином впиши себе у світову біографію добра.

«Людство живе на вулкані, який зветься Історією»

Сергій Кримський читав лекції в академії близько десяти років. За словами очевидців, кожна з його пар закінчувалася бурхливими оплесками студентів. Це були навіть не лекції, а розмови про вищі смисли. Кримський міг зацікавити навіть людину, яка ніколи не мала стосунку до філософії. Наприклад, він розмірковував над тим, у чому відмінність російської культури від української. Російська культура – це культура Третього Риму, коли йдеться про ставлення до влади. У росії влада має сакральний характер, до неї треба ставитися з поклонінням і терпіти. Зовсім інший приклад в Україні – у нас влада змінюється досить регулярно, і якщо ми не задоволені, то в нас розпочинається Майдан. Тобто в українській культурі панує своєрідний архетип софійності – божественної мудрості, яка носить символічний характер і є рушійною силою. Адже стало очевидним, що людство живе на вулкані, який зветься Історією, що вже двічі вибухав світовими війнами. Наскільки актуально і свіжо звучить думка філософа про порівняння націй, про ментальну прірву між українцями і росіянами: «То дурниця, що росіяни й українці – це одне й те саме. Зовсім, зовсім різні». 

Кримський у своїй праці «Архетипи української культури» (1996) провів аналіз архетипу української нації. Ось як він подає розуміння архетипів: «Вони є наскрізними символічними структурами на етапах розвитку тієї чи іншої нації, від самого початку і до наших днів. Ними прокреслюється шлях вперед. Архетипом української нації в першу чергу є кордоцентризм – філософія серця. Персонажі та герої української історії ґрунтуються на аргументі серця. Таку аргументацію можна знайти, наприклад, у «Слові о полку Ігоревім». Князь Ігор демонструється тут як підготовлений до військового походу полководець з «нагостреним мужнім серцем».

Отже, в інтерпретації Сергія Кримського визначальною історичною цінністю української нації постає особа, що мислить «серцем», вільна і у своїх діях, і у своїх думках.

«Не існує «російськомовного населення», яке потребує захисту – це фейк російської пропаганди. Ми українці – єдина нація. І з власними питаннями – історичним чи мовним – розберемося самі», – зазначав Кримський.

Філософія Сергія Кримського доводить – головною інтелектуальною зброєю, найдієвішою і найпотужнішою – є мова як код нації. У світлі цієї філософії питання про статус української мови не є спекулятивним, як намагаються переконати нас упродовж не одного десятиліття політики, його не можна обговорювати в термінах економічного чи політичного прагматизму, а під час війни воно просто кричить… На жаль, зневага до свого, українського, виколисувалася сотнями років… Зараз пожинаємо ці гіркі плоди, вирощені на ґрунті «какая разница». 

«Людина – творець історії»

Вже у далекому нині 2006 році Сергій Кримський в одному з інтерв’ю газеті «День» (він був постійним автором цієї газети упродовж багатьох років) висловив «мрійливі» міркування щодо створення за участі України Центру духовності ХХI століття, який усебічно займався б вивченням проблем формування цивілізації солідарності, консенсусу та партнерства. За прикладом «культурної музичної дипломатії», започаткованої Іваном Карабицем. І ось 2022 року Україна таки стала світовим цивілізаційним центром. Такі міркування, при всьому усвідомленні їхнього «мрійливого» характеру, можуть свідчити про ще не втрачені Україною можливості зіграти роль світового цивілізаційного центру. Україна принесла у світ нову духовність, нову культуру, нову мораль. Адже щоб бути почутою світом, на жаль, доводиться платити надто високу ціну. Сергій Кримський констатував: «Історія починає «стискатися» до життя одного покоління, тобто людина є вже не лише творцем історії, але і її ареною». Якщо б українці розуміли ментальну відмінність, про яку писав Кримський, вони б не толерували все російське, припинили б 2014 року будь-які економічні відносини, торгівлю, не ігнорували мову. Мовознавиця, докторка філологічних наук Ірина Фаріон дала таке визначення мови: «Мова – це перший і останній бастіон захисту держави, це її кордон, а слова – це патрони в тилу. Російськомовний українець в Україні на сьогодні – найкращий трофей окупанта». Тобто Україна свого часу сама створила ворогу умови і мотивацію для «захисту російськомовного населення».

Фрідріх Ніцше констатував, що «кров є найгіршим свідком історії». Невивчені уроки історії вже вкотре повертаються великою кров’ю. Польща, країни Балтії засвоїли їх давно, тому вже увійшли до НАТО, доки нас поглинали сумніви. Ця наша інертність, пасивність – те, що потрібно залишити назавжди позаду. Це і є модернізація мислення. Свого часу в когорті із Сергієм Кримським діяли шістдесятники поет Іван Драч, філософ Павло Копнін, історик Мирослав Попович. Сергій Кримський казав, що в нас дуже багато ідей, але замало якостей. Люди такого масштабу могли протистояти інтелектуальному знекровленню суспільства. На жаль, Сергій Кримський відійшов у вічність 30 червня 2010 року.

Зараз ми побачили національні риси характеру у новій ролі та новому вимірі. Це вже було у 2014 році, але, здається, тоді більшість заспокоювала себе тим фактом, що війна десь там – далеко, а ми живемо іншим життям, ми не воюємо. Ми створили для себе ілюзію миру. І це була фатальна помилка. Важливо не повторити її, бо історія помилок не пробачає. Тож маємо відродити шифр духовності, аби перемогти потворне і жахливе імперське зло. 

Поділитися: