Січневе повстання 1863 року: 155 років боротьби «за нашу і вашу свободу»

Владислав ДемченкоІСТОРІЯ№5, 2018-02-04

З нагоди відзначення 155-ї річниці початку Січневого повстання 1863 р. навпроти Косого капоніру в Національному історико-архітектурному музеї «Київська фортеця» в Києві 22 січня 2018 р. відбулося урочисте відкриття меморіальної дошки Владиславу та Зигмунтові Падлевським за участі послів в Україні Республіки Польщі Яна Пєкла та Литовської Республіки Марюса Януконіса і заступника голови Київської міської державної адміністрації Олексія Резнікова.

Про те, чому важливо звернути увагу на історичні події, які об’єднують Україну та Польщу в цьому контексті, чому варто розбиратися в геополітичних дискурсах давніших епох – у цій статті.

Передумови

▲ Загін повстанців «Косарі». Фото з Вікіпедії
Загін повстанців «Косарі». Фото з Вікіпедії

Поразка Листопадового повстання 1830–1831 рр. призвела до жорсткої реакції з боку самодержавства Миколи І. А після поразки Російської імперії
у Кримській війні 1853 –1856 рр. поляки сподівалися на більші поступки царської влади.
Поступово у Королівстві Польському посилились антиурядові настрої, які в першій половині 1861 р. набули форми масових вуличних маніфестацій. У Варшаві уряд застосував проти маніфестантів зброю. Маніфестації перемістилися до костелів. У храми Варшави почали вдиратися імперські війська з метою попередження патріотичних молитовних зібрань. На знак протесту католицьке духовенство Варшави стало демонстративно зачиняти костьоли, а рабини – синагоги.
До кінця 1861 р. польське суспільство розкололося на два основні політичні табори – помірковані («білі») на чолі з А. Замойським та О. Вельопольським, які захищали інтереси заможних верств. Вони вважали доцільним пасивний внутрішній спротив російському самодержавству і поступове поновлення Речі Посполитої в межах кордонів до 1772 р., погоджуючись на часткову втрату автономії. Селяни мали викуповувати свої земельні наділи у землевласників.
Другий табір – радикали («червоні») – дрібна і декласована шляхта, інтеліґенція, міські низи, частина селянства. Вони, зокрема Л. Мерославський, збройним виступом хотіли відродити польську державу в кордонах до 1772 р., але теж не пропонували для вирішення соціальних проблем майже нічого такого, що відрізняло б їхню програму від програми «білих». Тільки певна частина (З. Сераковський, Я. Домбровський, К. Калиновський) визнавала право українців, білорусів і литовців на самовизначення і виступала за радикальніші соціальні реформи. В цьому вбачаємо головну причину поразки повстанців – їх не підтримали селяни.
Ситуацію погіршувала неможливість досягнення цілковитої згоди між представниками українських та польських патріотичних громад. Праве крило українського патріотичного руху, очолюване В. Антоновичем, вороже ставилося до польського визвольного руху в той час, як ліве, на чолі з А. Красовським, В. Синьогубом та іншими, – навпаки, прагнуло допомогти полякам в організуванні українського антиурядового селянського руху. Чималу підтримку повстанці отримали від організації «Земля і воля».

▲ Андрій Потебня. Фото з Інтернету
Андрій Потебня. Фото з Інтернету

Військову організацію «Земля і воля» очолював Андрій Опанасович Потебня (19 серпня 1838 – 20 лютого 1863) – український офіцер шляхетського роду, політичний діяч, брат філолога Олександра Потебні. Він 1856 закінчив Костянтинівський кадетський корпус у Петербурзі. Служив у Шліссельбурзькому піхотному полку (з 1861 підпоручик). Став одним з організаторів і керівників таємної організації «Комітет російських офіцерів у Польщі». У червні 1862 р. перейшов на бік польських повстанців; 27 червня 1862 р. здійснив замах на царського намісника в Польщі О. Лідерса. Загинув у бою з імперськими військами біля Пєскової Скали. Все, що маємо на пам’ять про цю визначну постать, – 60 років тому видану в Києві у перекладі з польської книжку «Андрій Потебня – борець за спільну справу братніх народів». Ім’я героя безпідставно забуте. Ніби після Богдана Хмельницького, Івана Виговського та Івана Мазепи – аж до 1917-го в Україні не було боротьби за незалежність!
Провідниками ж польського патріотичного руху Київської, Подільської і Волинської губерній стали з боку «білих» – А. Замойський, М. Лангевич та інші; «червоні» ж розділилися на два крила – праве, більш помірковане, схильне до консервативних поглядів «білих», і радикальне ліве (З. Падлевський, К. Калиновський, Я. Домбровський), яке дотримувалося позиції політичного союзу з Росією та визнавало право українського, литовського і білоруського народів на самостійність.
У червні 1862 р. «червоні» утворили Центральний Національний Комітет (ЦНК), який очолили Я. Домбровський, 3. Падлевський, Б. Шварце та А. Гіллер. Повстання, яке на думку організаторів згодом мало перерости у всеросійський національно-визвольний рух, повинно було розпочатися навесні 1863 р.
Царська влада намагалася залучити до співпраці поляків і з цією метою зробила деякі поступки. У Королівстві відновлено цивільний уряд, який з 1862 р. очолив аристократ О. Вельопольський. Він уважав, що Польща має в межах імперії дістати ширшу автономію. Голова уряду дізнався про плани «червоних» і вирішив запобігти цьому. З його ініціативи влада провела позачерговий рекрутський набір, куди заносили найбільш «політично неблагонадійних». А підрозділи царських військ сконцентрували в найбільших населених пунктах.
За таких обставин ЦНК вирішив прискорити підготовку повстання.

Повстання
22 січня 1863 року ЦНК, як Тимчасовий уряд, оголосив про початок національного повстання: «Отож, до зброї, Народе Польщі, Литви та Русі, до зброї! Бо час спільного визволення вже настав, наш старий меч вийнято, святий прапор Орла, Погоні й Архангела розгорнуто». Зверталися до народів Польщі, Литви (з Білоруссю) та Русі (тобто України).
Повстання розпочалося в ніч з 22 на 23 січня невдалими нападами повстанців на арсенали й царські ґарнізони. Перші бої – під Венґровим, Семятичами, Меховим – продемонстрували, що перевага за імперськими військами.
Навесні 1863 р. повстання почало поширюватися на землі Правобережної України. Керівництво ним здійснював Провінційний комітет на Русі. Влітку 1863 р. повстання охопило майже все Королівство Польське, а також частину Литви та Білорусі. Національний уряд створив центральні й місцеві органи управління, запровадив податок, організував друкування повстанської преси, вирядив своїх представників до західноєвропейських країн для переговорів щодо надання повстанцям допомоги, а також закупівлі зброї.
Європейці підтримали поляків. До Польщі приїздили добровольці з Угорщини, Італії, Франції, Німеччини, Чехії. Однак уряди Франції, Англії та Австрії обмежилися дипломатичними демаршами на адресу Петербурга.
Після перших невдалих боїв повстання набуло характеру партизанської війни, що тривала майже три роки аж до останніх екзекуцій і шибениць 1866-го. Партизанським загонам не вистачало зброї, набоїв, одягу, продовольства.
Помилкою організаторів повстання було безперервне протистояння партій «білих» і «червоних».
Царизм знову вдало використав міжнаціональні суперечності між поляками, українцями, білорусами та литовцями.
У березні 1864 р. в Королівстві Польському обнародувано царський указ про надання землі у власність селянам на умовах Маніфесту Національного уряду, що остаточно відірвало їх від повстання.
Царський уряд жорстоко помстився повстанцям. У результаті бойових дій загинуло 569 людей, поранено 109 повстанців, а число репресованих жителів лише Київської, Подільської та Волинської губерній загалом складало близько 4,5 тис. людей (за даними Г. Путова).

Підсумки
Однак жертви не були даремними: Січневе повстання стало ще одним кроком на шляху національної консолідації і сприяло зростанню суспільної свідомості поляків. Воно примусило царську владу узаконити перетворення, сформульовані в повстанському аграрному маніфесті. Піднявся просвітницький рух, зросло прагнення до власної ідентичності, вивчення вітчизняної історії. В майбутньому це сприяло укріпленню національних ідей, які стали підґрунтям для відновлення самостійних європейських держав.
Причини поразки польського визвольного руху пояснювали й тим, що в Польщі, Литві, Білорусі та Україні між дворянським станом і селянством, крім соціальних, існували не менш гострі національно-релігійні суперечності.
Завершити історичний огляд цієї теми хочеться словами посла Польщі Яна Пєкла, які він озвучив під час згаданого на початку статті заходу: «Сьогодні на сході України знову боротьба за нашу і вашу свободу!»
Якщо слов’янські народи об’єднаються, зрозуміють, що в нас спільні не лише історія, а й інтереси, то будемо по-справжньому незалежними потужними державами, які без остраху дивляться на орду зі Сходу. ■

Поділитися:

Категорії : Історія

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*